— Але, містере Тухі… — пробурмотів він, — я хотів…

— Ви хотіли подякувати мені за статтю, — сказав Тухі та скорчив гримасу веселого відчаю, — а я так відчайдушно намагався стримати вас від цього. Позбавте мене цього, добре? Немає причин, через які ви повинні дякувати мені. Якщо так сталося, що ви заслужили на те, про що я написав — що ж, це ваша заслуга, не моя. Адже так?

— Але я був такий щасливий, що ви думаєте, начебто я…

— …видатний архітектор? Звісно ж, мій хлопчику, ви це знаєте. Чи ви не цілком упевнений? Ви ніколи не впевнений цілком?

— Ну, я…

Пауза тривала якусь секунду. Кітінґу здалося, що ця пауза була саме тим, що Тухі хотів почути від нього; Тухі не став чекати продовження, він заговорив, неначе вже почув повну відповідь, і ця відповідь його задовольнила:

— А щодо будівлі для «Космо-Слотника», то хто заперечить, що це надзвичайне досягнення? Ви знаєте, я просто в захваті від його планування. Таке винахідливе. Блискуче. Дуже незвичайне. Доволі відрізняється від того, що я спостерігав у ваших попередніх роботах, адже так?

— Саме так, — відповів Кітінґ, і його голос уперше пролунав чітко й твердо, — адже завдання відрізнялося від усього, що я робив раніше, тому я розробив планування, що відповідало конкретним вимогам.

— Зрозуміло, — лагідно проказав Тухі. — Чудовий взірець праці. Ви повинні пишатися ним.

Кітінґ зауважив, що очі Тухі зосередилися у центрі лінз окулярів, скельця яких були сфокусовані просто на його зіницях. І зненацька Кітінґ зрозумів, що Тухі здогадався, що це не він проектував будівлю «Космо-Слотника». Це його не злякало. Злякало його те, що він побачив в очах Тухі схвалення.

— Якщо вам необхідно висловити — ні, не вдячність, вдячність — це таке бентежне слово — а, скажімо, прихильність, — мовив далі Тухі, його голос полагіднішав — так, наче Кітінґ був його другом-конспіратором, який знає, що відтепер усі слова стають паролем з особливим змістом, — ви могли б подякувати мені за розуміння символічного значення вашої будівлі та за висловлення словами того, що ви викарбували в мармурі. Позаяк ви не звичайний каменяр, а мислитель.

— Так, — сказав Кітінґ, — це стало моєю загальною ідеєю, коли я проектував будинок — широкі маси і квіти культури. Я завжди вірив, що джерело справжньої культури криється в звичайній людині. Але я не сподівався, що будь-хто колись зрозуміє мене.

Тухі всміхнувся. Його тонкі вуста розтулилися, відкривши зуби. Він не дивився на Кітінґа. Він розглядав власну руку, довгу, вишукану, чутливу руку піаніста, що пересувала на столі аркуш паперу. Потім сказав:

— Можливо, ми брати за духом, Кітінґ, за людським духом. Це все, що важливе у житті, — Тухі дивився не на Кітінґа, а повз нього, і лінзи його окулярів зловісно піднялися на лінію над Кітінґовим обличчям.

І Кітінґ допетрав, що Тухі знає, що він ніколи не замислювався над жодною загальною ідеєю, аж поки прочитав про це в статті; більше того, Тухі це схвалював. Коли скельця окулярів повільно опустилися до рівня обличчя Кітінґа, очі Тухі солодко і приязно сяяли. Ця приязнь була холодна, але справжня. Зненацька Кітінґові здалося, що стіни кімнати тихо зсунулися навколо них, штовхаючи до моторошної інтимності — не з Тухі, а з якоюсь невідомою провиною. Він захотів скочити на ноги і забратися геть. Але сидів нерухомо, роззявивши рота.

І, не усвідомлюючи, що його спонукає, Кітінґ почув у тиші власний голос:

— Мушу сказати, я дуже зрадів, що вчора вас оминула куля того маніяка, містере Тухі.

— Що?.. О, дякую. Це? Пусте! Не варто засмучуватися з тієї пригоди. Лише одне із прикрих покарань за публічність.

— Мені ніколи не подобався Меллорі. Дивний тип. Надто збуджений. Мені не подобаються збуджені люди. А ще мені ніколи не подобалися його роботи.

— Він просто ексгібіціоніст. Нічого особливого.

— Так, і це була не моя ідея дати йому шанс створити скульптуру для моєї будівлі. Так вирішив містер Слотник. Зв'язки, розумієте. Але, врешті-решт, містер Слотник теж усе зрозумів.

— Меллорі колись вам згадував про мене?

— Ні, ніколи.

— Я навіть ніколи з ним не перетинався, як ви знаєте. Ніколи досі його не бачив. Чому він зробив це?

Тепер настала черга Тухі заціпеніти, побачивши вираз Кітінґового обличчя; Тухі уперше нашорошився й занепокоївся. «Ось воно, — подумав Кітінґ, — ось цей зв'язок між нами, і цей зв'язок — це страх, навіть більше, значно більше за це», але саме страх мав пізнаване ім'я, що ним можна було назвати це відчуття. І він знав, з безпричинною певністю, що Тухі йому подобається більше за всіх, кого йому випадало зустрічати в житті.

— Авжеж, ви знаєте, як це буває, — бадьоро мовив Кітінґ, сподіваючись, що звично вимовлені слова закриють тему. — Меллорі некомпетентний, і він це знає, тому й вирішив помститися вам як символу всього великого і талановитого.

Але замість усмішки Кітінґ побачив, як Тухі зненацька стрельнув у нього очима; це був не погляд, а флюороскоп, і йому здалося, що він може відчути, як рентгенівський промінь вповзає у нього, просвічуючи до кісток. Потім обличчя Тухі, яке, здавалося, на мить закам'яніло, знову набуло впевненого виразу, і Кітінґ зрозумів, що Тухі попустило — ніби він побачив щось у Пітерових кістках чи в здивованому ошелешеному обличчі. Якусь приховану прірву невігластва, що повернула Тухі впевненість. Він спроквола, дивно, глумливо сказав:

— Ви і я, Пітере, ми з вами станемо близькими друзями.

Кітінґ вичекав мить, перш ніж квапливо відповісти:

— О, я сподіваюся на це, містере Тухі.

— Годі, Пітере! Я ж не така стара людина. Називай мене Еллсворт — це буде увічнення своєрідного смаку моїх батьків давати імена.

— Гаразд… Еллсворте.

— Так значно краще. Насправді я нічого не маю проти свого імені, надто порівняно з тим, як мене називали приватно — і публічно — всі ці роки. Добре, забудьмо. Кумедно… Коли наживаєш собі ворогів, то знаєш, що становиш небезпеку там, де необхідно бути небезпечним. Є те, що мусиш знищити — інакше воно знищить тебе. Ми часто бачитимемося, Пітере. — Його голос зазвучав вільно й упевнено, остаточним рішенням, що було протестоване і досягнуте, з певністю, що більше нічого в Кітінґу не залишатиметься для нього під знаком питання. — Скажімо, я віддавна мрію зібрати разом кількох молодих архітекторів — я знаю багатьох із них — у невеличку неформальну організацію задля обміну ідеями, розумієш, щоб розвинути дух співпраці, а якщо виникне потреба — щоб розробити спільну лінію поведінки на благо професії. Нічого формального, як у Гільдії архітекторів Америки, звичайний собі гурт молоді. Тобі це цікаво?

— Авжеж. Звісно! І ви будете головою?

— О Боже, я ніколи ніде не головую, Пітере. Мені не подобаються звання. Ні, я думаю, що стати головою міг би ти, не уявляю кращої кандидатури.

— Я?

— Ти, Пітере. О, звісно, це лише проект — нічого певного — лише ідея, що її виношую. Ми поговоримо про це якось іншим разом. Хочу, щоб ти дещо зробив — і насправді це одна з причин, чому я шукав зустрічі з тобою.

— Добре, містере Ту… добре, Еллсворте. Будь-що, що я можу зробити для тебе…

— Це не для мене. Ти знаєш Лойс Кук?

— Лойс… хто?

— Кук. Ти її не знаєш. Але неодмінно познайомишся. Ця молода жінка — найвидатніший геній у літературі із часів Ґете. Мусиш її почитати, Пітере. Зазвичай я не пропоную це, хіба що обраним. Вона надто недосяжна для середнього класу, який любить очевидне. Вона планує звести будинок, маленьку приватну резиденцію в районі Бавері. Так, у Бавері. Як це схоже на Лойс… Вона попросила мене порекомендувати архітектора. Я впевнений, щоб зрозуміти таку особистість, як Лойс, потрібна така людина, як ти. Я збираюся порекомендувати тебе — якщо ти зацікавлений спроектувати маленький, проте доволі дорогий особнячок.

— Звісно, що так! Це… дуже люб'язно із твого боку, Еллсворте! Знаєш, я подумав, коли ти сказав… коли я прочитав твою записку, що ти хотів би — гаразд, певної послуги від мене, послуги за послугу, а ти…