— Цікавий час для вечірки,— звернувсь я до Карли.
— Якби ти поцікавився цим місцем,— втрутилася Кавіта, нахиляючись, аби піймати мій огляд, чи душу, чи щось інше,— то знав би, що це перезмінка — єдиний час, коли денні й нічні працівники можуть зібратися разом.
Яке безглуздя! Я жив у цих нетрищах, а Кавіта ні, й вона мало чого могла мене про них навчити.
— То ти справді не заспокоїшся, Кавіто?
— А чому я маю заспокоюватися, ковбою?
— А може, ти краще передаси мені гострий чатні? — попросила Карла, намагаючись нас примирити.
Я передав його, мої очі на мить зловили погляд Карли.
— Втік, коли померла Лайза,— не вгавала Кавіта.— І тепер теж тікаєш.
— Гаразд, Кавіто, може, просто скинеш цей тягар зі своєї душі?
— Це погроза? — зло примружилася вона.
— Як правда може бути погрозою? Я просто вже втомився грати в ігри, пов’язані з докорами сумління. Я приїхав до цього міста зі своїм хрестом. Мені не треба, щоб ти на мене навалювала ще один.
— Це ти її вбив,— заявила вона.
Цього я не чекав.
— Заспокойся, Кавіто,— сказала Карла.
— Мене там навіть не було. Ми були в різних країнах. Тож це ти мала бути насторожі, Кавіто.
Вона здригнулася. Їй було боляче, а я цього не бажав. Я лише хотів, щоб вона не завдавала болю мені. Її очі наповнилися сльозами, неначе снігові замети нутряного світу.
— Я кохала її,— повідомила вона, і замети пролилися сльозами.— А ти лише використовував її, чекаючи на Карлу.
— Зараз ідеальна мить, щоб усе припинити і зосередитися на святі,— нарешті мовила Карла.— Припиніть ці чвари, обоє, і станьте чемними гостями. Ми тут не заради себе. Ми тут заради Діви, яка теж багато витерпіла.
Я вдав, що їм, і на деякий час Кавіта теж начебто припинила. Та нам обом швидко урвався терпець.
— Це ти мав померти на тому ліжку, сам-один,— сплюнула Кавіта, втративши контроль.
— Угамуйся, Кавіто,— тиснула Карла.
— Немає чого відповісти, Ліне?
— Зупинися, Кавіто,— попередив я.
— Це все, що ти можеш?
Я почав підводитись, але вона потягнула мене за рукав.
— А хочеш дізнатися, що вона казала про тебе, кохаючись зі мною?
Я мусив стриматися. Але я цього не зробив.
— Знаєш, Кавіто, ти працюєш у газеті, яка продає зілля для білошкірих країні, заселеній людьми зі смаглявою шкірою,— сказав я.— Ти говориш про екологію — і береш гроші за рекламу нафтових і вугільних компаній. Ти повчаєш людей, які носять хутро, і приймаєш рекламу від птахофабрик, що годують курей хімією, та від виробників гормональних гамбургерів. Твої економісти пробачають банкірам, хай що ті зроблять, твої редакційні сторінки подають думки однобоко, а твоя критика — це муха на слоні нетерпимості. Жінки на твоїх сторінках — це ляльки, а чоловіки — мудреці. Ти прикриваєш стільки ж злочинів, скільки розкриваєш, і ти проводила кампанії проти безневинних людей лише заради збільшення накладу, і ми обоє це знаємо. Зійди зі свого трону, Кавіто, й облиш мене.
Кавіта глянула на мене палючими очима, з яких нічого не можна було відчитати, але, може, в них і не чудо чого читати, бо Кавіта промовчала.
Я підвівся, вибачився і сам пішов крізь нетрища. В одному з провулків, заповненому крамничками, мене наздогнав Навін.
— Ліне,— почав він.— Зачекай.
— Як твоє втрачене кохання? — запитав я.
Я зачепив його за живе, навіть не усвідомлюючи. Він випустив з клітки злостиве обличчя.
— Це ти до чого? — прогарчав він.
— Знаєш, Навіне, ти мені подобаєшся. Але це справді не дуже вдалий вечір, аби грати в образи.
Я пішов далі, але біля самого мотоцикла на широкій вулиці, де ще й досі гралися діти, хтось швидко і тихо підійшов до мене ззаду.
Я розвернувся та схопив цього когось за горло однією рукою, а другою тримав ножа, і лише потім усвідомив, що це Карла.
— Ти зловив мене, Шантараме,— сказала вона, коли я її відпустив.
— Я завжди тебе ловлю.
Вона не відійшла від мене.
— Отак підкрадатися до людей небезпечно, дівчино,— мовив я, зімкнувши руки в неї на спині.
— Небезпечно? Як по-американському!
— Ти навіть не уявляєш, яким американцем я можу сьогодні стати.
— А це не небезпечно?
— Може, й ні. А може, мені треба повісити дзвіночка на твого браслета.
— Може, і треба,— муркотіла вона.
Я поцілував її, присівши на мотоцикла, і молився, щоб ця жінка ніколи не пішла.
— Ого,— вислизнула вона.— Ти вже готуєшся вторгнутись у Трою, а кораблі ще навіть не допливли.
— Хай що це означає,— заявив я,— ти можеш усе пояснити в горизонтальному стані?
— У мене чи в тебе? — розсміялася вона.
— Будь-де,— вирішив я.
Вона знову розсміялася.
— Це все якось неправильно,— випалив я.— Після гори ми ще не були разом. Тобі не здається, що це було дуже давно? Бо мені здається, що дуже.
Я навіть міг жартувати. Вона сміялася дедалі сильніше після кожного мого слова. Навіть почала благати мене зупинитися, бо вже почала задихатися.
— Ти зводиш мене з глузду, Карло. Знаєш це почуття, коли щось здається абсолютно правильним? Я так почуваюся лише з тобою.
Вона вже не сміялась, а оглядала мене з голови до ніг, Не знаю, що саме змушує людей оглядати мене з голови до ніг, але таких чимало.
І тут Карла поцілувала мене. Я поцілував її. Дощ, хвиля і те місце в нутрі, де ми танцюємо краще, ніж насправді: вона мене поцілувала!
А потім вона дала мені ляпаса.
— Дідько! А за що?
— Зберися,— наказала вона.— Я гадала, що ми вже про це розмовляли. Я вже казала тобі. Або ми в цій грі разом, або я в ній сама. Це твій вибір, а не мій.
— Справедливо. Погоджуюся. Що за гра?
— Я кохаю тебе, Шантараме,— зізналася вона, вислизаючи.— Але зараз мені потрібна Кавіта. У мене є план, і я не можу тобі його розкрити, пам’ятаєш? Вона потрібна мені, й ти маєш бути вищим за це.
Почали гавкати собаки, і Карла побігла назад у нетрища.
Я нічого не зрозумів, окрім власної ролі, й навіть не повністю розумів ту власну роль. Але принаймні я знав, що повернувся в Карлавіль. Я ще й досі відчував і її ляпас, і її поцілунок.
Розділ 64
Відтоді два тижні я не бачив Олега. Він на деякий час знайшов новий диван, а Діви знайшли собі нову іграшку. Наступного дня після його зникнення я взяв таксі й забрав побитого мотоцикла, якого він залишив на узбіччі. Я довго розмовляв з мотоциклом, переконуючи його, що навіть якщо моє серце належить іншому транспортному засобу, я усе одно захищатиму його в майбутньому, особливо від російських письменників. Він довіз мене додому без пригод, а двигун усю дорогу наспівував свою пісню: сміливий мотоцикл, не готовий до смерті.
Я займався об’їздами від ранку до ночі, допомагав хорошим людям з їхніми позиками і збирав гроші у непорядних боржників, обмінювався смішними жартами та ще смішнішими обрізами, час до часу ляскав нахабних міняйл по вухах і ставав навколішки для молитви, залишав пожертви у церквах і храмах, щоб мене благословили з неба, давав хабарі копам і солдатам компанії, щоб мене благословили з землі, годував бідняків біля мечетей, виганяв нахабного сутенера зі своєї зони, а ще посів третє місце у змаганнях з метання ножів, на яке пішов, аби дізнатися, хто кидає їх краще за мене: це завжди корисно знати. Так чи так, золоті дні перетворилися на посріблені ночі.
За кілька тижнів після Олегового дезертирства я саме повертав до «Леопольда», уявляючи тамтешнє вегетаріанське рисове карі й помираючи від голоду, як на трасу вилетів чоловік, зупинивши мене посеред дороги. Це був Стюарт Вінсон.
— Ліне! — волав він.— Я скрізь тебе шукав. Запаркуй уже цього клятого торохтливого мотоцикла, друже.
— Пригальмуй, Вінсоне,— сказав я, заспокійливо поплескавши по паливному баку.— Добирай слова, чоловіче.
Він кліпнув на мене, а потім на мотоцикла.
— Що?
— Угамуйся, чоловіче. Ти створив затор посеред дороги.