— Забирайся… — шепоче Клаудія, обіймаючи подушку. Вона вже трохи заспокоїлася, і йому справді стає її шкода.

— Сорі, — він гладить її по голові. — Ти будеш класною старостою, — примирливо говорить Давид, бо Клаудія занадто класна дівчина, щоб ото гиркатися з нею через якісь дурниці.

— Умгу, — бурмоче Клаудія і, затиснувши ріжок подушки в зубах, лягає на бік, а Давид тихо виходить, збуджений і розлючений.

Наступного дня, із самого ранку, почалися події, завдяки яким Клаудія перестала думати про те, як скривдили її мати й Давид. Власне, вона перестала будь про що думати, бо на все бракувало часу й енергії. Клаудії доводилося без угаву залагоджувати конфлікти й стежити за подіями, які загрожували вийти з-під контролю. Спершу Каміла раптом заявила, що не сидітиме на історії біля Адріана. І коли всі почали вирішувати, хто, де і з ким ділитиме парту, раптом усі вирішили щось змінити. Коли зайшли до класу, запанував справжній розгардіяш. Бо до деяких парт бігло по шість осіб, а перші, ті, що ближче до вчителя, світили пусткою.

Історик, якого хтось давно й влучно прозвав «Професором», був як завжди зайнятий тим, що витягав свої нотатки, шукав окуляри у величезному портфелі й ще нічого не бачив, але Клаудія вже хвилювалася. Вона марно намагалася запанувати над усім цим безладдям, проте ніхто не реагував. Тож вона вилізла на парту й загукала в рупор зі складених долонь:

— ЗАМОВКНІТЬ УСІ!!! ТИША!!!

Учитель на мить відірвав погляд від нотаток, а далі заходився байдуже записувати щось у журналі.

— ТИХО!!!

Тим часом напруга в класі зростала. Збоку це виглядало навіть кумедно, неначе такий собі сучасний балет без музики. На заклики Клаудії не було жодної реакції. І перш ніж вона встигла злізти з парти, на порозі стала директорка. Її поява теж не відразу вгамувала цей шарварок. Проте голоси поступово вщухли, то тут, то там хтось вмовкав, за кілька секунд усі вже стояли непорушно, а Професор, який і досі нічого не помітив, зате встиг упорядкувати свої папери, встав і почав, як на кожному уроці:

— Та-а-ак… Французька революція… Що ж це за подія в історії людства? Поміркуймо разом.

У цю мить директорка кахикнула.

— Якими були її наслідки? Як вона вплинула на ментальність французів і, не біймося цього твердження, на спосіб мислення європейців? Це неймовірно, скільки…

— Перепрошую… — не витримала директорка. Її завжди дратували найменші прояви зневаги, а тут вона ще й не знала, чи ця зневага була навмисною, а чи випадковою.

— Що? — як завжди неуважний, Професор поправив окуляри й глянув у напрямку дверей. — О, пані директор! Будь ласка, будь ласка!

Його ввічливість дещо збила директорку з пантелику.

— Зосю, прошу до мене! — сухо кинула вона, не відповідаючи на запрошення.

— Але я… — почала було Зося, проте директорка знала краще.

— Жодних дискусій, прошу зі мною, і ти теж, — тицьнула пальцем на Клаудію. — Прізвище?

— Клаудія, тобто Кліщ.

— Прошу обох до мене.

Знічені дівчата йшли коридором, щоб отримати нагінку за решту класу. Клаудія вже шкодувала й думала про те, що Давид мав рацію, а її пошили в дурні як дитину. Тепер Зося йшла б собі до директорки сама, а вона сиділа за партою й базікала з Ягодою. Дах у неї поїхав чи що? З дуба впала? Ну чому вона думала тільки про те, як класно бути кимсь, а не про те, що оце буття кимсь примушує відповідати за решту й підставляти спину за інших? Цікаво, а може, удасться організувати перевибори й щоб знову обрали Зоську?

— Може, поясниш мені, — директорка звернулася спершу до Клаудії, — що ти робила на тій парті?

— Я? Намагалася їх вгамувати.

— І верещала щосили? Нічого не скажеш, прекрасний спосіб!

— Зосю, що власне, трапилося? Як староста…

— Я більше не… — почала Зося й замовкла.

— Ні? — директорка здавалася здивованою. — А хто?

— Клаудія.

— Яка Клаудія?

Зося ледь помітно кивнула в бік однокласниці.

— Ось воно що… — директриса зітхнула. — Зрозуміло, — несхвально мовила вона.

— Але я справді…

— Не знаю, чи вилазити на парту й намагатися перекричати весь клас — це справді нормально. Хай там як, але твої зусилля були марними. Увесь клас отримає догани, ви теж. Незалежно від намірів, ви брали в цьому участь. А групу втишити можна лише авторитетом, запам’ятай собі. Повертайтеся на урок.

Дівчата мовчки вийшли. У коридорі не пролунало ані слова. Вони йшли поруч, проте жодна не озвалася. Так вони повернулися до класу. Професор продовжував урок і, здається, навіть не помітив їхнього повернення. У відповідь на запитальні погляди однокласників, Клаудія зневажливо махнула рукою. Це мало означати, що нічого страшного не сталося й що вона все залагодила. Побачивши підняті догори великі пальці, Клаудія відчула себе героєм дня. Так! Цього вона прагнула! Саме цього! Однокласники дивилися на неї з удячністю, хоча вона нічого для них не зробила. Але дівчина відчула себе важливою, потрібною. Уперше за рік, а може, за багато років. І вона більше не думала про те, щоб прохати Зосю помінятися з нею. Нема дурних!

Агаті переможний вираз обличчя Клаудії не сподобався. Чого це вона так розприндилася? І відразу після уроку історії перехопила її в коридорі:

— Як там наша петиція?

— Я над нею працюю, — Клаудія й досі перебувала в ейфорії, тож закопилила губу, наче йшлося про звернення президента до народу.

— То поквапся, бо часу обмаль. Нам от-от роздадуть цю форму й тоді всьому кінець. Нічого не вдасться зробити.

— Добре, добре! — промимрила Клаудія й подалася геть, переконана, що з Агатою можуть бути проблеми.

І проблеми справді не забарилися. Нова виникла того ж таки дня. Клаудія вирішила, що їй потрібна якась свіжа одежинка. Після уроків сіла до автобуса й вирушила на екскурсію секонд-хендами поблизу Вітрякової. Вешталася між вішалками, нічого цікавого не впадало в око. Вона вже зібралася вийти, аж тут випадково помітила просто божественну смарагдового кольору кофточку з ґудзичками, що нагадували кристали Сваровського.

Дівчина відразу спалахнула пристрастю до кофтинки. Її не зупинило навіть те, що розмір виявився дещо замалим (власне, Клаудія весь час планувала схуднути) і що грошей у неї не було. Проте такими дрібницями вона вже давно не переймалася. Узяла до примірочної кабінки кілька речей, а на вішалку повісила на одну менше. Ото й тільки. Усі так роблять. Принаймні більшість. Більшість її знайомих. Більшість, але ж не всі. І саме ця одна-єдина святенниця з’явилася в цьому місці й у цей час, невідомо, якого дідька!

Коли Клаудія збиралася повісити прихоплені речі й вийти на вулицю, наче нічого не сталося, бо в крамниці саме побільшало людей, що сприяло можливості непомітно злиняти, вона підвела погляд і відчула, як червоніє. Навпроти неї, лише за кілька метрів, стояла Агата з якоюсь чорною ганчіркою в руках. Її очі буквально свердлили Клаудію, немовби збиралися примусити її зізнатися.

Клаудія вже було подумала, що Агата зараз схопить її за волосся й штовхне до каси, щоб звинуватити в крадіжці. Однокласниця заперечно похитала головою, але нічого не сказала, лише продовжувала пронизувати її поглядом. Вона й оком не змигнула. Але Клаудія вже заспокоїлася, узяла торбинку й вийшла із крамниці. Агата наздогнала її на вулиці.

— Ти це вкрала?! — вражено вигукнула вона.

— Ну, то й що?

— Ти злодійка!

— Подумаєш, ніхто й не помітить. Теж мені велике діло — кофтинка за п’ять злотих! Ти що, не бачила, скільки там того шмаття? Не переймайся!

— Ти що, здуріла? Через якусь дурну ганчірку отак собі репутацію псувати? — Агата не могла збагнути, а Клаудії це почало набридати.

— Розслабся, ми ж вийшли й ніхто мене не спіймав.

— Ти що, не розумієш, що не про це йдеться?

— А про що?

— Про повагу до себе, — мовила Агата, причому схоже було, що вона говорить щиро. Але Клаудія вибухнула таким реготом, що Агата знітилася.