— Домінік, — те, як він вимовив її ім'я, пом'якшило те, що він сказав потім, — я хотів би сказати, що це спокуслива пропозиція, принаймні була такою на мить. Але це не так. — Він додав: — Якби я був дуже жорстоким, то погодився б. Лише щоб побачити, як ти невдовзі благатимеш мене знову почати будувати.

— Так… можливо…

— Виходь за Вайненда і живи з ним. Це буде краще, ніж те, що ти робиш із собою зараз.

— Ти не заперечуєш… якщо ми просто ще трохи тут посидимо… і не говоритимемо про це… просто балакатимемо, наче все гаразд… коротке перемир'я на півгодини… Розкажи мені, що ти тут робив щодня, все, що можеш пригадати…

Потім вони розмовляли, і сходинки порожнього будинку перетворилися на аероплан, підвішений у просторі, звідки не видно ні землі, ні неба; він не дивився через вулицю.

Потім поглянув на годинника і сказав:

— За годину потяг на захід. Провести тебе на станцію?

— Ти не проти, якщо ми підемо пішки?

— Добре.

Вона підвелася й запитала:

— Доки, Рорк?

Він вказав рукою на вулицю:

— Поки не перестанеш ненавидіти все це, перестанеш його боятися, навчишся не зауважувати.

Вони пішли на станцію. Вона прислухалася до звуку його та своїх кроків на порожніх, лунких вулицях. Її погляд ковзав стінами, повз які вони йшли, черкаючись об них. Вона полюбила це місце, це містечко і все, що було його частиною.

Вони проходили повз пустище. Вітер пригнав до її ніг клапоть старої газети, і той обліпив її ногу так наполегливо, аж наче усвідомлено, ніби нав'язливі пестощі кицьки. Вона подумала, що все в цьому місті має інтимне право на неї. Вона нахилилася, підняла газету і почала її складати.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Буде що почитати в потягу, — знетямлено відповіла Домінік.

Він вирвав газету з її рук, зіжмакав і кинув у бур'яни. Вона нічого не сказала, і вони пішли далі.

Самотня жарівка висіла над порожньою платформою. Вони чекали. Він дивився на колію, у той бік, звідки мав з'явитися потяг. Коли рейки задзвеніли, здригаючись, коли біла куля головних прожекторів удалечині застигла в небі — не наближуючись, а просто збільшуючись, розростаючись на шаленій швидкості, він не поворухнувся і не глянув на неї. Квапливий промінь кинув його тінь на платформу, закружляв її над шпалами і розчинив у темряві. На мить вона побачила високі прямі лінії його тіла навпроти світла. Паротяг проминув їх і вагони застугоніли, сповільняючись. Він дивився на вікна, що пролітали повз них, і вона не бачила його обличчя, лише обрис його щоки.

Рорк повернувся до неї, коли потяг зупинився. Вони не потиснули одне одному рук і нічого не сказали. Завмерли випростано, подивившись одне на одного наче за командою «Струнко»; це було майже військове вітання. Потім вона схопила валізу і піднялася до вагона. За хвилину потяг вирушив.

Айк із ляскотом закрив рукопис і глибоко втягнув повітря. Він захрип після двох годин читання вголос, тому протарабанив кінцівку своєї п'єси на одному диханні. Він дивився на публіку, іронічно всміхаючись і зверхньо підвівши брови, але в очах було благання.

Еллсворт Тухі сидів на підлозі, опершись спиною на ніжку стільця і позіхав. Ґас Вебб, що лежав посеред кімнати на животі, перекотився на спину. Ланселот Клоукі, іноземний кореспондент, потягнувся по склянку з коктейлем і видудлив його. Жуль Фауґлер, новий театральний оглядач «Знамена», сидів нерухомо; протягом двох годин він жодного разу не поворухнувся. Лойс Кук, господиня, підняла руки, покрутила ними, потягнулася і сказала:

— Господи, Айку, це жахливо.

Ланселот Клоукі протяжно промимрив:

— Лойс, дівчинко моя, де стоїть твій джин? Не будь такою жалюгідною скнарою. Ти найгірша з усіх господинь, яких я знаю.

Ґас Вебб сказав:

— Я не розумію літератури. Це непродуктивна втрата часу. Авторів буде ліквідовано.

Айк пронизливо розреготався:

— Гидота, еге ж? — Він помахав сценарієм. — Справжня гидота. Навіщо, думаєте, я це написав? Лишень покажіть мені, хто здатен написати бездарніше? Це найгірша п'єса, що ви будь-коли бачили у вашому житті.

Це була неформальна зустріч Ради американських письменників, а не офіційне зібрання. Айк запросив кількох друзів послухати свій останній твір. У двадцять шість він написав одинадцять сценаріїв, але за жодним із них не поставили вистави.

— Ти, Айку, краще відмовився б від театру, — сказав Ланселот Клоукі. — Писати — це поважна справа, це не для заблудлих покидьків, які хочуть себе випробувати.

Перша книжка Ланселота Клоукі — про його пригоди за кордоном — уже десятий тиждень утримувалася в переліку бестселерів.

— Чом би й ні, Лансе? — солоденько простягнув Тухі.

— Добре, — гаркнув Клоукі, — добре. Налийте мені випити.

— Це жахливо, — повторила Лойс Кук, спроквола похитуючи головою з боку на бік. — Абсолютно жахливо. Це так жахливо, що навіть чудово.

— Маячня, — відказав Ґас Вебб. — Навіщо я взагалі сюди приходжу?

Айк жбурнув рукопис у камін. Зшиток вдарився об решітку і впав обкладинкою догори, зминаючи тонкі сторінки.

— Якщо Ібсен може писати п'єси, чому не можу я? — запитав він. — Він майстер, а я нездара, але це ще не достатня причина.

— Не в космічному сенсі, — сказав Ланселот Клоукі. — Одначе ти таки нездара.

— Ти не мав цього казати. Я сказав це перший.

— Це видатна п'єса, — промовив чийсь голос.

Голос був повільним, гугнявим і знудьгованим. Він пролунав цього вечора вперше, і всі вони повернулися до Жуля Фауґлера. Карикатурист якось намалював його портрет, що став відомий — дві дотичних кулі, велика і маленька: велика була його пузом, маленька — нижньою губою. Він був вбраний у добре скроєний костюм кольору, як він сам казав, «лайна гусака». Він ніколи не знімав рукавичок і носив ціпок. Це був знаменитий театральний критик.

Жуль Фауґлер потягнувся ціпком до каміна, підчепив рукопис і проволочив його підлогою до своїх ніг. Він не підняв зшитка, а лише повторив, дивлячись на рукопис:

— Це видатна п'єса.

— Чому? — запитав Ланселот Клоукі.

— Бо я так сказав, — відрубав Жуль Фауґлер.

— Це жарт, Жулю? — запитала Лойс Кук.

— Я ніколи не жартую, — відповів Жуль Фауґлер. — Це вульгарно.

— Пришліть мені кілька квитків на прем'єру, — вишкірився Ланселот Клоукі.

— Вісім вісімдесят за два місця на прем'єрному показі, — сказав Жуль Фауґлер. — Це буде найбільший хіт сезону.

Жуль Фауґлер повернувся і побачив, що Тухі дивиться на нього. Тухі всміхнувся, але його усмішка не була ані щаслива, ані безтурботна; це був схвальний коментар до справи, що її Тухі вважав насправді дуже серйозною. Фауґлер обвів усіх зневажливим поглядом, що на мить зм'як, помітивши розуміння в очах Тухі.

— Чому б тобі не приєднатися до Ради американських письменників, Жулю? — запитав Тухі.

— Я індивідуаліст, — відповів Фауґлер. — Я не вірю в організації. Крім того, хіба це обов'язково?

— Ні, зовсім не обов'язково, — весело відповів Тухі. — Не для тебе, Жулю. Тут я нічого не можу тебе навчити.

— Що мені в тобі подобається, Еллсворте, то це те, що ніколи нічого не мушу тобі пояснювати.