Коли Агата знову перевела погляд на сходи, Попелюшки там більше не було.
— Чому знову тобі?! — набурмосилася Клаудія.
— Звідки я знаю? Вона просто мені снилася, — знизала плечима Агата. — Не вірите — ваша справа.
— Вона завжди снилася лише їй, — сухо мовила Зося. — Зрештою, я прохала її подати нам якийсь знак.
— Не верзи дурниць! — прошепотіла Клаудія, і переляк в її голосі змішався із захопленням. — Отак просто? Ти сказала: «Дай нам знак», і вона відразу наснилася Агаті? У такі казочки навіть я не вірю.
Зоська проігнорувала її сумніви.
«Багато в світі є, Гораціо, мій друже, що й не насниться нашим мудрецям», — патетично продекламувала вона.
— А як саме вона тобі наснилася? Розкажи!
Агата докладно переповіла свій короткий сон.
— Музика… Музика… Звуки. Читання — це доволі одноманітно, може, їй нудно? Може, вона таким чином просить нас про музику? — ризикнула Зоська.
— Мабуть, їй щось там ставлять? Бо в кімнаті стоїть музичний центр.
— Навіть, якщо й ставлять, то я ладна присягнутися, що це або класика, або музика для релаксації, — заявила Агата.
— Музика… Цікаво, що вона любила? — замислилася Клаудія.
— Мабуть, ти хотіла сказати «любить»?
— Звичайно. Пробач.
— А це що за делегація?
Магдина мама давно вже не бачила їх утрьох. Вона трохи засмутилася, бо вирішила, що дівчата прийшли попрощатися. Пані Аліція встигла їх полюбити, а кожна розлука — болісна річ. Жінка була переконана, що Магді теж буде прикро.
— Класна керівничка сказала, що ви хочете від нас відмовитися, — почала Агата.
— Ну… Я ж не можу розпоряджатися вашим часом.
— Тому ми прийшли сказати вам, що нікому Магду не віддамо! — Клаудія вихопилася як з кілочка, хоча дівчата заздалегідь домовилися, що Зося висловиться від імені всіх. — Скільки б це не тривало!
У її словах була така кумедна затятість, що пані Аліція мимоволі усміхнулася крізь сльози.
— Ми прийшли нині всі разом не для того, щоб сваритися, — пояснювала Зося, — а щоб запитати про Магду. У нашому віці часто слухають музику, у кожного є улюблені гурти. Може, ви знаєте, яка музика подобалася Магді?
— Мені соромно зізнатися, але я не знаю…
— Як і всі батьки. Усі тільки й кажуть, що це жахливе виття. Про решту — ні мур-мур, — кисло прокоментувала Агата.
— Але в мене виникла ідея. Нагорі Магдина кімната. Вона досі не облаштована, бо нам хотілося, щоб вона зробила це сама. Там стоять її речі, перевезені з нашої старої квартири, і диски теж. Якщо хочете в них пошукати… — і жінка жестом запросила їх нагору.
— Клаудіє, ти йдеш читати, а ми — до Магдиної кімнати! — розпорядилася Агата, і вони із Зоською подалися сходами догори, сподіваючись, що побачене їх не розчарує.
— Пішли собі, — зітхнула Клаудія. — Ти й не здогадуєшся, що вони там саме нишпорять у твоїх речах. Не знаю, що б я зробила, якби довідалася, наче хтось рився в моєму мотлохові. У кожного є якісь таємниці, еге ж? Цікаво, що вони там знайдуть? Я маю на увазі музику, не переживай! Вони ж не обшук там влаштували. Агата лише сказала: «Сподіваюся, що Магда не фанатіє від якоїсь відстійної групи!»
«Навіщо Промінь це зробив? — подумав хлопець. — Чого йому від мене треба? Якщо все це мені не здалося».
Він не міг запитати його навпростець, бо не хотів, аби Прагнення, яке поки що заховалося десь у кутку й не бажало розмовляти, здогадалося, що хлопчик потайки змовляється із Променем. Навіть, якщо мета змови була шляхетною. Тож Петрусь лише глянув на Промінь, який ліниво простягнувся на підлозі, і безпорадно розвів руками.
Можливо, Промінь і зумів би допомогти, принаймні Петрусь на це розраховував, але несподівано на небо насунулася здоровенна люта хмара й заслонила Сонце. Хлопчик перелякано дивився, як сонячна пляма на підлозі маліє, а за мить її немовби відтяли ножицями, раз — і немає.
— Із Променем більше не побалакаєш, — почувся голос неначе звіддалік. Петрусь рвучко обернувся.
— Підглядаєш?! — вигукнув він ображено, та водночас зраділо.
— Йому довелося втікати від хмари. Вона полює на такі маленькі, самотні промінці. Схопила б його й поглинула якогось дня на сніданок, — це був голос Прагнення, але такий тихенький і слабкий, ніби йому бракувало сил чи бажання жити.
— Чому ти не озивалося? — поцікавився Петрусь.
— А навіщо?
— Ти й досі сумуєш?
— Хіба це важливо? Що має бути, те й буде.
— Ця пані теж так казала.
— Бо, може, це правда.
— Як можна довідатися, що буде?
— Ніяк. І це обнадіює.
— Чому?
— Бо завжди залишається надія. Ти прийшов сюди так несподівано. Адже ти давно живеш там, за парканом. Ми не раз бачилися. Чули твій сміх. Але ти не знав про наше існування. Та й досі не знаєш…
— Що вони там роблять так довго?
Клаудія перестала читати, бо їй здалося, що вона почула у вітальні голоси дівчат. Їй так кортіло дізнатися про результати пошуку, чи задоволена Агата і чи Магдина мама погодиться, щоб у кімнаті доньки іноді вмикали якусь нормальну музику. Закрила книжку, глянула на Магду, кинула їй «Бувай!» і вийшла, не помітивши, що саме тоді мізинець на правій руці Магди, ніби у відповідь на прощання, легенько, майже непомітно ворухнувся.
— Я запитаю в лікаря, та гадаю, він не матиме нічого проти. Музика, яка б вона не була, діє на нервову систему.
— Можна мені це позичити? — запитала Агата, показуючи пані Аліції MP3, знайдений в одній із коробок нагорі. — Завтра я, звісно, віддам. Ну, і ми знайшли трохи дисків.
— Ви не знаєте бува, може, Магда вела блог? Ми б хотіли щось про неї дізнатися.
— Мені дуже шкода… — жінка вочевидь почувалася винною.
— Нічого. Ми й так дамо собі раду.
Дівчата вмостилися в Агати на килимі й переглянули диски. Агата перевірила вміст MP3.
— «Feel». Здається, тут усі їхні пісні. Дисків немає, певне, не встигла купити. Із цього й почнемо.
— «Feel»? А що це таке? — поцікавилася Зоська.
— Такий поп, абсолютно не моє.
— «Як янгола голос, почув я її. І сказала, глянь, так, це Він. На роздоріжжі стоїть добрий Бог. Він вкаже тобі шлях…» — заспівала Клаудія. — Класна пісня!
— У тебе такий гарний голос! — Зоська була приголомшена цим новим відкриттям.
— Голос, може, і гарний, але щоб сказати щось розумне, то із цим вже, на жаль, гірше… — іронізувала Агата.
— Ой, дивіться на неї, майбутня нобеліантка! — Клаудія штурхнула Агату в бік, зовсім не ображаючись. — Зате ти щось скажеш — як зав’яжеш!
— Такий у мене талант, немає ради!
— В обох такий талант, що з вами витримати годі. Тільки й знаєте, що сваритеся, — не змовчала Зоська.
— Ми не сваримося! — заперечила Агата.
— Аж ніяк, — цього разу Клаудія на диво не заперечувала.
— А що ж ви робите?
— Це в нас такий дружній обмін думками.
— Ну, а я от зовсім по-іншому розумію дружбу! — набурмосилася Зоська.
— Із нас трьох щось про дружбу знає тільки Клаудія, — мовила Агата.
— Я?! Та ти що!
— Ані в мене, ані в Зосі не було подруги, яка б робила нам рекламу в інтернеті.
— Ну, ти мені точно не заздриш! — відрубала Клаудія.
— А чого тобі заздрити? — пирхнула Агата.
— Бо ти про це так говориш…
— Вибач, але так є. Як ти могла дозволити так себе застукати?!
— А й справді! — підтримала Агату Зоська.
— Ні, ви лишень подивіться! Тепер ви удвох на мене накинетеся! — буркнула Клаудія.
— Ми? Ти що, здуріла? Ми тільки хотіли тобі сказати, щоб наступного разу ти отак не підставлялася під кулі.