Клаудія глянула на Магду.
— Засиділася я в тебе. Шкода, що тебе цього разу не було з нами… Нині Зоська взагалі не озивалася. Може, їй перепало через нас? Ми з Агатою розпитували, а вона знай одне: «Ні!» та й «Ні!» Певне, бувають речі, гірші за прочуханку, ну хто б його зізнався, що в нього такі ненормальні старі? Вони всі химерні, але щоб настільки? Бідолашна Зоська.
— У нього хтось є! — байдужим тоном промовила Агата.
— Справді? — Зоська не вірила власним вухам. — Ти впевнена?
— Ну, якщо дівчина кидається хлопцеві на шию, то вона, скоріш за все, не сестра.
— Вони цілувалися? Ця дівчина із Патриком?
— І що ти ще хочеш почути? Якого кольору в неї білизна?
— Ти її знаєш?
— Треба нам із цим дати спокій. І тобі, і мені.
— А що я? Мені яке діло?
— Тим більше. А твої старі? Заспокоїлися?
— Вони ніколи не заспокояться. Образилися обоє страшенно.
— Чому? Бо ти їх не запросила?
— Ой, можна подумати, що їх цікавить якась шкільна вистава!
— Тоді в чому справа?
— «Які ж у тебе, Зосю, невиховані подружки! Стеж за своїм оточенням!» — перекривила батька Зося.
— То й стеж, справді!
Зося захихотіла.
— Так їм і треба!
— Що ти верзеш? — удавано-перелякано мовила Агата. — Ти що, здуріла?
— Минали дні, місяці й роки, — Прагнення зітхнуло, повертаючись до своєї розповіді. — Мій хлопець зростав і мужнів. І сталася дивна річ: що більшим він був, то меншими робилися його прагнення. Маленьким він мало не щодня мріяв про подвиги, та з віком це відбувалося все рідше й рідше. Він розумів, що для здійснення мрій потрібні праця, зусилля й наполегливість, та замість того, щоб наближатися до мрії, волів її позбутися. Йому більше подобалося сидіти в кріслі перед телевізором і дивитися на чужі пригоди, краще було грати на комп’ютері й без жодних зусиль вигравати битви. Хлопцеві здавалося, що в нього ще море часу, бо він і досі малий. Зрештою, він забув про свої дитячі прагнення. А забуті, відкладені на потім прагнення, маліють, зіщулюються, блякнуть і зрештою помирають.
— Але ж ти живеш?! — вихопилося Петрусеві.
— Хіба що за звичкою.
— Гадаєш, він ще здатен змінитися? І знайти тебе? — запитав Петрусь і відчув легенький сором. Він полюбив Прагнення, йому так хотілося, аби воно нарешті знайшло дім, та водночас волів би, щоб цього не сталося.
— Марно. Усьому кінець.
— Усьому кінець… — зітхнула Агата, закриваючи книжку. — Якось це все по-дурному. Неначе взагалі існує оте «щось»! І чому я проґавила цей момент? Чому я зовсім не можу сердитися на Зоську? Якби він зараз прийшов до мене, що б я зробила? Мені так її шкода. Бо у мене принаймні є Мацек. З ним не дуже поговориш, але все-таки це мій брат… Іноді, коли я забираю його із садочка, і ми йдемо разом вулицею, тримаючись за руки, він цвірінькає, як горобець, підстрибує на одній ніжці, розповідає, у що бавився. Мені здається, що Зоська справді дуже самотня.
— Агато, Клаудіє й Зосю, залишіться, будь ласка, — попросила класна керівничка, щойно задзеленчав дзвоник на перерву.
Дівчата перезирнулися, та жодна не здогадалася, у чому справа.
— Зосю, вітаю, тебе знову обрано старостою класу!
— Дякую.
— Натомість усім вам хочу подякувати за зусилля. Ви чудово впоралися, і ані я, ані директорка про це не забудемо.
— А про що йдеться? — поцікавилася Агата.
— Ми з Магдиною мамою вирішили, що Магді більше не треба читати.
— Як це? Чому? Ми щось не так зробили? — дівчата нічого не розуміли.
— Та ні! Ви все робили чудово. Пані Аліція дуже вами задоволена. Але ми вважаємо, що для вас це завелике навантаження.
— Скажіть, у чому справа! Це я завинила, так? — не витримала Клаудія. — Усе тому, що я…
— Ні! Ніхто не винен. Кажу ще раз, ви все робили дуже добре. І ми вас якось винагородимо, але зараз хочемо допомогти. У вас дуже багато уроків і занять із репетиторами.
— У мене немає додаткових уроків! — заперечила Агата.
— І в мене! — буркнула Клаудія.
— Чому ви хочете забрати її в нас? — випалила Зося. — Я не вірю, що це якась винагорода. До вас телефонували мої батьки?
— Ні, я справді думала, що може, у вас… ну, розумієте… Що ви просто втомилися?
— Магдина мама сказала, що вона звикає до людей. Вам про це відомо? — запитала Клаудія.
— Так, звичайно.
— І вам однаково?
— Мені лише йдеться про вас. Адже я за вас відповідаю.
— Не треба нами перейматися. Хіба ми скаржимося?
— Ні.
— Котрась із нас почала гірше вчитися?
— Ні.
— Тоді залиште нам її!
— Ми впораємося!
— Але, дівчатка, це може тривати ще довго. Можуть знадобитися тижні, місяці або й роки. Ніхто не знає, скільки потрібно часу.
— Вона прокинеться.
— Колись прокинеться.
— Мусить прокинутися! — говорили вони, перебиваючи одна одну.
— І тоді ми хочемо там бути, розумієте? Усі втрьох.
Сонячна пляма розлилася по всій підлозі, і в зруйнованому будинку зробилося світло. Петрусь не міг повірити, що Прагнення неможливо врятувати. Хоча його голос, що чувся з кишені, був тихим, придушеним і позбавленим бодай крихти надії, хлопець усупереч собі постановив вірити, що зможе йому допомогти.
Коли Петрусь, щосили зосередившись, намагався вигадати, як порятувати Прагнення, він відчув, як щось шкрябнуло його в ногу. Проте нічого, крім плями світла, хлопчик не побачив. Підтягнув холошу штанців. Там теж нічого не було. Потер свербляче місце. Марно. Знову глянув на свою ногу і вражений зрозумів, що це Сонячний Промінь намагається привернути його увагу до стіни, де висіло старе, потьмяніле дзеркало в широкій позолоченій рамі.
Петрусь встав і придивився до власного відображення. Йому здавалося, що його тіло складається із якихось кольорових трикутників. Воно було неначе утворене із суцільних гострих кутів, звідусюди виростали якісь роги, можна було подумати, що він от-от розпадеться на шматки. Коли Петрусь підняв руку, вона раптом виросла в нього на голові. Скорчив кумедну гримасу, половина вуст опинилася на рівні вуха й не стикалася з другою. Це здавалося смішним, але нікому навіть на думку не спало засміятися.
— Ми теж хочемо тобі допомогти, — прошепотіла Зося, не підводячи очей з-над книжки. — Якби ж то ти подала нам якийсь знак. Будь-який. Не думай, що нам набридло проводити з тобою час. Ми тебе любимо й приходитимемо стільки, скільки буде потрібно. Але ж ти навіть не знаєш, як ми виглядаємо. Розрізняєш нас хіба що за голосами. Якщо взагалі нас чуєш. Якось я прочитала, що наше життя — це лише казка, яку розповідають іншим. Можна заздрити або співчувати героєві, тобі навіть може здаватися, що ти ним і є, але це завжди буде чуже життя, від якого рано чи пізно мусиш повернутися до власного. І від нього не втечеш, хоч як намагайся. Я зрозуміла це зовсім нещодавно, коли мій батько мало не прогнав Агату й Клаудію. Тоді тільки я це збагнула.
Уночі випав сніг, і все зробилося таким тихим. На щастя було досить холодно, тож Агата сподівалася, що він протримається принаймні кілька годин. По обіді вони з Мацеком зліпили великого сніговика. Для нього й для Магди.
Визирнула крізь вікно, і раптом пригадався сон. У ньому вона бачила бал. Такий, яким собі його уявляєш, читаючи казку. Пишний бал у величезному палаці. Багато вишукано вбраних пар, усі в карнавальних масках, безгучний оркестр виконує вальс, пари кружляють залою, а нагорі, на сходах, немов запізніла Попелюшка, стоїть самотня дівчина. От тільки принца ніде не видко. Дівчина стояла непорушно, не спускаючись, не роззираючись. Вона лише дивилася вниз на пари, що линули у вальсі, і ніби заздрила їм. Танцюристи робили коло за колом, музиканти погойдувалися в такт.