Протягом усього першого класу Зося жодного разу не прийшла в туфлях на підборах чи в обтислій блузці. Одягалася вона доволі потворно, тому дівчатам не було з нею про що говорити — звісно, якби котрійсь із них спало на думку зглянутися над нею. Проте ніхто не збирався цього робити. Іноді перестрівали її в тубзику, коли Зося намагалася пройти в клубах диму від сигарет однокласників. Дівчина уникала цього, як могла, бо не була настільки дурною, щоб не відчувати їхніх сповнених презирства поглядів. Зрештою, сама напросилася. Вона не пасувала до решти, мабуть, таким був її спосіб життя.

Якщо хтось протиставляється всім, то він, певне, або дуже сильний, або дуже дурний. Подумати лише — її навіть обрали старостою в першому класі! Цього року вони такої помилки не зроблять. Тоді, рік тому, вони були просто заляканими шестикласниками початкової школи, які щойно перейшли до гімназії. Отож цього разу задля сміху оберуть Клаудію. Проголосує більша частина класу. Класна керівничка буде в шоці:

— Чим вам не подобається Зося? — запитає вона.

Нічим.

Вони просто її не люблять.

Агата ненавидить, коли приходять гості. Оті всі тіточки й бабуні, які без угаву цвірінькають, куйовдять їй волосся й вимагають ніжностей. Але це, здається, не гості? Біля довгого порожнього столу сидять кільканадцятеро мовчазних, заціпенілих чоловіків. У чорному вбранні, пальтах, капелюхах, вони невидющими очима втупилися в порожнечу, немовби чекають на щось. І зовсім не звертають уваги на голу дівчину з довгим світлим волоссям, яка сидить навпроти Агати.

Агаті незручно, що дівчина зовсім гола, а та мовчки й незворушно дивиться на них. Агата хоче щось сказати, але голос застрягає в горлі, вона намагається підвестися, але тіло відмовляється слухатися. Вона може лише нажахано роздивлятися приміщення, безпорадно шукати допомоги. От якби зрозуміти, що це за місце і як вона тут опинилася, але велетенська світла зала, позбавлена дверей і вікон, не дає жодної відповіді.

«Невже я померла? Коли це сталося?» — думає вона, але це дурниці, бо Агата не пригадує, щоб хворіла, не може вишпортати з пам’яті жодного нещасного випадку і, нарешті, уві сні знаходить спокій: це їй сниться. Знову сниться ця світловолоса дівчина.

Що це значить?

І чи сни взагалі мають якесь значення?

Клаудія затягається сигаретою й, різко розмахуючи руками, силкується скерувати дим у бік вікна. Мати нюшкує як пес, знову буде скандал. Але Клаудія давно не переймається цими криками. Зрештою, вона досконало оволоділа методом роззброєння. Навіть відчуваючи бозна-яку відразу, пересилить себе й кинеться матері на шию:

— Ой, як добре, що ти прийшла! Пригорни мене! — лащиться до матері, здатна домогтися всього й втюхати найбільшу дурницю. — А пам’ятаєш, як я була твоєю маленькою донечкою? — і так далі, аж до нудоти.

Власне, матері лише цього й треба. Та іноді вона налаштована трохи погиркатися. Може, їй здається, що в цьому полягає виховання? Тоді доводиться складніше, але Клаудія однаково допне свого. Вона ніколи не розповідає про себе правди, заради материного власного добра. Зрештою, про що з нею говорити: вона завжди втомлена після безкінечних нічних чергувань і перед роботою в приватному будинку для літніх людей, постійно невиспана. Власне, мати тільки й мріє лягти під ковдру. Життя доньки мало її цікавить. Поспить трохи чи й ні, і знову кудись біжить. Ніколи її немає. То й добре.

Клаудія пшикає в кожен куток аерозолем із запахом конвалії, щоб притлумити запах тютюну. Їй удається це зробити буквально в останню мить, бо за кілька секунд мати дзвонить у двері. Нав’ючена торбинками, з обличчям страдника, що йде на шибеницю, вона стоїть у дверях, дивиться на доньку змученим поглядом і зітхає, не промовивши ані слова, зате, мабуть, подумавши про купу брудного посуду в раковині, незастелені ліжка й суп, який треба приготувати.

«І чому в ній узагалі немає радості життя? — думає Клаудія. — Вона виглядає такою старою, мала би якось собою зайнятися!»

Марія Кліщ знімає черевики й заносить покупки до кухні. За нею тягнеться неприємний, різкий лікарняний запах.

— Важке чергування? — чує вона.

Невідомо чому, питання здається їй недоречним. Кожне чергування важке. Особливо в хірургії. Донька медсестри не повинна про таке запитувати. Мати вже відкриває рота, щоб відповісти, проте лише киває головою.

— Ти кудись збираєшся? — запитує доньку.

Клаудія згадує про кліпсу й квапливо її знімає.

— Е-е-е, ні. Я просто приміряла.

Мати не любить, коли отак виряджаються без причини. Найкраще, якби донька одягла фартуха й стояла біля плити. Але Клаудія не дозволить загнати себе до баняків, немає чого псувати їй життя, оце вже ні!

Щойно мати схилить голову на подушку, дівчина тихенько вислизне з дому й поїде до «Променаду».

Зося захоплено дочитує «Помсту». Їй трохи шкода, що немає кому розповісти про свої враження. Бо «Помста» їй, справді, дуже подобається! Читаючи, дівчина уявляє собі героїв, їхні рухи, жести. Кожна роль — наче подарунок для актора. Удома її ніхто б не зрозумів, тут цінують лише конкретні речі, а точні предмети вважаються пріоритетом.

У школі тим більше не можна ні з чим вискочити. На кожному кроці ти немов під обстрілом. Однокласники сприймають твої вчинки неадекватно, і навіть, коли на уроці відбувається щось цікаве, краще приховати своє справжнє ставлення, інакше рано чи пізно все окошиться проти тебе.

Зося поступово опановує шкільну стратегію й тактику. Рік вона вже змарнувала, бо вірила тому, чому вчили її батьки, мовляв у колективі можна бути собою. Цікаво, звідки вони це знають, бо сама Зося в першому класі гімназії мала не одну нагоду переконатися, що таки не можна. Вона занадто повільно пристосовується до класу. Мабуть, не така вона гарна актриса, як їй самій би хотілося. Проте одне не конче означає інше; якби так було, жоден актор не міг би говорити правду, а більшість її однокласників має неабиякий талант.

Зося ще не знає, чи має талант вона сама. Поки що це лише несмілива мрія, яка поволі зроджується, проростає, як пагін на неродючому ґрунті. Зося вирішила, що відразу на початку вересня потай від батьків запишеться до театрального гуртка. Торкається долонями розпашілих щік і тремтить від думки, що оце вперше в житті ступила на стежку брехні й не уявляє, куди вона її заведе.

Зося думає про наслідки, бо знає, що кожний вибір спричиняється до різних, іноді непередбачуваних, наслідків. З одного боку, хочеться довідатися, чи є в неї талант, записатися до шкільного театру, грати ролі, бодай другорядні, з іншого — вона боїться, що не впорається, і рано чи пізно батьки про все довідаються, і їй доведеться стати до бою із сильнішим за себе ворогом.

Дівчина здивувалася, бо вперше подумала про батьків як про ворогів. Розуміє, що кривдить їх цим, проте відчуває, що іншого виходу немає, і дужче, ніж батьківського гніву, боїться того, що її не приймуть.

Агата втомлена задушливою атмосферою сну, що повсякчас повторюється, але вставати все-таки не збирається. Немає заради кого щось робити й нічого не хочеться. Встати, щоб тинятися домом? Безнадійно. Крім того, навряд чи їй насниться продовження, чергова серія жахастика про таємничу білявку й чоловіків у чорному. Агата розплющує очі й намагається зрозуміти символіку сновидіння. Хто ця дівчина? Злий дух? А може, янгол? І добро чи зло віщує такий сон?

Агата завжди сподівається найгіршого. Це її життєве кредо, зрештою, не раз перевірене. Як тоді, коли тато загинув у катастрофі, а мати переконувала її, що ніколи-преніколи в неї не буде нового тата. Агаті було лише п’ять років, але вона добре пам’ятає ці обіцянки. Вона повірила матері. І помилилася. Тепер уже знає, що довіряти не можна нікому, особливо в найважливішому, бо мати, звісно, зрадила її. Знайшла їй нового татка. Щоправда, не відразу, авжеж, та хіба це так важливо? Цікаво, чи усвідомлювала вона тоді, що Агатин світ потому просто зруйнується? Що ніколи більше не буде, як раніше?