Поки я їхав, люди на вулицях бігли до індуїстського храму і мусульманської святині. Вони почули, що загорілися частини переважно мусульманського району Донгрі.

Мені довелося крутитись між ними, час до часу зупиняючись, аби пропустити нажаханих людей, які гнали просто на мене посеред дороги. Я плавно зупинився біля Хаджі Алі, залишивши свого мотоцикла подалі від довгої лінії незнайомих залізних коней, припаркованих перед входом. Я зазирнув до сокового бару і помітив Навіна, який сидів разом з Кавітою Синг.

Я озирнувся на гурт байкерів. Там була худа дівчина в масці-нікабі, червоній шкіряній куртці, білих джинсах і червоних кедах — Бенісія. Вона сиділа на своєму мотоциклі, матовому чорному вінтажному «350сс» зі зйомним кермом. На паливному баці написали фарбою слово «Ishq», яке означає «пристрасна любов».

Там стояло з десяток людей, і всі вони були одягнені в кольорову шкіру, незважаючи на спеку. Я не знав жодного з них. До мене обернулась голова. То була Карла.

Карла посміхнулась, але я не зрозумів, що казали її очі. Це було або «Так добре, що ти тут», або «Не роби дурниць». Я подолав відстань між нами і взяв її за руку.

— Карло, мені потрібно з тобою поговорити.

На мене зизили гонщики на японських мотоциклах. Я весь складався з попелу, подряпин і чорних плям.

— Що сталося? — запитала вона.

— Будинок Хадера,— розповів я.— Він знищений. Назір і Тарик загинули.

Душевна травма, справжня, змусила Карлу здригнутися, пронизала її тіло, аж голова смикнулася. Карла впала на мене й обхопила руками за пояс, і так ми повернулися до мотоцикла. Вона сіла на мотоциклі, повернувшись спиною до групи біля сокового бару.

— Ти, здається, поранений,— зауважила вона.— Усе гаразд?

— Це нічого, я...

— Ти був там, на пожежі?

— Так, я...

— Божевільний! — огризнулася вона, і ферзі аж скипіли.— Невже все й так недосить небезпечно, щоб ти не грався з вогнем? Чому я повинна докладати так багато зусиль, щоб уберегти тебе, коли ти так силкуєшся опинитись у небезпеці?

— Але я...

— Дістань мені косяка,— зажадала вона.

Ми почали смалити. Я слухав копів на посту неподалік — вони теревенили про ізоляцію всього міста як «План Б» і про те, що заколот поширився за межі Кроуфордського ринку, а ця територія була неподалік нас.

Я хотів забрати Карлу звідти. Я хотів забрати її додому, навіть брудний і все таке. Я хотів прийняти душ і відвідати її в бедуїнському шатрі.

Байкери не зводили з нас очей. Вони були накручені кавуновим соком і чиєюсь перемогою. Молодики, які жадали вразити дівчат, мовою тіла накликаючи неіснуючу кривду.

«Вогонь,— думав я.— Усе щезнуло. Повністю все. Назір, Назір, Назір, вони застрелили тебе і спалили тебе, мій брате».

— Він мертвий, хлопчик? — запитала Карла, хапаючись за мотузку подробиць і витягаючи мене з полум’я.

— Так. Я його бачив. Він був мертвий, але вогонь його не зачепив. Назір закрив його собою. Абдулла виніс тіло Тарика з будівлі, але мусив залишити Назіра всередині.

— Нехай усесвіт утішить цю молоду повернену душу,— мовила вона.

— Втішить обидві їхні душі.

— Обидві їхні душі,— повторила вона.

— Їх застрелили, Карло, а охорона кудись зникла.

— Ти певен?

На мить я подивився на неї так само, як Абдулла дивився на мене посеред палаючої вулиці, тримаючи на руках останнього з роду.

— Гаразд,— сказала вона.— Гаразд.

До нас підійшов байкер. Я обійшов мотоцикла.

— Ти в нормі, Карло? — запитав хлопчина-байкер.— Цей тип дістає тебе?

— Ні, Джеку,— люб’язно запевнив я.— А от ти дістаєш мене. Відвали.

Він був гарним малим, напевне, але це була невдала мить невдалої ночі. І на додачу я розмовляв зі своєю дівчиною.

— Хто ти в біса такий ?

— Я той, хто радить тобі відвалити, Джеку, поки ще можеш.

— Іди і присядь, Абгаю,— звернулась до нього Карла, так і стоячи спиною.

— Будь-що для тебе, Карло,— проспівав Абгай, уклоняючись, а його блискуча косуха зарипіла, неначе сходи.— Якщо знадоблюсь тобі, я буду он там.

Він почав задкувати, стріляючи в мене очима, аж доки не приєднався до своїх друзів.

— Хороший хлопчина,— мовив я.

— Вони всі хороші хлопці,— погодилася вона.— І всі вони будуть сьогодні на вечірці.

— На якій вечірці?

— Вечірці, на яку я скасувала твоє запрошення.

— Скасувала моє запрошення?

— Тебе запросили, але я скасувала це запрошення.

— Хто мене запросив, перш ніж ти це скасувала?

Вона трішки повернула голову вбік.

— Господиня, якщо хочеш знати.

— То про яку конкретно вечірку ми говоримо?

— Особливу вечірку, і віриш чи ні, мені довелося посмикати за ниточки, щоб викреслити тебе зі списку. Ти маєш бути не проти.

— Я зараз узагалі проти всього.

До нас підійшов ще один байкер, зиркаючи на мене з-за спини Карли. Він чомусь засмутився. Я підніс руку і доповнив це суворим виразом обличчя, й це його зупинило.

— Не варто.

Він відійшов.

— Заспокойся, Ліне,— попросила Карла, наблизившись на відстань поцілунку.

— Сьогодні це максимум спокою.

— Вони ж друзі. Не надто хороші друзі й не надто близькі, але корисні.

— Їдь зі мною, Карло.

— Я не можу...— почала вона.

— Можеш.

— Не можу.

— Я переміг, Ліне! — вигукнув Навін, несучись, щоб обійняти мене.— Що за перегони! Ця дівчина просто феноменальна, але я переміг. Ти це бачив?

— Чудово, Навіне,— сказав я.— Попроси своїх друзів-байкерів угамуватися.

— А, їх? — розсміявся він.— Вони запальні, але хлопці просто полюбляють їзду, друже.

— До речі про їзду,— згадала Карла,— сьогодні я в парі з Бенісією.

— Ти... що?

— Навін везе на костюмовану вечірку Кавіту, а я їду з Бенісією. Сподіваюся, тебе це не хвилює?

Мене це надзвичайно хвилювало, і хотілося підняти мотоцикли і жбурнути ними в Бога.

— А знаєш що,— вирішив Навін, спостерігаючи за мною та Карлою.— Я буду отам, коли ви зберетеся вирушати.

Він кілька кроків задкував, а потім побіг до своїх друзів.

— Якщо мені, щоб поговорити з тобою, Карло, доводиться обгоряти чи отримувати прочуханки,— мовив я, коли ми залишилися наодинці,— нам напевне потрібна буде консультація у психолога.

— Говори за себе,— мовила вона, відхиляючись подалі.— Консультації для людей, які занадто знуджені, щоб розповідати правду.

— Кумедно чути таке від того, хто знову не каже мені правди.

— Я не можу розповісти тобі всієї правди. Я гадала, ти це розумієш.

— Я нічого не розумію. Ти справді сьогодні поїдеш з цими людьми ?

Вона глянула через плече і знову обернулася до мене.

— Ця вечірка — щось зовсім інше. Ти віриш мені в тому, що я йду на цю вечірку і скасувала твоє запрошення, бо кохаю тебе?

— Я маю на увазі, що ти йдеш на вечірку, будь-яку вечірку, байдуже яку, після сьогоднішніх подій?

Карла на секунду розтулила губи, показуючи зціплені зуби. Її очі були широко розплющені. Я знав цей погляд. Він був загрозливим, стриманим: стримував те, що могло мене образити. Однак мені було байдуже.

— Ти знала їх, Карло. Ми ж говоримо про Назіра. Не знаю як ти, але зараз я хочу одного — бути з тобою.

— Це важко — те, що відбулося з хлопчиком...

— Із Назіром.

— Із Назіром. Любим Назіром.

Вона зупинилася: спогади про кремезного афганця стирали її рішучість. Ми з Карлою обоє запалили одну лампу, коли Назір відчинив двері маєтку й ми побачили обличчя з глибокими зморшками і похмурою посмішкою.

Вона зробила глибокий вдих, посміхнулася мені й узяла за руки.

— Ця вечірка надзвичайно важлива, Ліне. Вона відчинить чимало потаємних дверей і дозволить мені зачинити одні двері, які непотрібно було взагалі відчиняти.

— Які двері?

— Ще зарано. Прошу, довірся мені. Прошу. Просто повір, коли я кажу, що ця вечірка подарує мені шанс кинути все це і жити довго, не оглядаючись назад.

— Чому ця вечірка така важлива?