Кітінґові не сподобалося, як Кетрін сиділа на стільці — згорбившись і незграбно зсунувши докупи ноги. Він не хотів, щоб вона третій сезон поспіль носила один костюм, але вона це робила. Вона витріщалася на якусь цятку посередині килима. Кеті рідко дивилася на Кітінґа. На дядька вона не дивилася взагалі. Кітінґ не виявив ані сліду того радісного захоплення, з яким вона завжди говорила про Тухі та яке він очікував побачити в присутності дядька. У Кетрін з’явилося щось важке, безбарвне, що її дуже втомлювало.

Служник Тухі приніс на таці чай.

— Будь ласка, розлий, люба, — звернувся Тухі до Кетрін. — Ах, немає нічого кращого за післяобідній чай. Коли розпадеться Британська імперія, історики виявлять, що вона зробила два неоціненних внески в цивілізацію — оцей чайний ритуал і детективний роман. Кетрін, люба моя, чому ти тримаєш ручку чайника, наче ніж м’ясника? Але не зважай, це чарівно, це саме те, що ми любимо в тобі, Пітер і я, ми не любили б тебе, якби ти була вишукана, наче герцогиня, — кому зараз потрібні герцогині?

Кетрін розлила чай і розляпала трохи на скляну поверхню стола; раніше з нею ніколи такого не було.

— Я справді хотів подивитися на вас обох, — сказав Тухі, невимушено і делікатно тримаючи чашку. — Це скидається на забаганку. Якогось особливого приводу немає, але інколи я стаю нерозважливим і сентиментальним, як і кожен із нас. Вітаю твій вибір, Кетрін. Я завинив тобі вибачення, бо ніколи не підозрював, що ти маєш такий чудовий смак. Ви з Пітером — прекрасна пара. Ти чимало зробиш для нього. Готуватимеш йому манну кашу, пратимеш його носові хустинки і виношуватимеш його дітей, хоча, звісно, всі діти інколи хворіють на кір або на щось таке, а це доволі надокучливо.

— Але, врешті-решт, ви… ви схвалюєте це? — занепокоєно запитав Кітінґ.

— Схвалюю що? Що, Пітере?

— Наш… майбутній шлюб.

— Пітере, це марне запитання! Звісно ж, я схвалюю. Але ви такі молоді! З молодими завжди так — вони створюють проблеми на порожньому місці. Ти запитуєш про шлюб так, наче це щось аж таке важливе, щоб його не схвалити.

— Ми з Кеті зустрічаємося вже кілька років, — сказав Кітінґ, захищаючись.

— І це було кохання з першого погляду, звісно?

— Так, — погодився Кітінґ, почуваючись смішним.

— Це мала бути весна, — мовив Тухі. — Зазвичай буває саме так. Завжди знайдеться темний кінотеатр і двійко людей, які, забувши про світ довкола, тримаються за руки — але ж руки пітніють, якщо триматися занадто довго? Але все одно прекрасно бути закоханим. Немає повісті солодшої на світі — та банальнішої. Кетрін, не відвертайся. Ми ніколи не повинні дозволяти собі втрачати почуття гумору.

Він доброзичливо всміхнувся, обійнявши їх обох своєю усмішкою. Ця доброзичливість була така величезна, що їхнє кохання здалося крихітним і жалюгідним, оскільки лише щось нікчемне могло пробудити таке глибоке співчуття. Він запитав:

— До речі, Пітере, коли ви збираєтеся одружитися?

— Насправді ми ще не визначилися з датою, знаєте, як це буває, — стільки всього сталося зі мною, і в Кетрін є робота і… І, між іншим, — різко додав він, бо тема роботи Кеті безпричинно його дратувала, — коли ми одружимося, Кеті має покинути цю роботу. Я проти цього.

— Я теж, — погодився Тухі, — її не схвалюю, якщо вона не подобається Кетрін.

Кетрін працювала денною черговою в яслах при Кліфордському комунальному навчальному закладі для бідних. Це була її власна ідея. Вона часто відвідувала цей заклад разом із дядьком, який викладав там економіку, і зацікавилася роботою.

— Але ж мені це подобається! — несподівано збуджено сказала вона. — Я не розумію, Пітере, чому це тобі так дошкуляє. — В її голосі з’явилася наїжачена нота, зухвала й неприємна. — Я ніколи в житті не відчувала більшої радості — допомагати людям, які безпорадні та нещасні. Я ходила туди сьогодні вранці — не мусила, але сама цього захотіла, а оскільки звідти я поспішала додому, то не мала часу перевдягнутися, але це не має значення, — кого обходить мій вигляд? І, — наїжачена нота зникла, вона заговорила жваво і дуже швидко, — дядьку Еллсворте, ви лише уявіть! У маленького Біллі Гансена болить горло — ви ж пам’ятаєте Біллі? І няньки там не було, тому я мусила протерти його горло аргіролом. Бідолашний, у нього в горлі був страхітливий білий наліт!

Її голос, здавалося, сяяв, наче вона говорила про щось надзвичайно прекрасне. Вперше Кітінґ побачив той захват, на який сподівався. Вона і далі розповідала про роботу, про дітей, про клуб. Тухі уважно слухав. Він нічого не казав. Але щира увага в очах змінила його, насмішкувата веселість зникла, і він забув про власну пораду — він був серйозним, по-справжньому дуже серйозним. Коли він зауважив, що тарілка Кетрін спорожніла, то запропонував їй тацю з бутербродами простим жестом, що якимось чином перетворився на ввічливий вияв поваги.

Кітінґ нетерпляче чекав, коли вона замовкне бодай на мить. Він хотів змінити тему. Оглянув кімнату і побачив недільні газети. Він давно хотів дещо запитати, тому обережно почав:

— Еллсворте… що ти думаєш про Говарда Рорка?

— Рорк? Рорк? — перепитав Тухі. — Хто такий Рорк?

Те, як він надто невинно, надто жартівливо повторював це ім’я з ледь зневажливим запитанням наприкінці, переконало Кітінґа, що Тухі чудово знає це ім’я. Він пояснив:

— Говард Рорк. Ти знаєш, архітектор. Той, що спроектував будинок Енрайта.

— Що? О так, той, хто, врешті-решт, зводитиме будинок Енрайта.

— У сьогоднішній «Хроніці» міститься ескіз.

— Невже? А я ж проглядав «Хроніку».

— І… що ти думаєш про цей будинок?

— Якби там було щось важливе, я запам’ятав би.

— Звісно! — Кітінґ ковтав склади, наче затримував подих на кожному з них: — Це щось жахливе, божевільне! Нічого подібного ніхто ніколи не бачив і не хотів би побачити.

Він наче звільнився від тягаря. Неначе все життя вірив, що в нього невиліковна хвороба, аж зненацька слова найвидатнішого у світі фахівця оголосили його здоровим. Йому хотілося сміятися — вільно, безглуздо, не дбаючи про власну гідність. Йому хотілося говорити.

— Говард — мій приятель, — сказав він радісно.

— Твій приятель? Ти його знаєш?

— Чи знаю я його! Ми ж разом училися у Стентоні, й він три роки винаймав у нас кімнату. Я можу сказати тобі, якого кольору в нього білизна і як він приймає душ — я це бачив!

— Він жив у вашому будинку в Стентоні? — перепитав Тухі. Він говорив якось обережно і чітко. Звуки його голосу лунали тихо, сухо й безповоротно, немов ламалися сірники.

«Це дуже дивно», — подумав Кітінґ. Тухі поставив йому чимало запитань про Говарда Рорка. Але його запитання не мали сенсу. Вони не стосувалися його проектів, не стосувалися архітектури загалом. Це були безглузді особисті запитання — дивно було запитувати таке про людину, про яку ніколи не чув.

— Він часто сміється?

— Дуже рідко.

— Він здається нещасним?

— Ніколи.

— У нього було багато друзів у Стентоні?

— У нього ніколи й ніде не було друзів.

— Він не подобався людям?

— Він нікому не може подобатися.

— Чому?

— Він змушує людей відчувати, що його безглуздо любити.

— Він виходить на люди, випиває, розважається?

— Ніколи.

— Він любить гроші?

— Ні.

— Він вірить у Бога?

— Ні.

— Він багато говорить?

— Дуже мало.

— Чи слухає він, коли інші обговорюють із ним… якісь ідеї?

— Він слухає. Але краще б не слухав.

— Чому?

— Це ображало б менше — якщо ти розумієш, про що я: коли людина тебе так слухає, ти розумієш, що йому твої слова геть байдужі.

— Він завжди хотів бути архітектором?

— Він…

— Пітере, у чому річ?

— Ні в чому. Просто мені щойно спало на думку: як дивно, що я ніколи його про це не запитував. Ось що дивно: неможливо запитати в нього про таке. Він маніяк, коли йдеться про архітектуру. Здається, це так багато для нього важить, що він втрачає людську подобу. Він зовсім не вміє насміхатися із себе — ось тобі приклад людини без почуття гумору, Еллсворте. Важко сказати, що б він робив, якби не захотів стати архітектором.