У Кітінґа пересохло горло, він витріщився на ім'я нападника. Це був Стівен Меллорі.
Кітінґ боявся лише незбагненного, надто коли це незбагненне містилося не в реальних фактах, а в безпричинному відчутті утробного страху. В тому, що сталося, не було нічого, що стосувалось би безпосередньо його, крім бажання, щоб стріляв хтось інший, лише не Стівен Меллорі; та він не міг пояснити, чому саме цього бажав.
Стівен Меллорі й далі мовчав. Він не дав жодних пояснень свого вчинку. Спершу припускали, що він міг бути у відчаї через втрату замовлення для «Космо-Слотника», адже, як з'ясувалося, скульптор був страшенно бідний, на межі жебракування. Але стало відомо, що, безсумнівно, Еллсворт Тухі анітрохи не був причетним до цієї невдачі. Тухі ніколи не спілкувався з містером Слотником про Стівена Меллорі. Він навіть не бачив скульптури «Працьовитість». У зв'язку з цим Меллорі порушив свою мовчанку і визнав, що ніколи не був знайомим із містером Тухі, ніколи досі його не бачив, а також не знав жодного приятеля Тухі.
«Ви вважаєте, містер Тухі якось причетний до того, що ви втратили замовлення?» — запитали його. Меллорі відповів: «Ні». — «То в чому ж річ?» — Меллорі промовчав.
Тухі не впізнав нападника, коли побачив його в руках полісменів на тротуарі біля радіостанції. Він не знав його імені аж до кінця радіопередачі. Згодом, вийшовши зі студії до вестибюля, напханого журналістами, які очікували на нього, Тухі сказав: «Ні, звісно, я не висуватиму жодних обвинувачень. Я хотів би, щоб його відпустили. До речі, хто він такий?». Почувши ім'я, Тухі втупився у цятку поміж плечем одного чоловіка і краєм капелюха іншого. Потім Тухі — який був спокійним, коли куля пролетіла за сантиметр від його обличчя і пробила скло вхідних дверей — промовив одне слово, і це слово, здавалося, впало до його ніг, обважніле від страху: «Чому?».
Ніхто не міг відповісти. Тухі стенув плечима, всміхнувся і сказав: «Це був замах на гласність — ну що за жахливий смак!» Але ніхто не повірив цьому поясненню, бо всі відчували, що Тухі теж йому не вірить. В інтерв'ю, що вийшли згодом, Тухі весело відповідав на запитання. Зокрема він сказав: «Я ніколи не вважав себе таким важливим, щоб хтось чинив на мене замах. Убивство могло стати найвищою нагородою, на яку лише можна сподіватися — якби лише все надто не скидалося на оперетку». Йому вдалося створити чарівне враження, начебто нічого важливого не сталося, бо на цій землі взагалі не відбувається нічого важливого.
Меллорі замкнули у в'язниці — очікувати на вирок. Усі спроби допитати його були марні.
Неспокійна думка, через яку Кітінґ довго не міг заснути тієї ночі, виникла через необґрунтовану впевненість, що Тухі відчуває точнісінько те саме, що і він. «Він знає, — думав Кітінґ, — і я знаю, що в мотивах Стівена Меллорі криється більша небезпека, ніж у його замаху на вбивство. Але ми ніколи не дізнаємося мотивів. Чи дізнаємося?» І раптом він діткнувся самої суті свого страху: це було раптове бажання уникнути на всі прийдешні роки, до кінця життя, знання цих мотивів.
Коли Кітінґ увійшов, секретарка Еллсворта Тухі неквапливо підвелася і відчинила перед ним двері в кабінет.
Етап тривоги у передчутті зустрічі з відомою людиною минувся, але Кітінґ знову захвилювався, побачивши, як секретарчина рука відчиняє двері. Його цікавило, який Тухі насправді. Він пам'ятав його дивовижний голос, який почув у вестибюлі під час мітингу страйкарів, та уявляв собі неймовірно доброзичливого велета з густою гривою волосся, що, можливо, вже починало сивіти, з відкритими, майстерно витонченими рисами, трохи схожого обличчям на Бога Отця.
— Містер Пітер Кітінґ — містер Тухі, — мовила секретарка і зачинила за ним двері.
Із першого погляду на містера Еллсворта Монктона Тухі хотілося запропонувати йому товсте, добре втеплене пальто — таким кволим і незахищеним здавалося його сухорляве тільце, яке нагадувало курчатко, щойно вилуплене з яйця, в усій своїй жалюгідній крихкості незатверділих кісточок. Із другого погляду хотілося переконатися, що пальто буде надзвичайно якісне, адже вбрання його було неймовірно вишукане. Лінії темного костюма обтікали контури його тіла, ні за що не вибачаючись: вони струменіли із западини грудей, зісковзували з довгої худої шиї до похилих плечей. Велике чоло домінувало над тілом. Клиноподібне обличчя звужувалося від широких вилиць до маленького випнутого підборіддя. Волосся було чорне, блискуче, розділене на дві однакові половинки тонкою білою лінією проділу. Зачіска створювала враження гарно вирізьбленого акуратного черепа, але надто увиразнювала вуха, що вирізнялися своєю самотньою оголеністю, наче ручки чашки для бульйону. Його довгий тонкий ніс продовжував маленький мазок чорних вусів. Очі були темні й виразні. У них було стільки інтелекту і мерехтливої радості, що, здавалося, окуляри призначені не для захисту його очей, а для того, щоб захистити інших людей від їхнього надмірного сяйва.
— Привіт, Пітере Кітінґ, — сказав Еллсворт Монктон Тухі своїм владним, магічним голосом. — Що ви думаєте про храм Ніки Аптерос?
— Доброго… доброго дня, містере Тухі, — привітався Кітінґ, ошелешений і остовпілий. — Що я думаю… про що?
— Сідайте, мій друже. Про храм Ніки Аптерос.
— Ну… Ну… Я…
— Я певен, що ви не могли прогледіти цю маленьку коштовність. Парфенон узурпував визнання, і чи не звична це справа? Більші та сильніші загарбують усю славу, натомість краса непоказних творінь залишається неоспівана. Це стосується цього надзвичайно маленького творіння великого, вільного духу Греції. Я впевнений, ви зауважили неперевершеність у скромності храму — вишукану майстерність деталей.
— Так, звісно, — промимрив Кітінґ, — він завжди був моїм улюбленим… храм Ніки Аптерос.
— Справді? — запитав Еллсворт Тухі з посмішкою, що її Кітінґ не міг второпати. — Я в цьому не сумнівався. Я був певен, що ви скажете це. У вас дуже вродливе обличчя, Пітере Кітінґ, коли ви не витріщаєтесь отак — насправді це геть зайве.
І Тухі зненацька розреготався, доволі очевидно та доволі образливо кепкуючи з Кітінґа та із себе; він неначе перекреслював штучність усієї процедури. Кітінґ на мить перелякано застиг, а потім зрозумів, що невимушено сміється у відповідь, наче був удома зі своїм давнім приятелем.
— Отак краще, — сказав Тухі. — Чи не здається вам, що у важливі моменти не варто розмовляти надто серйозно? А це може бути дуже важливий момент — хтозна — для нас обох. І, звісно ж, я розумію, що ви трішечки боїтеся мене і — так, я визнаю це — я теж трішечки вас боявся. Отже, нам обом полегшало?
— О так, містере Тухі, — задоволено погодився Кітінґ. Його звична впевнена манера знайомитися з людьми розтанула; але він почувався невимушено, начебто з нього зняли всю відповідальність і він уже не мусить перейматися правильністю того, до чого його лагідно підвели, й він може говорити, не докладаючи жодних зусиль. — Я завжди знав, що наша зустріч стане дуже важливою, містере Тухі. Роками.
— Справді? — здивувався Еллсворт Тухі, його очі за окулярами стали уважні. — Чому?
— Бо я завжди сподівався, що зумію сподобатися вам, що ви похвалите мене… мою роботу… коли настане час… що ж, я навіть…
— Що?
— … я навіть думав, коли креслив, чи Еллсворт Тухі назве цю споруду гідною уваги? Я намагався глянути на неї вашими очима… Я… Я… — Тухі уважно його слухав. — Я завжди хотів познайомитися з вами, тому що ви такий видатний мислитель і людина такої культурної…
— А зараз, — перебив Тухі доброзичливо, але трохи нетерпляче; його зацікавлення на останньому реченні послабилося, — годі цього. Не хочу бути невдячним, але ми можемо обійтися без таких слів, чи не так? Хоч це прозвучить штучно, та мені не подобається чути похвалу на свою адресу.
Очі Тухі, думав Кітінґ, його заспокоюють. У його очах читалося таке незмірне розуміння і така невибаглива — ні, це не те слово — така безмежна доброта, наче від нього не тільки нічого не можна було приховати, а й не було необхідності будь-що приховувати, бо він здатен пробачити що завгодно. Це були наймилосердніші очі, що їх бачив Кітінґ.