Изменить стиль страницы

— Господи! Ти не даси мені спокою, правда ж? І ти мені не повіриш.

— Ти відкриваєш мені так мало, Карло. І це погана ніч. Мені прикро. Гадаю, я трохи похитнувся у своїй вірі.

Вона подивилася на мене — може, трохи розчаровано, може, просто роздивляючись розчарування на моєму обличчі.

— Гаразд,— мовила вона.— Це вечірка для фетишистів.

— І... що?

— Це перша така в Бомбеї, і багато запрошених знімуть багато вуалей.

— Наскільки багато вуалей?

— Усі, звісно,— м’яко сказала вона, тримаючи руку на моїй щоці.— Саме тому я скасувала твоє запрошення.

— Що?

— Ти подобаєшся мені таким, як є. Я кохаю тебе таким, як є. Саме це і є головним, так чи так. Я не збираюся зіпсувати це, дозволивши тобі програти у Вавилоні.

— Але ж ти йдеш.

— Я не ти, любий,— пояснила Карла.— А ти не я.

— Їдьмо зі мною, Карло.

— Я маю піти туди, Ліне,— наполягала вона.— Є речі, які необхідно завершити. Просто повір мені.

— Усе вже завершено. Ходімо зі мною.

— Мені потрібно йти,— сказала Карла, стрибнувши на землю, але я притримав її пальцями за зап’ясток, куди зазвичай вдягають браслет.

— Якщо ти ще не чула, то сурма вже заграла. Стіни впали. Це...

— Біблійне посилання,— посміхнулася вона.— Спокусливо, Шантараме. Спокусливіше навіть за вечірку, але мені вже час.

— Я не жартую. Не час для вечірок. Нині час для будування барикад і оборони. Тут почнеться хаос. Горітимуть будинки. Горітимуть вулиці. Нам необхідно зібрати припаси, перечекати, а потім знайти інше місто.

Вона глянула таким закоханим поглядом, що я неначе поплив у річці щирої прихильності, навіть не уявляючи, як покинув узбережжя.

— Це те, що робить нас одним цілим, робить нас вартими одне одного,— мовила Карла.

Я просто вимкнувся. Вона була занадто близько. Світло з розбурханого сокового бару для автомобілістів запалило неонове полум’я в її очах, і я знову палав.

— Що це означає?

— Не став на мені крапку,— прошепотіла вона.

— Але...

— Не смій ставити на мені крапку,— сказала вона.

І поцілувала мене. Вона поцілувала мене так щиро, що коли я розплющив очі, Карли вже не було.

Вона приєдналася до байкерів. Вони почали прогрівати двигуни. Карла залізла на мотоцикл Бенісії.

Іспанська гонщиця натягнула закритого шолома й опустила козирка: чорний вигин світла, де мали бути її очі. Вона серйозно сприймала свій особистий простір, а таке важко засуджувати. Але Карла сиділа на її мотоциклі, і я хотів це засудити. Бенісія нахилилася, щоб ухопитися за низько посаджені ручки керма, і Карла прихилилась до неї.

Потім випросталась і огляділась, її очі легко знайшли мене. Вона всміхнулася.

«Не став на мені крапку».

Вона пригорнулася до спини Бенісії.

Кавіта залізла на мотоцикла Навіна. Він зробив спритне коло довкруж сокового бару і під’їхав до мене.

— Чому ти не їдеш, Ліне? — запитав він, поки інші байкери газували.

«Була пожежа,— думав я.— Загинули люди. Загинув Назір. Місто частково перекрите». Але він був щасливий. Він був переможцем. Я не міг цього в нього відібрати.

— Розважайся, Навіне. Побачимося за кілька днів.

— Звісно.

Він почав газувати.

— Подумай-но, Незапрошений,— озвалася Кавіта, поки Навій готувався їхати.— Що таке жахливе є в тобі, що тебе не запросили на вечірку, Ліне?

Навін ударив по газу і ковзнув уперед, тримаючи зчеплення, а байкери це повторили.

Карла розкинула руки: Бенісія вже гуркотіла геть.

«Не став на мені крапку».

Я, обпалений, пошарпаний, побитий, засипаний попелом, лишився сам-один у перекритому місті.

«Не смій ставити на мені крапку».

Розділ 67

Я повернувся до «Амрітсару» і виповз по сходах, не обминувши жодної сходинки: моє тіло було важчим за силу волі.

— Ти мав рацію, Джасванте,— повідомив я, оминаючи його стола на шляху до своєї кімнати.— Мені потрібен душ.

— Я ж казав! Але тепер уже немає гарячої води, і все місто дуріє, тож так тобі й треба, баба, і на добраніч. Гарних снів.

Я сів за своїм столом, розгорнув записника і записав там свої почуття й побачене тієї ночі. Попіл з моєї руки бруднив сторінки. Моя ліва долоня притискала записник, лишаючи відбитки пальців, ідеально розташовані та добре промальовані, поки моя права долоня описувала сцену злочину.

Смоляні чорнильні язики полум’я обрамлювали сторінки. Язики полум’я відбивалися в очах поліцейських, полум’я відображалось у хромовано-блакитній стіні велосипедів, неонові язики з мотоциклетних викидів і сталевих чобіт, що викрешували бунтарські іскри з праведних манівців помсти.

Коли я вже не міг писати, то взяв пляшку і завалився в душ, як у в’язниці, повністю одягнений.

Я трохи випив і виправ свій брудний одяг, облущуючи його як листя — по одному листку за раз; випив ще трохи і помив своє ще брудніше тіло. Шкіра була квасна від запахів страху та його двійника — несамовитого страху.

«Їх застрелили. Вбили. Спалили. Вони мертві».

Чистий, обсохлий і голий, я запнув штори, заборонивши дню з’являтися, замкнув усі замки, розклав зброю в різних кутках кімнати, де вона могла б знадобитися, увімкнув музику на поганенькій акустичній системі, промовив молитву вдячності своїй поганенькій акустичній системі й почав міряти кімнату кроками.

Коли достатньо часу проводиш у камері, то вчишся ходити, бо ходьба заспокоює внутрішній голос, який закликає тебе втікати.

«Не смій ставити на мені крапку».

Я ходив. Ще трохи випив. Музика стала голоснішою, чи, може, вона просто здавалася голоснішою. Я опинився на хвилі Боба Марлі, яка знавісніло неслась до яскравішого узбережжя; хотілося побачити усмішку Карли, але раптом я усвідомив, що не маю її світлини.

Я безуспішно шукав, усе перерив і вирішив, що може допомогти косяк. Косяк допоміг віднайти безліч цікавих речей, про наявність яких я не знав, включно з дружнім цвіркуном, який не співав і переїхав на балкон, але фото Карли так і не знайшлося.

Я почав ловити кайф, і перша річ, що з’явилась у моєму записнику після безплідного пошуку, це запитання:

«Чи справжня Карла»?

Я написав ще багато іншого. Цитував поезію. «Коли тебе ганьбить і доля, й людські очі,— почав я і писав далі,— як того, в кого друзі одержимі»,— аж тут хтось дійсно одержимий почав тарабанити у двері.

Я продовжив свій бойовий танок, присвячений мертвим, і стукіт припинився, а гуркіт музики провів мене по кімнаті, й тоді я знову зміг писати.

Я написав кілька сторінок про Назіра. Любі небіжчики ніколи не полишають нашого серця, але їхня жива подоба блякне, вицвітаючи у річці спогадів. Я хотів описати ті очі: вони часто бували очима звіра — звіра на полюванні, невідомого і здатного на будь-що; ті гірські очі, народжені в полі зору найвищої вершини нашої планети, які тільки зрідка бували лампами в печері його ніжності.

Я описав почуття гумору, яке ховалося в його зморшках, коли він кривив обличчя. Я описав тінь, що накривала його обличчя за будь-якого освітлення, неначе на ньому від початку викарбували блідість.

Я описав його долоні — кігтясті лапи дракона Комодо. Чорна земля ранніх років праці затаврувала їх на все життя, проклавши марсіанські канали зморщок на його кістлявих пальцях. Деякі з них були такі глибокі, що нагадували порізи від ножа.

Я описав Тарика. Я написав про маленькі краплинки поту, що виступали в нього над устами, коли він удавав когось іншого. Я описав точність рухів, неначе його життя було чайною церемонією, яка ніколи не закінчувалась.

Я описав його красу. У цьому незграбному хлопчині вже зростав і формувався вродливий чоловік: це обличчя змусить дівчат принаймні двічі про нього згадати, а хоробрий погляд викликатиме на поєдинок кожного зустрічного чоловіка.

Я намагався його описати, залишити тут, урятувати і його, і Назіра словами, які, можливо, житимуть і далі.

Я писав, поки щось не видихалося, поки все не видихалося, і тоді я досяг того стану, коли слова зупиняються, і думки зупиняються, і залишаються лише емоції, відчуття — залишається одиноке серцебиття, яке звучить крізь холодні глибини внутрішнього океану. І я заснув, і снив про Карлу, яка витягала мене з вогню: її поцілунки випалювали кохання на моїй шкірі.