Бійки з копами — це непроста справа. Багацько копів полюбляють чубитись, але вони завзяті прихильники правил. Ніякого каліцтва і жодної зброї, лише чесне, пряме вибивання лайна одне з одного. Оце й були майже всі правила, окрім двох речей. По-перше, поліціянти мають дуже добру пам’ять, кращу, ніж у більшості знайомих мені злочинців, які набагато швидше пробачають і забувають. І по-друге, якщо справа вийде за рамки, вони можуть пристрелити тебе і вийти сухими з води.

Люди компанії заховали свою зброю чи повикидали і стали перед охопленою вогнем будівлею. Копи кинулися їх буцати ногами, а гангстери відбивалися.

Кожна секунда нашого життя — це мить вибору, а інакше ніяк. Я дивився на початок бійки приблизно однакової кількості противників: члени компанії тримали лінію. Я бачив, як підбігла нова зграя копів, щоб допомогти друзям. Раві відділився від мене з іще одним гангстером на прізвисько Хитрун, і вони кинулися в бійку. Я не міг залишатися осторонь. Я не міг за цим спостерігати. І не став. Я кинув свої ножі за візок і побіг у хаос, у якому нікому з нас не місце.

Біг я недовго. Коп урізав мені ще до бійки. Він був майстром. Він був спритний. Я почув дзвін, але не знав, який пішов раунд. Я діяв інстинктивно: пригнутися і закритися, а потім провести комбінацію. Я замахнувся, але коп уже лежав у мене під ногами. Високий Тоні, високий сухоребрий Тоні вирубав його.

Ми посилили лінію компанії. Копи підбігали на допомогу копам. Люди чубились і спотикалися. Копи дубасили копів. Люди компанії дубасили друзів.

Я схопив якогось копа за сорочку й підтягував ближче до себе. Я вирішив, що коли він не може вдарити мене, то й нікого іншого теж.

Я помилився і в тому, і в тому. Він замахнувся понад моїми ліктями, поціливши кудись мені в голову, і все вимкнулося: вимкнулася музика гурту «Клеш» десь у кімнаті, дуже далеко, з російським письменником.

Я полетів навзнак, а руки рефлекторно вчепилися в його сорочку, і коп полетів слідом. Інші копи кинулися до нього, тягнучи гангстерів у те місиво. Передня частина маєтку вже згоріла і почала обвалюватися. Ми попадали в зітліле дерево й попіл.

Не знаю, скільки саме людей опинилось на копі, який причавив мене: дерево людства впало. Запах ароматичних паличок випалював мені очі, наче його вже підпалили для мертвих, і заполонив повітря навколо нас: горіли шматочки сандалового дерева.

Посеред уламків палали обвуглені сторінки священних текстів. Я відчув запах горілого волосся і забагато поту від занадто великої кількості тіл, навалених згори.

Усередині маєтку почулися постріли. Несподівано я зрадів, що зверху лежали інші.

— Кулі вибухають від високої температури! — на маратхі пояснив офіцер.— Вони розриваються хаотично. Не стріляти.

Копи та члени компанії, що лежали наді мною, вирішили не ризикувати. Вони попригиналися, притискаючись до єдиної опори, за яку правив я. Я почав дихати, неначе той кролик, роблячи малесенькі вдихи. Кулі зупинилися, коли спорожніли їхні фантомні пістолети. Нарешті розвалилася арка в нас над головами. Гора людей припала ще нижче до землі.

Фрагменти писання відвалювалися від фальшивої арки й падали на нас. Я не міг підняти руки. Мої пальці й досі були зімкнені на сорочці копа. Я нічого не бачив. Я вдихав попіл з повітрям, але добре, що взагалі було те повітря.

А потім усе зупинилося. Копи та гангстери почали один за одним підводитися й задкувати. Коп згори був останній. Він намагався відповзти подалі, але ж я тримав його сорочку. Він продовжував кренитися, стоячи навколішках, не оглядаючись назад, аж доки я не відпустив ту сорочку.

Я зіп’явся на ноги, витер очі й поглянув на охоплений вогнем будинок. Палав будинок, де Хадербгай годинами навчав мене і витрачав години свого життя на філософські бесіди.

Арковий двір перетворився на тремтливі обриси, розмальовані червоно-жовтими язиками полум’я. Перегородки маєтку відпадали пластами. Палаюча рама, яка була лише зіркою дерев’яних балок, уже догоряла. Усе пропало. Пропало.

Я не міг цього витерпіти. Я не міг цього прийняти. Місце, яке стало для мене віковічним, якимось чином зникло в полум’ї та попелі.

Обернувшись, я побачив Абдуллу. Він стояв на одному коліні посеред вільного шматка землі, біля мечеті. Він тримав у руках хлопчика-короля — Тарика. Люди стояли віддалік, заворожені власним благоговінням. Абдулла колисав хлопчину, але голова Тарика вже похилилась у могилу, і його сильні молоді руки стали водоростями океану часу.

Бійка зупинилася. Копи на чималій відстані встановили нову барикаду. Люди рвонули крізь неї, щоб доторкнутися до хлопчикової накидки.

— А Назір? — запитав я Абдуллу, коли зміг протиснутись крізь скорботну юрму.— Ти бачив його всередині?

— Я зняв його тіло з хлопчика,— сказав Абдулла, і досі стоячи на коліні та плачучи.— Його більше немає. Я не зміг урятувати його тіло. Він уже був мертвий і палав, коли я забирав Тарика.

Абдулла теж уже був мертвий, і ми обоє це знали. Він пообіцяв своє життя Хадербгаю як щит для хлопчика, а той загинув. Обм’якле тіло було пошматованим прапором, накинутим на коліно Абдулли. Якщо це навіть коштуватиме Абдуллі останнього подиху, він змусить людей, які вбили Тарика і Назіра, перед смертю побачити той прапор перед очима.

— Ти впевнений, що він помер?

Абдулла поглянув на мене, і в його очах зяяли іранські пустелі.

— Гаразд, гаразд,— відступив я, занадто шокований, аби суперечити.

Назір був опорою, кам’яною опорою: чоловіком, який розповідає тобі все, як було, коли всі інші загинули.

— Він точно був мертвий, коли ти його знайшов?

— Так. Його тіло обгоріло, на спині, але його жертва зберегла обличчя і тіло Тарика. Їх застрелили, Ліне. Обох. А їхніх охоронців ніде немає.

Приголомшені плакальники відштовхнули мене вбік, щоб торкнутися поваленого короля. Я пробрався крізь натовп, який не могла стримати ніяка поліція. Люди виходили з усіх сходів і вузьких провулків. Я прорвався до головної вулиці й поліз через хитку стіну велосипедів і ручних візків, щоб знайти Раві, який стояв біля мого мотоцикла.

— Радий тебе нарешті бачити, чоловіче,— сказав він.— Мені потрібен мотоцикл. Це буде пекельна ніч.

Якщо пекло означає вогонь і лють, то він мав рацію. Обурення прориває греблю норову. Убивство в маєтку, яке поставило під загрозу ще й улюблену мечеть, випустить зграї вовків, і ми всі це знали. Чарівне місто, толерантне Місто-Острів, вже не було безпечним.

Я переживав, де Карла: чи вона в безпеці.

Я розімкнув свій ланцюг, звільнив мотоцикли, і ми газонули назад до Колаби. Раві покинув мене біля «Метро Джанкшн», щоб зустрітися зі своїми братами по зброї. Я побіг сходами готелю «Амрітсар», щоб перевірити, чи там Карла.

— Тобі потрібен душ,— зауважив Джасвант.— І чистий одяг.

Моя футболка, подерта в бійці, перетворилася на щось невідоме. Жилет обвуглився і почорнів. Голі руки вкрилися попелом і подряпинами.

— Ти її бачив?

— Вона пішла дивитися на перегони.

— Дякую.

— Пішов ти, баба,— мовив він, поки я перескакував три сходинки за раз.

Мені потрібно було знайти місце, де Карла спостерігатиме за легендарними перегонами. Я вирішив, що її спокусить найнебезпечніший виверт траси, місце, де Доля і Смерть дивитимуться разом і захоплять кошик для пікніка.

Туди було важко дістатися. Місто почали ізолювати, і мені довелося підкупити копів на чотирьох пропускних пунктах, щоб принаймні зберегти ножі.

Незгода між громадами може забрати тисячі життів будь-де в Індії, навіть у такому толерантному місті, як Бомбей. Копи добре перекрили вулиці, поки мечеть була в центрі пожежі, а індуїстів могли в цьому звинуватити.

Коли я нарешті дістався точки огляду, перегони вже розпочалися, і дорожні копи реагували на рапорти про бунт на Нал-базарі. «Натовп підходить з Донгрі»,— знову і знову звучало з поліцейських рацій на маратхі.

Я поїхав до центру соку біля Хаджі Алі. Гадав, що після перегонів Навін може святкувати чи приймати співчуття саме там, бо це було одним з небагатьох громадських місць, які ще лишилися відкритими для громадськості.