— Швидше! — сказав Томас. — Ти не уявляєш, як воно тисне!

Йоганнес розрізав синтетичну білизняну мотузку, якою були зв'язані руки і ноги бранця. Томас знову скрикнув. Потім Йоганнес обережно зняв мотузки з зап’ясть і щиколоток.

— Ось! — прошепотів він. — Все вже о’кей.

Якийсь час Томас не ворушився.

— Ну, я, мабуть, не назвав би це все о’кей, — сказав він стогнучи. — О’кей я уявляю собі трохи інакше.

Електричний чайник вони витягли з-під Томасових сорочок, поміж друзками знайшлися пакетики чаю. Тепер Томас з Йоганнесом всілися один навпроти одного й дмухали на гарячий чай.

— Насамперед розкажеш мені, що ти тут робив уночі! — озвався Томас, надливаючи чай. — Бо це ненормально.

Йоганнесові хотілося сказати, що зараз є ще багато іншого, більш ненормального, але стримався. Думки переверталися у нього в голові. Те, що сталося, могло означати що завгодно. Тому слід бути обережним. І спробувати якомога більше довідатися.

— Я хотів зробити Ліні сюрприз, — пояснив він. — Брітти все одно ніколи нема вдома, і мені стало нудно.

— І ти собі просто взяв і пішов уночі? — спантеличено промовив Томас. — Як ти думаєш, що на це сказала би твоя мати?

— Але ж ти мене не видаси? — благально сказав Йоганнес. — Зрештою, я ж тебе врятував!

Томас похитав головою.

— Ліни тут нема! — продовжував він. — Хіба ти не знав? Коли я вечорами працюю, вона завжди в бабусі Ільзи.

Йоганнес вирішив не відповідати на це запитання.

— І на тебе напали? — поцікавився він. — Може, варто викликати поліцію?

— Що ти?! — злякався Томас. — Щоби вони дізналися, що я тут живу? Ні, про це не може бути мови.

— А! Правда… — промурмотів Йоганнес. Звісно, це й справді могло бути причиною. А може, й ні… — Але хто ж то був?

Томас обережно зробив перший ковток.

— А звідки я знаю? — сказав він. — Але йому достоту бракує клепки! То ж видно з першого погляду, що тут нема чого красти!

— На напад з метою пограбування це не схоже, — сказав Йоганнес. Йому це було відомо з детективів. — Якщо він не взяв грошей. Він тут щось шукав.

Йоганнес уважно подивився на Томаса.

— Логічно! — погодився Томас. — Я це теж зрозумів! Приходжу з роботи додому, відчиняю двері, раптом — ніж до горла! «Давай сюди!» — кричить тип з капроновою панчохою на голові. «Ну, давай сюди!» Мені здалося, що я в кіно.

— Серйозно? — перепитав Йоганнес. Він хотів збагнути, де можна вірити Томасові, де — ні. — І що він шукав?

Томас знизав плечима.

— Без поняття! — відповів Томас і обережно помацав ґулю на чолі. — Ай, дідько! Хай там як, лагідним він не був.

— Ні, не був, це помітно, — сказав Йоганнес. — Може, рану треба зашити? Чи принаймні накласти скоби?

Томас похитав головою:

— Нічого страшного.

Йоганнес подумав, що це могло би видатися підозрілим.

— Але ж він сказав тобі, що шукає! — вигукнув він. — Бо інакше це просто якийсь ідіотизм.

— «Давай її сюди!» — от що він верещав. І безперервно мене гамселив. Думаєш, у такій ситуації можна щось почути? Хай я його піймаю!

— Може, він хотів твої документи? — запитав Йоганнес, гордий з того, що це спало йому на гадку: так він міг непомітно у них зазирнути.

— Мої документи? — здивувався Томас. — Навіщо?

Йоганнес знизав плечима.

— А ти вже перевіряв, вони на місці?

Томас витріщився на нього, потім сягнув у кишеню своєї куртки.

— Прошу! — сказав він і кинув Йоганнесові на стіл пластиковий футляр.

— Паспорт всередині? — запитав Йоганнес і відчув, що знову затремтів. Зараз він побачить. Томас Маркус Каїн Маґґеві. Мабуть, Антак сміявся з цього.

— Ясно, що є, — відповів Томас. Тепер він пив уже більшими ковтками. — Кому потрібний мій паспорт.

— Можна глянути? — спитав Йоганнес і відкрив футляр.

Всередині він побачив темно-червоний закордонний паспорт, потріпане водійське посвідчення, дисконтну картку, кредитну картку і захований за безсистемно складеним списком телефонів паспорт.

— Все на місці, — розчаровано сказав Йоганнес. Томас Маркус Маґґеві. Він зазирнув у закордонний паспорт. Потім у водійське посвідчення. Томас Маркус Маґґеві, нічого смішного.

— Що ти там дивишся? — запитав Томас і забрав хлопцеві з рук футляр. — Думаєш, він злизав з документів букви?

Йоганнес похитав головою.

Ніде ніякого Каїна, але ж Антак його бачив. Хотілося би знати, що то мало означати.

— Ти ліпше йди додому, — сказав Йоганнес зі стогоном, тримаючись за голову. — Дуже дякую за порятунок, але якщо я тебе ще раз тут вночі побачу — розкажу Брітті.

Йоганнес наморщив лоба.

— Про те, що тут сталося, — сказав Томас, — мовчимо, як риби, гаразд? Я все поприбираю. Нікому ні слова.

— Як нікому ні слова? — запитав Йоганнес. — Ліна ж помітить…

— Не хочу її хвилювати, — пояснив Томас ніяковіючи. — Я вже придумав, що їй сказати.

— Он як, — промурмотів Йоганнес.

— Брітті теж не треба знати, — сказав Томас. — Присягаєшся?

Йоганнес кивнув.

— До речі, — сказав Томас і подивився йому прямо в очі. — Що то було сьогодні з твоєю мобілкою?

— Я, мабуть, її забув, — відповів Йоганнес.

Томас пильно дивився на нього.

— Вона прилетіла, — суворо сказав він. — Не розказуй мені байок. Мені вже теж підозріло, чого це ти тут постійно тиняєшся, друже Йоганнесе.

Але Йоганнес вже піднявся по східцях і виліз на палубу.

— Бувай, Томасе! — крикнув він. — До завтрашнього сніданку!

І помчав.

— Величносте! — гукнула Мунна.

Вона ввійшла в рипучі ворота, пробігла занедбаним парком і постукала у вікно, єдине вікно палацу, яке світилось о цій порі.

— Величносте, я мушу з тобою поговорити! Негайно!

Король вистромив з вікна голову.

— Відчиняю, — сказав він.

У печі на кухні палацу привітно горів вогонь, а королева сиділа на припічку і плела складний різнобарвний візерунок.

— Мунно, — мовила вона й на мить підвела погляд. — Ти, мабуть, розум втратила зі страху. Все село божеволіє, але ти, звісно, маєш на це найвагомішу причину. Хочеш чаю?

Мунна кивнула і всілася на стілець.

— Тому я й прийшла, — сказала вона.

Король зітхнув. Перед ним на столі лежала важка металева лопата, і Мунна зрозуміла, що перервала його заняття: він саме обтісував ножем дерев’яний держак, підпасовуючи його до лопати.

— Вибач, що заважаю, Величносте, — сказала Мунна. — Але гадаю, настав час щось вирішувати.

Король поставив перед нею горнятко.

— Меліса і ромашка! — сказав він. — Це заспокоїть.

— Дякую, — промовила Мунна, гріючи до теплого горнятка руки. — Величносте, ти просто не можеш і далі залишатися спостерігачем!

Король поклав ножа на стіл і нервово потер руками обличчя.

— З іншого боку, — сказав він і збентежено глянув на неї, — з іншого боку: що я можу зробити?

Мунна обережно зробила ковток.

— Те, що пішов Антак, — сказала вона, — не мало нас хвилювати. Що з того, що він не повернувся? Він так вирішив, він знав, що робить. Ним керувала жадоба. Можна сказати, що він сам є винуватцем своєї долі, якою би вона не була.

Король буркнув щось собі під ніс, Мунна зрозуміла це як згоду.

— І незважаючи на це, Ведур пішов за ним, — провадила далі вона. — Чи для того, аби врятувати його, чи аби не дати заподіяти шкоду всім медлевінґерам. Ведур теж не повернувся.

Королева підвела очі від свого в’язання.

— Уявляю, як тебе це непокоїть, моя люба, — сказала вона і поміняла клубок. — Такий складний візерунок! Зрозуміло, ти не можеш сидіти і чекати. Прислухайся до неї, королю.

— Але й Ведур дорослий, — продовжувала Мунна, наче й не помітивши, що її перебили. — Ведур теж знав, що робить, він знав це роками. Відколи став винахідником, Величносте.