— Героїня у масці. Карлі вона сподобається.
— Ті очі, чоловіче,— повторив він.— Кажу тобі.
— Заспокойся, Навіне. Як усе було, ну, з Бенісією?
— Я виконав угоду, придбав жменю раджастанських прикрас як вияв доброї волі, а потім пояснив їй ситуацію. Вона погодилась, але з однією умовою.
— Ох ці постійні правила та умови!
— Я маю запросити її на побачення.
— Якщо переможеш чи якщо програєш?
— Переможу, програю і навіть якщо буде нічия.
— Жартуєш?
— Ні, я серйозно.
— Дідько, Навіне. Діва не побачить у рожевому світлі того факту, що ти на побаченні з загадковою жінкою, яка на додачу кермує вінтажним мотоциклом «350сс» швидше, ніж будь-хто у Бомбеї.
— Будь-хто, крім мене,— переконував Навін.— Я тренувався, Ліне. Я прудкий.
— Тобі знадобиться твоя прудкість, коли Діва почує про це побачення.
— Це вже вирішено,— сказав він.
— Ну, Діва однозначно надере тобі дупу за це, але також ти однозначно заробиш кілька очок у Дідьє, хлопче. Він просто очманіє, коли почує про це.
— Він уже знає. Усі знають. Усі... окрім Діви. Я гадав, ти також знаєш.
Я не знав. Ніхто мені не розповів. Якимось чином я відколовся від дружної компанії, яку допоміг створити.
— Де будуть перегони?
— Будівля «Ейр-Індії», Марін-драйв, Педдер-роуд і назад, три кола.
— Де ви розвертатиметеся на Педдер-роуд?
— На останньому світлофорі перед Хаджі Алі.
— Коли?
— Опівночі.
— Копам це сподобається.
— Копи допомагають нам. Вони наглядатимуть за рухом транспорту, і ми такі вдячні за цю співпрацю, так би мовити, що повністю сплатили заявлену суму, а було там чимало. Ми мусили їх залучити. Нам знадобилися поліцейські рації, аби скликати перегони. У цьому задіяно достобіса грошей.
— Навіть мої,— розсміявсь я.
— А знаєш,— завагався він,— перебуваючи в гущавині подій з планування перегонів, я взагалі не подумав, як Діва відреагує на моє побачення з Бенісією.
— Навіне, ти не можеш звинувачувати у всьому ці події.
— Але якби я й досі був зі старою Дівою, ну, знаєш, яка давала мені по яйцях щоразу, як я підводився, то такого б не сталося.
— Запроси на побачення нову Діву. Вона може сподобатися Бенісії. І Діва обожнює прикраси.
— Бенісія мала на думці не зовсім таке побачення.
— Звідки ти знаєш?
— Ті очі,— згадав він.— Вона таке робила... вона була... ти не бачив, але це точно. Вона хоче не лише побачення.
— І ти на це погодився?
— Я ж казав, що захопився.
— Відклич парі.
— Я не можу цього зробити. Забагато людей поставило забагато грошей на ці перегони. Я маю бути у цьому на всі сто.
— Ну, коли підеш на побачення з Бенісією, розкажи їй, що закоханий в іншу. Скажи їй те, що мав розповісти, коли дівчина в сонцезахисній масці-нікабі запросила тебе на більш ніж побачення.
— Я кепсько почуваюся,— зізнався він.
— Не почувайся кепсько. Отримай перемогу на перегонах і розстав усі крапки над «і».
Він обійняв мене настільки міцно, що я немов опинився посередині річки: вода несеться повз, дістаючи аж до грудей, але не збиває з ніг.
За мить Навін рвонув у двері.
— Побачимося на місці! — гукнув він, кидаючись на сходи.
— Чекай! — згадав я, і він повернувся на верхню сходинку.
— Ця дівчина, подруга Вінсона, Ранвей.
— Так,— сказав він, тримаючись на одній нозі, неначе олень, який чекає можливості розігнатися.— Я вже говорив з ним. Він був у офісі з Дідьє.
— Вона і моя подруга також. Якщо намагатимешся її знайти, то спробуй щось духовне. Я б почав звідти.
— Гаразд, духовне. Зрозумів. Щось іще?
— Ні. Біжи.
Він потупав сходами вниз.
Чомусь мені захотілося зачинити двері, замкнути їх, почистити пістолета, погострити ножі, щось написати і напитися так, аби проґавити перегони. Тієї миті я більше не хотів знати нічого про чужу любовну драму.
Я підвівся і пішов до дверей, але Вінсон мене випередив.
— Є хвилинка?
— До біса це все, чоловіче, та в кого немає тієї хвилини? І хто ще не знає, що потрібна не одна хвилина? Усі. Тож залиш свою самокритичну пасивну агресію біля дверей, заходь, припаркуй своє тіло на дивані Олега, випий пива і розкажи мені свої думки, та думки Олега, якщо їх розгадаєш.
— А ти завівся,— зауважив він, сідаючи.
Я жбурнув йому пиво.
— Гарний диван,— вирішив він.— Хто такий Олег?
— Що в тебе на думці, Вінсоне?
Він заговорив про неї — про дівчину з Північних Земель, яка мала лід ув очах, хай де вона була. Він звинувачував себе в надмірній опіці, бо змушував її почуватися ув’язненою, і в тому, що приховував власних почуттів, і багато ще в чому.
— Чоловіче, ти сам перетворився на в’язня,— сказав я.
— Я в’язень?
— Ти прикутий до своєї діяльності, Вінсоне, а вона — вільна птаха.
— Що ти маєш на увазі?
— Я не говоритиму про Ранвей не в її присутності,— повідомив я.— Але можу сказати, що вона досить чутлива особа, і твоя робота завдає їй болю. Її попередній хлопець помер від героїну, пам’ятаєш?
— Я не вживаю героїну.
— Ти наркоділок, Вінсоне.
— Я тримав її подалі від цього,— захищався він.— Вона нічого не знає про мою діяльність.
— Ну, навіть трішечки знаючи цю дівчину, я гадаю, її хвилює те, чим ти займаєшся. Я не знаю напевне, Вінсоне, але думаю, що перед тобою може постати вибір між грішми й дівчиною.
— Я не можу, ну, типу, підтримувати свій стиль життя без цього заробітку. Я живу з розмахом, Ліне, і мені це подобається.
— Живи скромніше.
— Але Ранвей...
— Ранвей звикне, принаймні якщо ти залишиш покоївку. Їй подобається твоя покоївка.
— Спочатку ти мусиш її знайти.
— Ти сам її знайдеш. Чи вона знайде тебе. Вона сильніша, ніж видається. З нею все буде гаразд.
— Дякую, Ліне,— сказав він, підводячись.
— За що?
— Ти не вважаєш мене тюхтієм через усі ці переживання. Через кохання до неї. Копи гадають, що я схибнувся.
— Копи вважають, що будь-яка людина, яка добровільно заходить до поліцейського відділку, втратила глузд, і вони мають на те підстави.
— Ти справді думаєш, що Ранвей до мене повернеться?
— Вона може повернутися до тебе, але не до того, чим ти займаєшся.
Він повільно побрів сходами, занепокоєно хитаючи головою.
Віра — це беззаперечна любов, а любов — це беззаперечна віра. Ми з Вінсоном і Навіном були закоханими чоловіками, які лишилися без коханих жінок, а віра була деревом без затінку. Я сподівався, що Вінсону пощастить і Ранвей побажає знайтися. Я сподівався, що Діва стане для Навіна притулком упевненості. І я сподівався, що затія Карли, хай у чому вона полягала, не коштуватиме нам того, що ми майже мали.
Розділ 65
Я вже майже зачинив двері, але Дідьє притримав їх рукою ззовні та знову відчинив.
— У мене проблема,— сказав він, упавши усім тілом на диван.
— Мабуть, варто брати погодинну оренду за цього дивана,— мовив я.— Він має більше роботи за мене.
— Сьогодні буде особлива вечірка.
— Ага.
— Костюмована вечірка.
— Я зачиняю двері, Дідьє.
— У найкращого костюмера залишилося тільки два костюми, і я обидва зарезервував, але не можу вирішити.
— Що там було?
— Гладіатор і балерина.
— Не бачу, в чому полягає проблема.
— Проблема? Ти не бачиш проблеми? Дідьє ідеально пасують обидві ролі, звісно ж, тож просто неможливо обрати між ними.
— Ясно.
— Ліне, що ж мені робити?
— Моя тобі порада,— запропонував я, збираючи енергію з дивана Олега,— візьми верх гладіатора і низ балерини. Ти будеш гладериною.
— Гладерина,— пожвавився він, кидаючись до дверей.— Я мушу негайно це поміряти.
Він почовгав униз, а я почовгав до дверей і нарешті спромігся надовго їх зачинити. Я мав би зрадіти, але цього не відбулося. Мені не подобалися зачинені двері, практично будь-де. Мені навіть уві сні не подобалися зачинені двері — ті, в які я гатив щоночі.