— Чорт, а що тут треба пояснювати? Ми всі шестеро однакові.

— П'ятеро, — поправив Фауґлер. — Мені не подобається Ґас Вебб.

— Чому ні? — запитав Ґас. Він не образився.

— Тому що він не миє вух, — відповів Фауґлер, так наче питання поставив хтось інший.

— А, це, — буркнув Ґас.

Айк підвівся, вп'явся очима в Фауґлера, не досить упевнений, що може полегшено зітхнути.

— Вам справді подобається моя п'єса, містере Фауґлер? — нарешті тихо запитав він.

— Я не сказав, що вона мені подобається, — прохолодно відповів Фауґлер. — Я гадаю, вона смердить. І саме тому чудова.

— О, — видихнув Айк. Він засміявся, відчувши легкість в душі, й обвів обличчя в кімнаті тріумфальним поглядом.

— Так, — сказав Фауґлер, — мій підхід до критики такий, як у тебе до писання. Наші мотиви однакові.

— Ти чудовий хлопець, Жулю.

— Містер Фауґлер, якщо ваша ласка.

— Ви чудовий хлопець і найбундючніший покидьок на землі, містере Фауґлер.

Фауґлер погортав сторінки рукопису кінцем ціпка.

— Айку, ваш машинопис огидний, — мовив він.

— Чорт, я ж не стенографістка. Я творча особистість.

— Ви зможете дозволити собі секретарку після відкриття сезону. Я вважаю себе зобов'язаним похвалити п'єсу — якщо інших причин немає, то бодай для того, щоб припинити знущання над друкарською машинкою. Друкарська машинка — це дивовижний інструмент, не варто з неї глумитися.

— Гаразд, Жулю, — промовив Ланселот Клоукі, — це все дуже дотепно і хитромудро, і ви рафінована та блискуча особистість, як усі вискочні — та заради чого ви хвалите це лайно?

— Тому що це — як ви слушно зауважили — лайно.

— Ти не логічний, Лансе, — сказав Айк. — Не в космічному сенсі. Написати хорошу п'єсу, яку хвалитимуть, — це ніщо. Будь-хто здатен на це. Будь-хто, хто має талант, а талант — це винятково продукт діяльності залоз. Але написати лайно, яке хвалитимуть, — візьми спробуй.

— Він це вже зробив, — зазначив Тухі.

— Це ще як подивитися, — відповів Ланселот Клоукі. Він перехилив порожній келих до рота і висмоктав останній кубик льоду.

— Айк краще за тебе розуміє ситуацію, Лансе, — сказав Жуль Фауґлер. — Він щойно довів своєю маленькою промовою, що є справжнім мислителем. І, цілком випадково, філософ із нього кращий, ніж автор п'єс.

— Я напишу про це наступну п'єсу, — сказав Айк.

— Айк щойно виклав свої аргументи, — вів далі Фауґлер. — І мої. А також ваші, Лансе. Розгляньмо мою позицію, якщо маєте бажання. Чи досягнення для критика хвалити хорошу п'єсу? Жодним чином. Критик тоді стає лише славним хлопчиком на побігеньках між автором і публікою. Навіщо мені це? Мене нудить від цього. Я маю право вразити людей власною особистістю. Інакше я відчуватиму розчарування — а я не вірю в зневіру. Та якщо критик здатен популяризувати геть нікчемну п'єсу — ви ж відчуваєте різницю! Отже, я зроблю хітом… — як називається твоя п'єса, Айку?

— «Моя дупа не твого носа діло», — відповів Айк.

— Даруйте?

— Це назва.

— О, розумію. Отже, я зроблю хітом «Моя дупа не твого носа діло».

Лойс Кук голосно розреготалася.

— Усі ви здіймаєте до біса багато галасу з нічого, — сказав Ґас Вебб, лежачи на спині й заклавши руки за голову.

— А зараз, якщо бажаєте, розгляньмо ваш випадок, Лансе, — продовжив Фауґлер. — Яке задоволення має кореспондент, звітуючись про події у світі? Громадськість читає про розмаїті міжнародні кризи, і ви щасливі, якщо вони помітять ваш підпис. Але ви ж нічим не гірші за будь-якого генерала, адмірала чи посла. Ви маєте право змусити людей замислитися про ваше існування. Отож ви чините мудро. Ви створили чудову колекцію нісенітниць — так, нісенітниць, — але морально виправданих. Розумна книжка. Світові катастрофи як тло для вашої мерзенної та нікчемної особистості. Як Ланселот Клоукі напився на міжнародній конференції. З якими красунями спав Ланселот Клоукі під час вторгнення. Як Ланселот Клоукі підхопив дизентерію під час голоду. А чому б і ні, Лансе? Фокус вдався, так же? Еллсворт причарував. Так?

— Громадськість любить читати про людські слабкості, — сказав Ланселот Клоукі, сердито втупившись у свою склянку.

— О, не мели дурниць, Лансе! — вигукнула Лойс Кук. — Перед ким ти тут вдаєш? Ти чудово знаєш, що йдеться не про те, що подобається людям, а про Еллсворта Тухі.

— Я не забув, чим зобов'язаний Еллсворту, — понуро відповів Клоукі. — Еллсворт — мій найкращий друг. Але він нічого не вдіяв би, якби не мав пристойної книжки.

Вісім місяців тому Ланселот Клоукі стояв перед Еллсвортом Тухі з рукописом у руках — так, як Айк стояв зараз перед Фауґлером, — не ймучи віри, коли Тухі сказав, що його книжка стане бестселером. Але двісті тисяч проданих примірників назавжди унеможливили для Клоукі здатність подивитися правді в очі.

— І він зробив це з «Хоробрим Жовчним Каменем», — безтурботно додала Лойс Кук, — найгіршим сміттям, що коли-небудь з'являлося на папері. Я ж то знаю. Але він це зробив.

— І мало не втратив через це роботу, — байдужо зауважив Тухі.

— Що ти робиш зі своєю випивкою, Лойс? — гарикнув Клоукі. — Ховаєш, щоб у ній скупатися?

— Добре вже, писако, — мовила Лойс Кук, ліниво підводячись.

Вона почовгала через кімнату, взяла чиюсь недопиту склянку, випила її вміст, вийшла і повернулася з кількома дорогими пляшками. Клоукі й Айк поквапилися собі налити.

— Я думаю, ти несправедлива до Ланса, Лойс, — сказав Тухі. — Чому б йому не написати автобіографію?

— Тому що йому і жити не варто, не те що про це писати.

— Ось воно, саме тому я й створив новий бестселер.

— Та про що ти кажеш?

— Захотілося комусь розповісти.

Навколо стояло багато зручних крісел, але Тухі волів сидіти на підлозі. Він перевернувся на живіт, випростав тіло й, опершись на лікті, задоволено розвалився, переносячи вагу з однієї руки на іншу та широко розкинувши ноги на килимі. Здавалося, він насолоджувався невимушеністю пози.

— Захотілося комусь розповісти. Наступного місяця я видаю автобіографію стоматолога з маленького містечка, чоловіка по-справжньому неймовірного тим, що він не провів жодного неймовірного дня за все життя й не написав жодного неймовірного речення. Тобі сподобається, Лойс. Ти можеш уявити собі найбанальнішого зануду, який розкриває свою душу, наче це якесь одкровення?

— Маленькі люди, — ніжно сказав Айк. — Люблю маленьких людей. Ми повинні любити маленьких людей цієї землі.

— Використай цю фразу для своєї наступної п'єси, — сказав Тухі.

— Не можу, — відповів Айк. — Я її вже використав.

— У чому ж фокус, Еллсворте? — гарикнув Клоукі.

— Усе так просто, Лансе. Коли якийсь цілковитий нікчема, що не робив нічого суттєвішого, ніж їсти, спати й теревенити із сусідами, стає предметом гордощів, уваги світу і об'єктом пильного вивчення мільйонів читачів — той факт, що хтось побудував собор, стає не вартим ані уваги, ані захоплення. Річ у перспективі й теорії відносності. Припустима відстань між крайніми точками будь-якої визначеної потужності обмежена. Слухове сприйняття мурахи не розраховане на громовицю.

— Ти говориш, наче буржуазний декадент, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб.

— Стули пельку, солоденький, — відповів Тухі, не образившись.

— Усе це дуже чудово, — сказала Лойс Кук, — окрім того, що це ти процвітаєш, Еллсворте. Ти відсовуєш мене на задній план. Невдовзі, якщо я захочу, щоб мене і надалі зауважували, мені доведеться написати щось по-справжньому майстерне.

— Не в цьому столітті, Лойс, — відповів Тухі. — І можливо, не в наступному. Це станеться пізніше, ніж ти думаєш.

— Але ж ви не сказали… — зненацька вигукнув занепокоєний Айк.

— Що я не сказав?

— Ви не сказали, хто ставитиме мою п'єсу.

— Покладися на мене, — відповів Жуль Фауґлер.

— Я забув подякувати вам, Еллсворте, — смиренно мовив Айк. — Тому дякую вам зараз. Так багато гівняних п'єс, а ви обрали саме мою. Ви і містер Фауґлер.

— Твоя гівняність доволі вправна, Айку.