Я вмостився на своєму кріслі, але не міг писати. Я занадто довго витріщався на замкнені двері, тож знову опинився там, у клітці.
Кожен удар, націлений на прикуту людину, кожна ін’єкція, спрямована на придушення бунту, кожен розряд струму, щоб знищити силі духу,— це образа того, ким будемо ми, коли станемо тими, якими нас визначає доля. Час — це мембрана, сполучна тканина, і її можна поранити. Час не в змозі загоїти всі рани. Час — це і є всі рани. Лише любов і прощення здатні загоїти всі рани.
Ненависть завжди залишає плями. Але інколи ця ненависть не твоя. Інколи ти прикутий, а ненависть, яку вбивають у тіло й розум, належить іншій людині, вирощена в іншому серці, й забувати її доводиться довше.
Навіть якщо колись ми знайдемо можливість переплести пасма кохання і віри, знайдених на життєвому шляху, ця пляма назавжди залишиться на шкірі як те, що неможливо забути, те вчора, яке глядить на тебе, коли ти дивишся на зачинені двері.
Я довго був загубленим сином: тікав від друзів, тікав від кохання, повертав ключа спогадів про страх, злість, заколот, тюремний бунт, спалення каплиці, вартових у броні, людей, готових померти, аби не терпіти отакого ще бодай день, як і я готовий був померти, стоячи на стіні, а натомість утік.
Час також помре разом з нами, коли помре всесвіт, а потім знову переродиться. Час — живий організм, схожий на нас, з народженням, тривалістю життя і вмиранням. Час має серцебиття, але воно не наше, скільки б ми не приносили заради нього жертв. Нам не потрібен Час. Час потребує нас. Навіть Час полюбляє товариство.
Я відвів погляд від дверей — і побіг до Карлиних полів, Карлиних озер, Карлиних берегів і лісів, Карлиних хмар, Карлиних штормів, які рвуть усе на шмаття, а коли дістався туди, то написав рядки про Карлу і Час, які воюють заради кохання.
Це не спрацювало. Але я відмітив цю сторінку, коли згортав записника, бо дещо з найкращих творів з’являється з того, що спочатку не спрацювало.
Я вийшов на балкон і викурив один з косяків Дідьє.
Перехрестя внизу було відносно порожнє. Шалені комашині автівки повернулися до своїх вуликів. Уже потрібно було виїжджати на свій останній об’їзд, та й перегони Навіна з Бенісією були не за горами, але я не хотів навіть ворушитися.
Карла, Дідьє, Навін, Зодіаки Джорджі, Кавіта... я не міг збагнути, що відбувається. Було так багато змін, так багато непевного, так часто здавалося, що я не на тому боці невидимої стіни.
Я загубився в хаосі всього цього. Я змарнував вечір роздаючи поради іншим, але не міг нічого порадити собі. Я лише міг дослухатися до інстинкту і змусити Карлу обрати раз і назавжди: життя зі мною десь в іншому місці чи життя в Місті-Острові без мене.
Хай чим вона займалась у Бомбеї, це не включало мене, а хотілося б. Я був готовий забратися звідси і чекати на неї десь у іншому місці, якщо Карла не захоче поїхати разом зі мною зразу. Я знав, що вона буде на перегонах. Я хотів там бути. Я мав поговорити з нею, навіть якщо тільки для прощання.
Коли твоє життя не має плану, окрім найпрямішої дороги з міста, а твоє серце занадто довго чекало на правду, чи твоя душа занадто довго чекала на нову пісню, Доля інколи ударяє в землю священною патерицею, і шлях тобі перегороджує вогонь.
Повз мене на вбивчій швидкості летіли автомобілі. Я помітив людей Гусейна і скорпіонів, які мчали у протилежних напрямках. До мене наближався їздець. Його мотоцикл мав дуже високі ручки. Я впізнав його ще за два квартали. То був Раві.
Я поставив свого мотоцикла на бокову опору і підкликав Раві до себе.
— Що відбувається?
— Пожежа в будинку Хадербгая,— випалив він, під’їжджаючи ближче.
— У маєтку?
— Так, чоловіче.
— Назір цілий? А Тарик?
— Ніхто не знає. Намагаються врятувати мечеть. Це все, що я чув. Лише мотоцикли можуть туди прорватися. Кажуть, що на Мугаммед-Алі-роуд усе заблоковано. Не потикайся сьогодні на вулиці, Ліне.
Маєток Хадербгая палає.
Перед моїм внутрішнім зором постав хлопчина на імператорському троні: голова нахилена вбік, довгі пальці підтримують голову. Постав і мій афганський друга Назір: сірувате обличчя осяяне світанковими молитвами.
І щось витягнули з моїх грудей, щось чуже, і з’явилося відчуття розмиття зв’язку. Я відчув, як кохання кудись вислизає, витікає з мене, мов скорбота порізала вени. І я злякався за нас усіх.
Раві попрямував далі, а я завів свого мотоцикла і помчав за ним.
Відтоді заклик смерті був інколи сильнішим, аніж воля до життя. А інколи я видряпувався на щоглу страху свого серця, того човна на морі, й розкидав руки назустріч шторму, ламаючи світ.
Розділ 66
Раві їхав швидко, але я відставав від нього лише на кілька секунд. Спочатку ми досить легко пройшли вздовж драконового хребта Мугаммед-Алі-роуд, але нарешті наразилися на стіну легковиків, вантажівок і автобусів з вимкненими двигунами.
Нам довелося скористатися стежками, заповненими людьми, які не могли піти заблокованою дорогою. Добре, що Раві їхав попереду, бо він розштовхував людей кермом свого мотоцикла. Він домовлявся з ногами, і руками, і дитячими верткими головами поважно, нікому не шкодячи, але притримуючись пішохідної швидкості. Дорогою він повторював одне слово.
Хадербгай!
Він горлав його знову і знову, неначе заклинання. І люди розходилися, почувши його.
Компанія, створена Хадербгаєм, була лялечкою санджайської компанії і метеликом компанії Вішну, та коли кров у вогні, лиш ім’я Хадербгая мало колір інстинкту і владу розводити людські хвилі.
Я боявся втратити Раві з поля зору й отримати на дорозі свою людську хвилю, тому їхав занадто близько до нього й кілька разів штурхав крило мотоцикла попереду.
Раві спокійно сигналив, щоб заспокоїти мене, а потім знову починав волати забуте ім’я.
Хадербгай!
Ми досягай рогу біля мечеті, але стіна мотоциклів, ручних візків і велосипедів заблокувала шлях. Людська течія розбіглася, просочуючись крізь діри у транспорті на дорозі.
Крізь арки дашків видно було дим, язики полум’я і пожежні машини. Дорога біля нас перетворилась на суцільну стіну з автомобілів і автобусів.
Ми запхали наші мотоцикли у якісь двері, використали мого ланцюга, щоб зчепити їх разом, і почали дертися крізь стіну велосипедів, корзин і возиків, зрізаючи шлях під вивісками крамниць.
Ми скотилися крутим металевим дашком, приземлившись за поліційною загорожею, де закінчувалася транспортна блокада. Там був шматок мотузки, натягнутий поліцією від крила автомобіля «амбасадор» до ручки візка. Це єдине, що зупиняло людську повінь. Ми підняли мотузку і прослизнули поза крамницями біля підніжжя мечеті, прямуючи до маєтку Хадербгая.
Пожежники націлили потужні рукави на стіни мечеті, намагаючись завадити поширенню вогню. Мечеть ще стояла, та коли ми просувалися крізь чорні змії дірявих пожежних рукавів, то побачили, що маєток Хадербгая вже знищений.
Одинокий загін пожежників намагався пригасити вогонь, але більшість ресурсів пішло на гасіння пожежі в мечеті та перешкоджання поширенню катастрофи на вулицях.
Люди кількох мафіозних компаній уже були там — розмістилися на вузькій вулиці навпроти, витріщаючись на язики полум’я, які розфарбовували лють на їхніх обличчях. То були здебільшого люди компанії Гусейна, але було кілька людей Вішну й гангстери інших компаній. Їх було десь із двадцятеро. Абдулла стояв посередині, його очі були дикі від вогню.
Пожежники стримували гангстерів, благаючи їх відступити і дозволити їм виконати свою роботу. Абдулла вийшов з шереги. Розіпхав трьох пожежників і вирубав ще одного, який намагався завадити йому увійти до будівлі. Абдулла розчинився у вогні.
Люди компанії оглядали пожежників, міркуючи, чи будуть ті битися. Пожежники носять форму. Люди компанії сприймають будь-кого у формі як представника іншої сторони.
Пожежники відступили, забираючи з собою колег. Їм платили, щоб рятувати людей, а не воювати з ними. Чоловіки, яким платили, щоб битися з людьми, тобто поліціянти, кинулися до відступаючих пожежників.