— Чи можна бути вдячним за вдячність? Це доволі важко висловити, Домінік, але саме це я відчуваю.

Вона розглядала м'яке світло на стінах кімнати. Освітлення було частиною інтер'єру, надаючи стінам особливої текстури, увиразнюючи матеріал та колір. Вона думала, що за цими стінами є й інші кімнати, яких вона ще не бачила, але які відтепер належали їй. І впіймала себе на думці, що хоче, щоб вони їй належали.

— Ґейле, я ще не запитувала, що ми робитимемо зараз. Ми поїдемо кудись? Чи в нас буде медовий місяць? Кумедно, але я навіть не думала про це. Я думала лише про весілля і ні про що інше. Начебто я зупинилася на цьому, а ти подбаєш про решту. Це теж не в моєму стилі.

— Але й не на користь мені. Пасивність — це невтішна ознака. Не для тебе.

— А може й втішна — якщо мені це подобається.

— Можливо. Хоча це не триватиме довго. Ні, ми нікуди не їдемо. Хіба що ти хочеш.

— Ні.

— Тоді залишаймося тут. Іще один своєрідний виняток із правила. Саме для тебе і для мене. Відхід завжди був утечею — для нас обох. Цього разу ми не втікаємо.

— Так, Ґейле.

Коли він обійняв її та поцілував, вона зігнула руку між його та своїм тілом і поклала її на своє плече — і відчула, як до її щоки доторкнувся зів'ялий букет жасмину на зап'ястку; аромат досі тримався, як ніжне нагадування про весну.

Увійшовши до його спальні, вона виявила зовсім не те місце, що бачила на фотографіях в численних журналах. Скляної клітки вже не було. Кімната, створена на її місці, нагадувала льох без єдиного вікна. Вона була освітлена й кондиційована, але ззовні не проникало ні світло, ні повітря.

Вона лежала в його ліжку, притиснувши долоні до прохолодного шовкового простирадла, не дозволяючи своїм рукам поворушитися і доторкнутися до нього. Але її сувора байдужість не пробудила в ньому безпорадного гніву. Він зрозумів і засміявся. Вона почула, як він сказав — грубувато, ні на що не зважаючи, насмішкувато: «Нічого не вийде, Домінік». І вона знала, що цього бар'єра між ними не втримати, що вона не має сил утримувати його. Вона відчула реакцію свого тіла, відповідь на голод, сприйняття, задоволення. І подумала, що річ не в бажанні, не в самому сексуальному акті, а в тому, що чоловік — це життєва сила, на яку жінка лише реагує, що чоловік має життєву, первинну силу, і що злягання є просте ствердження цього, і що вона віддається не цьому актові чи чоловікові, а силі, закладеній у ньому.

— Ну, — запитав Тухі. — Тепер ти розумієш?

Він стояв, невимушено прихилившись до спинки Скарретового стільця, а сам Скаррет сидів, розглядаючи кошик, переповнений листами.

— Тисячі, — зітхнув Скаррет, — тисячі, Еллсворте. Ти побачив би, як вони його називають. Чому він не надрукував статтю про своє одруження? Чого він соромиться? Що він приховує? Чому не одружувався в церкві, як кожен порядний чоловік? Як він міг одружитися з розлученою? Вони всі про це запитують. А він навіть не глянув на ці листи. Ґейл Вайненд, людина, яку називають сейсмографом суспільних настроїв.

— Саме так, — сказав Тухі. — Така він людина.

— Ось, наприклад, — Скаррет витягнув із кошика листа і прочитав уголос: — «Я, порядна жінка і мати п'ятьох дітей, остаточно переконалася, що не хочу виховувати своїх дітей на прикладі вашої газети. Я читала її чотирнадцять років, але зараз, коли виявилося, що ви людина, яка не має гідності й насміхається з інституту сім'ї, бо ви здійснили адюльтер із грішною жінкою, чужою дружиною, яка виходить заміж у чорній сукні, що, одначе, їй пасує, я більше не хочу читати вашої газети, бо ви подаєте поганий приклад дітям, і я безперечно розчарована вами. Щиро ваша, місіс Томас Паркер». Я прочитав йому це. Він розреготався.

— Угу, — видушив із себе Тухі.

— Що в нього вселилося?

— У нього нічого не вселилося, Алво. Це нарешті вилізло назовні.

— До речі, а ти знаєш, що чимало газет розкопали старі фотографії оголеної статуї Домінік із того бісового храму і розмістили їх у репортажах про одруження — щоб буцімто показати зацікавленість місіс Вайненд мистецтвом, покидьки! Вони радіють нагоді помститися Ґейлу!

І вони це роблять, воші паршиві! Цікаво, хто їм нагадав про ту історію?

— Звідки ж я знаю?

— Звісно, це просто буря в склянці води. За кілька тижнів усі про це забудуть. Не думаю, що це завдасть відчутної шкоди.

— Ні. Один цей епізод — ні.

— Тобто? Ти наче пророкуєш?

— Алво, ці листи пророкують. Не самі листи, а те, що він їх не прочитав.

— О, немає сенсу непокоїтися. Ґейл знає, де зупинитися і коли. Не роби мухи зі сло… — він зиркнув на Тухі та його голос змінився: — Господи, авжеж, Еллсворте, твоя правда. Що нам робити?

— Нічого, друже мій, нічого. Певний час ми нічого не робитимемо. — Тухі вмостився на краєчку стола Скаррета і почав гострим носаком черевика бавитися з конвертами в кошику, перемішуючи їх і змушуючи шелестіти. Він засвоїв приємну звичку зазирати до Скарретового кабінету будь-коли. Скаррет почав покладатися на нього.

— Скажи, Еллсворте, — зненацька запитав Скаррет, — чи ти насправді лояльний до «Знамена»?

— Алво, не вдавайся до жаргону. Насправді не всі його розуміють.

— Ні, я про те… Гаразд, ти знаєш, про що я.

— І гадки не маю. Хто ж може бути нелояльним до хліба з маслом?

— Так, це так… Еллсворте, ти мені дуже подобаєшся, тільки я ніколи не можу второпати, коли ти підлаштовуєшся під мене, а коли кажеш те, що думаєш.

— Не лізь у психологічні хащі. Сам заплутаєшся. Що ти маєш на гадці?

— Чому ти досі пишеш для «Нових кордонів»?

— Задля заробітку.

— О, перестань, заробити тобі — раз плюнути.

— Добре, це престижний журнал. Чому б мені для них не писати? Ти не маєш ексклюзивного права на мене.

— Ні, мені байдуже, в кого ти заробляєш. Але «Нові кордони» віднедавна стали з біса дивними.

— У чому?

— У ставленні до Ґейла Вайненда.

— О, маячня, Алво!

— Ні, це не маячня. Ти не зауважив, бо, гадаю, не читаєш журнал від початку до кінця, але в мене чуття на такі речі. Я знаю, коли просто розважається якийсь шмаркач або коли це політика журналу.

— Ти рознервувався, Алво, і ти перебільшуєш. «Нові кордони» — це ліберальний журнал, і там завжди критикували Ґейла Вайненда. Усі це роблять. Він не надто популярний серед видавців, сам знаєш. Але ж його це не бентежить, правда?

— Тут інше. Мені не подобається, коли це роблять систематично, з певною метою, наче багато маленьких струмочків течуть собі, цілком невинно, а незабаром утворюють невеличкий потічок, і якоїсь миті…

— Алво, в тебе манія переслідування?

— Мені це не подобається. Усе було добре, коли люди жартували з приводу його яхт, жінок і кількох скандалів на муніципальних виборах — але його причетності ніколи так і не вдавалося довести, — квапливо додав Скаррет. — Але мені не подобається цей новий інтелігентський жаргон, що поширюється: Ґейл Вайненд — експлуататор, Ґейл Вайненд — пірат капіталізму, Ґейл Вайненд — хвороба епохи. Це все купа нісенітниць, Еллсворте, але в цих нісенітницях приховано динаміт.

— Це лише новий спосіб висловлюватися про старе, не більше. Крім того, я не можу відповідати за політику журналу тільки тому, що вряди-годи продаю їм статті.

— Так, але… Це не зовсім те, що я чув.

— А що ти чув?

— Я чув, що ти фінансуєш цей бісів журнал.

— Хто, я? Яким коштом?

— Ну, не ти особисто. Але я чув, що ти запопав юного пияка Ронні Пікерінґа, щоб вкласти їм до рук зброю на сто тисяч «зелених», і саме тоді, коли «Нові кордони» докотилися до останньої межі.

— Чорт, та це ж заради того, щоб витягнути Ронні з найдорожчих кабаків міста. Малий докотився до ручки, треба було дати йому мету в житті. Щоб він витратив 100 тисяч доларів на щось краще, ніж на вродливих хористочок, які усе одно витягнули б з нього ці гроші.

— Так, але ти міг додати невеличку умову до подарунка, замовити слово редакторам, щоб вони й близько не підходили до Ґейла Вайненда, бо інакше…