— Мій любий Пітере, який же ти наївний!

— О, припускаю, я не повинен був цього казати. Вибач. Я не хотів тебе образити, я…

— Не переймайся. Ти мусиш навчитися краще мене розуміти. Хоч як дивно це пролунає, цілком безкорисливе зацікавлення іншою людиною досі ще можливе в цьому світі.

Потім вони поговорили про Лойс Кук і про три її видані твори: «Романи?» — «Ні, Пітере, не зовсім романи… Ні, це і не збірки оповідань… Це просто, просто Лойс Кук — нова форма в літературі…», — про спадок, який вона отримала від довгої вервечки успішних торговців, і про будинок, який вона хотіла звести.

І щойно Тухі підвівся, щоб провести Кітінґа до дверей, Кітінґ зауважив, як непевно він стоїть на своїх дуже маленьких ніжках, лише тоді Тухі зненацька затнувся та мовив:

— До речі, мабуть, я повинен був згадати про певні особисті зв'язки між нами, хоча протягом усього життя не можу їх означити… О так, звісно. Моя племінниця. Маленька Кетрін.

Кітінґ відчув, як його обличчя напружилося, і знав, що не повинен дозволити це обговорювати, натомість незграбно всміхнувся.

— Я так розумію, ви з нею заручені?

— Так.

— Чарівно, — сказав Тухі. — Просто чарівно. Із радістю стану твоїм дядечком. Ти дуже її любиш?

— Так, — мовив Кітінґ, — дуже.

Через відсутність виразності в його голосі, відповідь пролунала серйозно. Уперше він продемонстрував щирість і важливість чогось у своєму житті в присутності Тухі.

— Як це мило, — сказав Тухі. — Юне кохання, весна, світанки і небеса, і шоколад з аптеки-закусочної по долару із чвертю за коробку. Привілей богів і кінофільмів… О, я схвалюю, Пітере. Я думаю, це чудово. Кетрін це найкращий вибір. Вона належить до того типу людей, для яких не існує світу — світу з усіма його проблемами і всіма можливостями для звеличення — о так, не існує, бо вона невинна та солоденька, миленька і проквола.

— Якщо ти збираєшся… — почав було Кітінґ, але Тухі променисто й зичливо всміхнувся:

— О Пітере, звісно ж, я все розумію і схвалюю. Але я реаліст. Чоловік завжди вперто робить із себе віслюка. О, не варто — ми ніколи не повинні втрачати почуття гумору. Немає нічого священнішого за почуття гумору. Та я завжди любив історію про Трістана й Ізольду. Це найкрасивіша з усіх історій світу — одразу після тієї, про Міккі та Мінні Маусів.

4

«Зубна щітка у губу зубна щітка зубів чистка підборіддя піна баня в шумовинні римська баня йди додому кажу кому у губу римська баня зуб щітка зубочистка барсетка розетка ракетка…»

Пітер Кітінґ примружив очі, сфокусував погляд, наче дивився вдалечінь, але книжку відклав. Це була тоненька книжка у чорній обкладинці із криваво-червоними літерами, що складалися в назву «Хмарини і пелерини. Лойс Кук». На обкладинці було вказано, що це нотатки про подорожі міс Кук світом.

Кітінґ відхилився назад із відчуттям теплоти і благоденства. Йому подобалася ця книжка. Вона перетворила рутину його недільного сніданку на глибоку духовну емоцію; він був певен, що вона була глибока, тому що нічого не второпав.

Пітер Кітінґ ніколи не відчував потреби формулювати свої переконання. Але він підміняв їх припущенням: «Ніщо не є високим, якщо його можна осягнути; ніщо не є великим, якщо його можна аргументувати; ніщо не є глибоким, якщо можна побачити його дно» — це завжди було його кредо, не сформульоване, але безсумнівне. Це стримувало його від спроб осягнути, аргументувати чи побачити; і це виливалося в приємне почуття огиди до тих, хто такі спроби робив. Отож він міг насолоджуватися творами Лойс Кук. Він відчував піднесення від усвідомлення власної здатності відгукуватися на абстрактне, глибоке, розпливчасте. Тухі сказав: «Тут усе легко — звуки як звуки, поезія в словах, що є просто словами, стиль як бунт проти стилю. Але лише найчутливіші натури можуть це оцінити, Пітере». Кітінґ подумав, що міг би поговорити про цю книжку із друзями, і якщо вони не зрозуміють, він відчує свою вищість над ними. Він не мав потреби доводити свою вищість — вона просто існувала, «вищість як вищість», — якої автоматично позбавлені ті, кому потрібні пояснення. Йому подобалася ця книжка.

Він потягнувся по черговий тост і побачив, що на краю столу мати залишила для нього чималий стос недільних газет. Він підсунув його до себе, почуваючись у цей момент достатньо сильним, упевненим у своїй таємній духовній величі, готовим кинути виклик усьому світові, що містився у цьому стосі газет. Витягнув випуск із фотогравюрами і закам'янів. Він побачив підпис над репродукцією ескізу:

Будинок Енрайта, Говард Рорк

Він не мусив бачити назви ілюстрації або власноручного підпису автора в кутку малюнка; він знав, що ніхто інший не зміг би вимислити такий будинок, і впізнав стиль креслення, спокійний і водночас бунтівний, лінії олівця, що нагадували лінію високої напруги на папері, витончені й невинні на вигляд, але такі, що не підпускали до себе. Це була будівля на розлогих просторах Іст-Ріверу. На перший погляд, вона здалася йому не будинком, а брилою гірського кришталю, що здіймається вгору. Тут був той самий суворий математичний порядок, що тримає вкупі безладний, фантастичний виріст. Прямі лінії і чіткі кути, простір, немовби розітнутий ножем, надавали споруді гармонії і зграбності ювелірного виробу. Неймовірна різноманітність форм, кожна з яких була неповторна, але природно перетікала в наступну, забезпечувала цілісність; майбутні мешканці отримували не квадратні клітки у нагромадженні квадратних кліток, а окремі будинки, поєднані з рештою, неначе скупчення кристалів на камені. Кітінґ дивився на креслення. Він давно вже знав, що саме Говарда Рорка оберуть для будинку Енрайта. Згадки про Рорка кілька разів з'являлися в газетах; не завжди, але всіх їх можна було підсумувати так: «певного молодого архітектора було обрано зводити будинок Енрайта, ймовірно, це цікавий молодий архітектор». Під малюнком було зазначено, що будівництво розпочнеться незабаром. «Гаразд, — подумав Кітінґ, відкинувши газету, — і що тепер?» Газета впала біля чорно-червоної книжечки. Він глянув і невиразно відчув, що Лойс Кук була його захистом від Говарда Рорка.

— Ох, — стенула плечима місіс Кітінґ. — Ага.

Вона стояла в нього за спиною. Чепурна шовкова сукня надто щільно обтискала її, дозволяючи побачити цупкий корсет; маленька шпилька мерехтіла в неї біля горла — занадто маленька, щоб навести на думку, начебто її оздоблено справжніми діамантами. Місіс Кітінґ була схожа на нову квартиру, в яку вони нещодавно переїхали: відверто дорогу. Інтер'єр квартири став першою фаховою роботою Кітінґа для себе. Він обставив помешкання новими меблями у нововікторіанському стилі, консервативними та статечними. Над каміном вітальні висів старовинний олійний портрет, що хоч і не був таким, але скидався на зображення славетного предка.

— Піті, серденько, я ненавиджу підганяти тебе недільного ранку, але, може, вдягнешся? Мені пора бігти, а я боюся, що ти забудеш про час і запізнишся. Як люб'язно, що містер Тухі запросив тебе до себе додому!

— Так, мамо.

— Будуть якісь знамениті гості?

— Ні. Жодних гостей. Але там буде ще одна людина. Не знаменитість. — Вона очікувально подивилася на нього, і він додав: — Там буде Кеті.

Здавалося, це ім'я не справило на неї жодного враження. Віднедавна її охопила дивна самовпевненість, неначе шар жиру, крізь який ця особиста проблема вже не проникала.

— Просте сімейне чаювання, — пояснив Кітінґ. — Так він сказав.

— Дуже мило з його боку. Я впевнена, що містер Тухі — дуже мудра людина.

— Авжеж, мамо.

Він нетерпляче підвівся і пішов до своєї кімнати.

Кітінґ уперше відвідав славетний готель-пансіонат, куди нещодавно переїхали Кетрін та її дядько. Він не звернув особливої уваги на апартамент, запам’ятав лише, що був він простим, дуже чистим і вишукано скромним, що там було багацько книжок і лише кілька картин, але всі оригінальні та цінні. Ніхто не запам’ятовував помешкання Еллсворта Тухі, лише його господаря. Цього недільного пообіддя він був у темно-сірому костюмі, бездоганному, наче мундир, і в хатніх капцях із чорної шкіри та з червоною облямівкою; капці збиткувалися зі стриманої елегантності костюма, і все-таки довершували цю елегантність як відважна противага їй. Він сидів на широкому низькому стільці, начепивши на обличчя вираз обережної доброзичливості, такої обережної, що Кітінґ і Кетрін часом почувалися нікчемними мильними бульбашками.