— Ну, ми ж не обговорюватимемо цього тепер, коли форму вже пошито? — ображено кидає вона з-над журналу.

— А чому б і ні? — наполягала Агата. — Вона кошмарна!

Клас мовчав, проте цього разу всі були на її боці.

— Що тобі в ній не подобається? — учителька явно збиралася конфліктувати.

— Тканина, колір і фасон, тобто все. Вона пошита з якогось слизького пластику, якого жодна бактерія не торкнеться навіть за тисячу років, гівняного кольору (у класі лунає обережний сміх) і фасон, який, можливо, був модним у шістдесяті, але тепер викликає хіба що відразу. А ви не вважаєте, що якби школа серйозно сприймала учнів, то мала би запитати нашої думки щодо цього?

— Люба моя… — учителька робить паузу, бо їй, власне, нічого сказати. — Дозволь поки що, доки ви ще не дорослі, вашим батькам та опікунам (вона особливо підкреслює слово «опікунам», щоб зробити Агаті прикрість) вирішувати за вас?

— Мою маму ніхто не запитав, що вона про це думає.

— Мабуть, вона, як завжди, не прийшла на батьківські збори? То що, накажеш спеціальну делегацію до неї посилати? Зрештою, у нас демократія. Батьківський комітет вибрав цю тканину, колір і фасон, і така модель у нашій школі є обов’язковою. Про рішення вас повідомили кілька місяців тому, у вас було досить часу, щоб звикнути до цього факту.

— У нас так. А у вас? — не здається Агата.

— Що ти маєш на увазі?

— Вам доведеться дивитися на нас по шість годин щодня.

— Напевне я волію дивитися на форму, аніж на всі ці демонстрації моди, які ви мені тут щодня влаштовуєте! — гнівається вчителька.

Знуджена Агата вирішила не відповідати, мовляв, de gustibus і так далі, зрозуміло, що вчительки не переконаєш. Класна керівничка дещо завчасу відчула свою моральну перевагу, ніби вони дійшли спільного висновку. Тим часом Агаті зробилося смішно від самої думки, яка їй щойно сяйнула:

— Школа — це не армія, і тим більше не в’язниця, отож форму слід скасувати! — заявила вона.

Клас сидів приголомшений, бо нікому й на думку не спало, щоб тепер, коли все було вирішено ще в червні, раптом почати опиратися. Але ж більшість ніколи не вихилялася. Вони воліють покірно йти на заріз або до бою, як є авторитетний лідер. Проте Агаті вони не довіряють. Може, із цією формою, й варто було її підтримати, але Агата занадто швидко втрачала інтерес до будь-чого, шкода було зусиль, щоб допомагати їй у спільній боротьбі. Крім того, вона ніколи не приховувала, що їй на них начхати з високого дерева. Зрештою, як би там не було, завжди краще почекати на розвиток подій, а тоді стати на боці переможця, філософськи киваючи головою:

— Ну, я ж казав!..

Крім того, уже й додому можна йти, навіщо тут обговорювати проблему, якої ніхто не в стані вирішити? Форма, на диво, нікого не схилила до боротьби, хоча всі в ній виглядатимуть однаково жахливо. Проте нині вони ще були у звичному вбранні, а от що буде завтра, коли роздадуть кошмарні блузки, і всім доведеться їх одягти? Про це ще ніхто не думав.

Зося мешкає на Квідзинській, у крайньому будинку мікрорайону, де живуть переважно медики. Її кімнатка на піддашші. Другий поверх займають батьки, перший — бабуся. Оскільки батьків і бабці цілими днями немає, Зося більшість часу проводить удома сама. Їй би так хотілося мати бодай собаку, але ж є Пуцик! Батьки вважають, що одного пса вдома достатньо і вона не впорається з вигулюванням двох. Не розуміють, що між Зосею й Пуциком немає нічого, що бодай приблизно нагадувало би дружбу. Зрештою, Пуцик навіть не піднімається нагору. Зося забирає його з бабусиної кімнати й туди ж таки приводить. Дорогу Пуцик знає й більше нічого його не цікавить. Навіть нетривала прогулянка його втомлює. А Зосі хотілося би мати цуценя. Але собачатко — то суцільні проблеми. Шерсть на килимі. Брудні стіни. Запісяні підлоги. Навіщо, якщо може бути чисто? Отож у домі панує чистота. Стерильна. А Зося, не маючи з ким навіть словом перекинутися, розмовляє зі своїми м’якими іграшками. Почувається трохи ніяково, бо вона ж не божевільна, але потреба спілкування така сильна, дівчина так не любить залишатися самою, що бідолашний ведмедик постійно виконує іншу роль: старшої сестри або старшого брата, яких Зосі бракує так дошкульно, що вона принижується до того, що говорить уголос, хоча й розуміє, як по-дурному це виглядає.

Агата повертається додому пішки. Дорогою весь час відчуває, як її щось стискає в шлунку. Вона від ранку й ріски в роті не мала. Спершу оте пощипування перетворюється на якесь неначе зітхання — і за мить уже все гаразд. Агата пишається тим, що голод не має над нею влади, що увійшовши додому, вона навіть не зазирне до холодильника, зрештою, там напевне й так нічого немає, крім пюрешок для малого шмаркача, який досі не навчився їсти нормальну їжу й волів би пити молочко із пляшечки. Від самої думки про молоко Агаті стає млосно, вона ледь похитується й спершу думає навіть, що от-от впаде. Хапається за якийсь паркан, але розлючений псисько по той бік шаленіє й не дає їй навіть подих перевести. На щастя, запаморочення минає й Агата знову поволі рушає. Дівчина відчуває, що люди на зупинці звертають на неї увагу. Певне думають, що вона обкурена й навіть якби зімліла, ніхто не поспішив би на допомогу. На мить їй закортіло показати їм язика або вигукнути щось нецензурне, але вона цього не робить.

Дев’ята вулиця, ще три перехрестя, якось уже дійде, хоч би й рачки.

Осінь в Анині ще краща, ніж літо. Усюдисуща зелень зникає з дерев і кущів нерівномірно, на деяких затримуючись, зате інші без жалю полишає. Клени несміливо золотяться, дуби червоніють, а туї набувають кольору цинамону. Високі сосни, неначе щогли на кораблях, стрілисто пнуться до неба, нагадуючи далекі канікули біля моря, дюни, пляжі й прохолоду води.

Проте Агату, зосереджену на внутрішній пульсації свого тіла, не обходять зміни в природі. Вона не любить Анина, повертаючись додому, не зазирає людям до садків, до вікон, не вітається із сусідськими котами. Усе це її мало цікавить.

Наближаючись додому, Клаудія більше не стрибає на одній нозі, наче маленька дівчинка. Здалеку пізнає Агнешку, яка походжає туди-сюди. І її гарний настрій миттєво випаровується. От чорт!

— Привіт, — каже вона й намагається посміхнутися, хоча воліла б уникнути цієї зустрічі.

— Маєш? — без будь-якого вступу питає Агнешка.

— Ні, сорі, не вийшло… — видушує Клаудія. Вона була готова, знала, що Агнешка прийде, хоча й думала, що та витримає до вечора. — Нині такий день, людей не було й усі відразу вшилися. Зайдеш? — питає, хоча знає, що Агнешка не ризикне зустрітися з її матір’ю.

— Ні, я линяю. Але чуєш, займися цим, га?

— Звісно, — тепер Клаудія знову ладна обіцяти золоті гори. Відчуває полегшу, бо промовляє це, власне, до Агнешчиної спини. Дівчина вже йде геть Марисінською, ледь згорбившись, тримаючи руки в кишенях куртки.

Клаудія вже на подвір’ї. У під’їзді вдихає знайомий запах з льоху: вологи, плісняви, гнилої картоплі. Тихо відчиняє двері до квартири. Мати спить, поклавши голову на стіл. На плитці пригорає крупник. Клаудія вимикає газ і будить матір.

— Іди ляж.

Мати, наче дитина, іде до кімнати, а Клаудія вмикає телевізор і тупо дивиться на картинку.

— Мене обрали старостою класу! — кидає вона в порожнечу.

— Гм-м… — чує у відповідь бурмотіння, але не знає, чи воно свідчить про здивування цією неймовірною звісткою, чи є першою ознакою наближення сну.

Пригнічена власним приниженням, Зося повертається додому. Похнюпивши голову, вона йде пішки, утупившись у носаки черевиків. Не сіла, як зазвичай, до автобуса, бо соромиться поглядів пасажирів, які з виразу її обличчя точно б зрозуміли, що сьогодні вона зазнала найбільшої поразки в житті. Чому? Ну чому її не обрали вдруге? Що вона зробила не так? Невже була поганою старостою? Адже вона так старалася! Завжди все було якнайкраще. Вона заступалася за них, домовлялася з учителями, усе брала на себе. Тоді чому? Чому вони обрали Клаудію? Вона ж така непередбачувана. Забуває. Легковажна. Прогулює уроки. Чому? Чому вона?