— Гаразд, це вже щось.

— Це чимало.

— Поясніть як.

— Не говори так багато, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб. — Ти підхопив говорильну заразу.

— Закрий рота, пупсику. Мені подобається розмовляти. Пояснити, Айку? Гаразд, припустімо, мені не подобається Ібсен…

— Ібсен чудовий, — відповів Айк.

— Звісно, він чудовий драматург, але мені він, скажімо, не подобається. Припустімо, я хочу, щоб люди перестали дивитися вистави за його творами. Замало лише відраджувати їх. Але якщо я підсуну їм думку, що ти не менш видатний за Ібсена — доволі швидко вони втратять здатність бачити різницю між вами.

— Господи, а ви можете?

— Це лише приклад, Айку.

— Але це було б чудово.

— Так, це було б чудово. І тоді не матиме значення, що саме вони дивляться в театрі. Тоді нічого не матиме значення — ані письменники, ані ті, для кого вони пишуть.

— Еллсворте, як так?

— Послухай, Айку, в театрі немає місця для вас обох — для тебе та Ібсена. Ти ж це розумієш?

— Образно кажучи, так.

— Гаразд, ти хочеш, щоб я звільнив для тебе місце?

— Усе це безглузда дискусія, що її вели вже раніше і переконливіше, — сказав Ґас Вебб. — І стисліше. Я вірю у функціональну економіку.

— І де ж відбувалася ця дискусія? — поцікавилася Лойс Кук.

— «Хто був нічим, той стане всім», сестро.

— Ґас брутальний, але глибокодумний, — зауважив Айк. — Мені він подобається.

— Іди під три чорти, — відповів Ґас.

До кімнати ввійшов дворецький Лойс Кук. Це був ставний, літнього віку чоловік в ошатному костюмі. Він повідомив, що прийшов Пітер Кітінґ.

— Піт? — весело вигукнула Лойс Кук. — Звісно ж, запроси його сюди.

Кітінґ увійшов і зупинився, ошелешено витріщившись на юрбу.

— О, всім привіт, — сказав він безрадісно. — Я не знав, Лойс, що в тебе гості.

— Це не гості. Заходь, Піте, сідай, візьми собі випити, ти ж усіх тут знаєш.

— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, очима шукаючи в Тухі підтримки.

Тухі махнув йому рукою, підвівся з підлоги зручно вмостився в кріслі, граційно схрестивши ноги. Усі в кімнаті автоматично змінили пози: сіли рівніше, зсунули коліна, підтиснули губи. Лише Ґас Вебб і далі лежав на підлозі.

Кітінґ видавався спокійним та вродливим, приніс до затхлої кімнати свіжість холодної вулиці. Але він був блідим і рухався повільно та утомлено.

— Лойс, вибач за вторгнення, — сказав він. — Не мав що робити і почувався страшенно самотньо, тому вирішив заскочити. — Він затнувся на слові «самотньо», вимовивши його з вибачливою посмішкою. — Жахливо стомився від Ніла Дюмонта і його кишла. Хотілося якогось витонченішого товариства — духовної їжі, так би мовити.

— Я геній, — похвалився Айк. — Мою п'єсу ставитимуть на Бродвеї. Мене й Ібсена. Еллсворт так сказав.

— Айк щойно читав нам свою нову п'єсу, — пояснив Тухі. — Дивовижна річ.

— Тобі сподобається, Пітере, — сказав Ланселот Клоукі. — Це справді чудово.

— Це шедевр, — додав Жуль Фауґлер. — Сподіваюся, ви доведете, що здатні її оцінити, Пітере. Ця п'єса залежить від того, що саме глядачі здатні принести із собою до театру. Якщо ви належите до тих прозаїчних людей із всохлою душею й обмеженою уявою, це не для вас. Але якщо ви справжня особистість із великим-великим серцем, сповненим радості, й по-дитячому недоторкано-чистим сприйняттям — на вас чекають незабутні враження.

— «Коли не навернетесь і не станете, як ті діти, не увійдете в Царство Небесне!», — процитував Тухі.

— Дякую, Еллсворте, — сказав Жуль Фауґлер. — Саме так я почну свою рецензію.

Кітінґ дивився на Айка жадібними очима. Усі вони здавалися далекі та чисті, піднесені над ним у глибині своїх знань, а їхні обличчя були теплі й усміхнені, доброзичливо запрошуючи приєднатися до них, хоч і поглядали трохи зверхньо.

Кітінґ вбирав відчуття їхньої величі, духовну їжу, яку тут знайшов, і сам почувався вищим. Він змушував їх повірити в реальність власної величі. Коло утворилося і замкнулося. Кожен це відчув, окрім Пітера Кітінґа.

Еллсворт Тухі виступив на підтримку сучасної архітектури.

Протягом останніх десяти років, хоча більшість житлових будинків і далі зводили як історичні копії, принципи Генрі Камерона перемогли в комерційному будівництві: фабрики, офісні будівлі, хмарочоси. Це була бліденька, половинчаста перемога; вимушений компроміс, що дозволяв уникати колон і фронтонів, залишати кілька ділянок стіни без оздоб, вибачаючись за форму, — створену випадково, — і оздоблювати спрощеними грецькими завиванцями-волютами. Багато хто крав форми Камерона; та лише одиниці розуміли спосіб його мислення. Власники нових будинків не могли заперечити єдиний найвагоміший аргумент — фінансову економію; тут він остаточно переміг.

У країнах Європи, найпомітніше в Німеччині, віддавна визрівала нова будівельна школа: ідея полягала в тому, щоб поставити чотири стіни

і накрити їх пласким дахом, зробивши кілька отворів. Це називали новою архітектурою. Свобода від деспотичних правил, за яку боровся Камерон, ця свобода, що покладала цілком нову, величезну відповідальність на творчого будівельника, перетворилася на очищення від усіх зусиль, навіть від зусиль освоєння історичних стилів. Вона видала сувору збірку нових правил — свідоме підпорядкування некомпетентності, творча недолугість, оголошена системою, хвалькувате визнання власної посередності.

«Будівля творить власну красу, і її оздоблення кероване темою споруди і структурою», — казав Камерон. «Споруді не потрібні ані краса, ані декор, ані тема», — стверджували нові архітектори. Казати так було безпечно. Камерон і ще кілька людей проклали стежку і вимостили її власними життями. Решта архітекторів, яких було безліч, архітекторів, які були в безпеці, копіюючи Парфенон, відчули загрозу і знайшли безпечний вихід: піти Камероновою стежкою і прийти до нового Парфенону, спрощеного Парфенону в формі пакувального ящика зі скла та бетону. Пальму першості було зламано; вона вкрилася пліснявою, що пожирала її, нівечила, приховувала, аж поки її запхали в джунглі загальноприйнятого. І джунглі заговорили.

В «Одному маленькому голосі», у статті «Я пливу за течією» Еллсворт Тухі написав: