— Дурниці! — пробурмотів Йоганнес.

— Дякую, що ти мені допоміг, Курте! — улесливо примовляла Ліна. — Такий чарівний сильний мужчина! Можна помацати твої м’язи, Курте?

— Замовкни! — сердито викрикнув Йоганнес. Він дивився на неї з недовірою. Звісно, вона ревнувала.

— Крім того, тобі має бути байдуже! — сказав він. — Вона ніколи не кохала Томаса, якщо ти не знала. Ти що, хотіла їх двох посватати?

Тепер розлютилася Ліна.

— У тебе не всі вдома! — закричала вона. — Мені просто здається, що вона поводиться огидно!

Йоганнес зітхнув.

— Та нехай собі трохи розважиться, — промовив він уже спокійніше. — Ну, то чого ти прийшла?

— Подумай! — сказала Ліна.

Йоганнес знизав плечима.

— Без поняття, — сказав він. — Справді не знаю.

— Тоді я залишу це в себе, — зухвало тупнула ногою Ліна. — Якщо ти навіть не помітив його відсутності.

У цей момент Йоганнес зрозумів, про що йдеться. Як він міг забути! Нісс розповів йому, та досі він просто не мав часу цим перейматися.

— Моя мобілка! — зрадів Йоганнес. — Дуже дякую! Де ти її знайшла?

— Де знайшла? — задерикувато перекривила приятеля Ліна. — Вгадай!

Йоганнесові не треба було вгадувати, але він постарався, щоби Ліна цього не помітила.

— У школі? — запитав він, зволікаючи. — Я залишив її під партою?

Ліна кинула мобілку на кухонний стіл.

— Томас знайшов її на палубі, — сказала вона. — Вона раптом упала згори! Він думав, що вона належить якомусь туристові. — Дівчина уважно подивилась йому в очі. — Але це твоя. Я ж знаю твою панельку. І чого це ти сьогодні пополудні кидався мобілками поблизу «Корделії»? І взагалі, де ти був? Ти що, стежиш за нами, чи що?

Йоганнес похитав головою.

— Я, певно, залишив її, коли був у вас останнього разу! — припустив він. — Та я вже цілу вічність її шукаю! То Томасу тільки здалося, що вона впала на палубу.

Ліна подивилася на нього з недовірою.

— Ну, добре, може й так, — сказала вона. — В будь-якому випадку, це логічно.

— Дякую, що ти мені її принесла, Ліно! — сказав Йоганнес.

Брітта вистромила голову з дверей кухні.

— Курт уже пішов, — повідомила вона. — Я теж мушу бігти. Якщо хочете, можете завтра знову прийти на сніданок, Томас і ти, Ліно! Я була би рада. Але не так рано, як минулого тижня.

— Я скажу Томасові, — відповіла Ліна і попрямувала до дверей. — Дякую за запрошення.

Ну от, ще й Томас прийде на сніданок. Він нізащо не повірить, що мобілка давним-давно лежала на палубі, він же бачив, як вона летіла! Ліна йому сказала, чия вона. А завтра Брітта розповість йому про бамбук…

Досі Томас тримав тільки Антака і Ведура і нічого не знав про Нісса, Торіла і Моа. Але тепер він здогадається. Певна річ, він же не дурний.

Отже, настав час діяти.

40

Мунна чекала три дні, відколи Нісс зник, і з кожним днем щораз більше потерпала. До того ж від учора ніхто не бачив Торіла. У селі, мов підступна хвороба, поширювався страх.

«Спочатку Антак! — розповідали одне одному медлевінґери. — Потім Ведур! Його син і маленька дика лі-фея, яка чекає на свою фібулу! А тепер ще й Торіл, син Антака!»

«А ви не пригадуєте? — говорили вони. — Не пригадуєте, що минулої осені спіткало Артабака, Ретяка й Айлісса? Що тут з нами коїться? Що відбувається в краї?»

Вони ховалися у своїх будиночках і, тільки-но починало смеркати, зачиняли всі двері й вікна; вони більше не ходили поодинці навіть найкоротшою дорогою; а дітям не дозволяли бавитися перед будинками.

Тільки Мунна годинами стояла надворі й дивилася на безлюдну вулицю. А коли настав п’ятий вечір відтоді, як Ведур попрощався і не повернувся — ані він, ані хтось із чотирьох, — вона без жодного страху вирушила у темряву.

Йоганнесові важко було не заснути, але вийти перед північчю він не міг. Троє юних медлевінґерів клацали дистанційним пультом, перескакуючи з каналу на канал, а Йоганнес тим часом дрімав. У півсні мріяв про те, щоби колись знову проспати цілу ніч, без перерв. Ніколи не подумав би, що ліжко може стати таким принадним!

Незабаром по півночі він вирушив до гавані.

Холодне нічне повітря його збадьорило. У центрі міста п’ятничного вечора збиралися тлуми охочих до розваг, але внизу, на набережній, було тихо. Час до часу Йоганнес озирався. За ним ніхто не стежив.

Безгучно — наскільки це було можливо — він біг уздовж понтона. Тихо погойдувалися покинуті кораблі, лише іноді вітер з міста доносив музику і сміх. Потойбіч каналу темнів Шпайхерштадт.

Йоганнес намацав у кишені ключ. Майже діставшись «Корделії», підвів погляд. Ключ зайвий.

«Кляте лайно!» — в паніці прошепотів Йоганнес. Двері баркаса були відчинені, а зсередини долинав звук, від якого йому перехопило подих. Досі він чув таке тільки по телевізору, але й там не часто. Адже Брітта не дозволяла йому дивитися фільми зі сценами насильства.

На баркасі хтось стогнав.

На якусь мить Йоганнесові захотілося втекти. Це бажання виходило не з голови — втікати хотіли його ноги, які вже обернулися, його тулуб, що вже нахилився для старту. І тільки потім прийшла перша думка.

На баркасі хтось стогнав. Але більше нічого не було чути. Ані боротьби, ані криків. Стогнала тільки одна людина.

Це могло бути все що завгодно. За останні дні хлопець у цьому переконався. Могло статися і так, що хтось на «Корделії» вже його помітив і тримав на прицілі. Але швидше за все це було таки неймовірно.

Стогін не припинявся, і Йоганнес підкрався на крок ближче.

«Ніколи собі не пробачу, якщо зараз не наважуся, — подумав він. — Цей жахливий звук може означати все, що завгодно, і якщо я зараз втечу, то ніколи не довідаюсь, що це було. Може, то Антак і Ведур, і як я потім виправдаюся перед Ніссом, Моа й Торілом? Якщо я зараз втечу, то не зможу про це розповісти, доведеться мовчати й відбріхуватися. Крім того, я й сам хочу це знати».

Він зістрибнув на палубу так тихо, що сам не почув. Потім обережно нахилився над східцями, що вели до каюти.

У каюті було темно, хоч в око стрель, але стогін посилився, щойно Йоганнес просунув голову в двері. Хтось ніби намагався покликати його, але звук був слабкий і приглушений.

Йоганнес обережно намацав на стіні вимикач і ввімкнув світло.

У каюті панував жахливий безлад. Дверцята шафок були відчинені, а підлога вкрита всім, що перед тим містилося в тих шафках. Друзки тарілок, склянок і горнят упереміш із пакетиками чаю, кружальцями ковбаси і шкарпетками; зошити Ліни видніли з-під зірваної скатертини, на якій лежали три монети, розкритий гаманець і Томасів заплічник.

— О Боже! — промурмотів Йоганнес.

Посеред цього безладу на підлозі лежав Томас, скручений дугою, зі зв’язаними за спиною руками і ногами. Жахливий стогін поривався з його рота, заклеєного широкою стрічкою скотчу.

— О Боже, Томасе!

Отже, Матевка з килимового складу виконав свою погрозу. Хоча не минуло ще й тижня.

Стогін посилився, тепер він звучав вимогливо. Напевно, Йоганнесові слід було бути обережнішим, він сам це розумів; зрештою, він був майже переконаний, що Томас викрав Антака і Ведура. Але Томас був ще й батьком Ліни і людиною, яку Йоганнес вже багато років хотів бачити своїм батьком.

— Чекай, я зніму!

Томас закричав, а Йоганнес намагався не думати, як то — коли тобі з рота зривають великий пластир.

— А-а-а, прокляття! — вилаявся Томас. — Ти що, здурів? Ай!

Йоганнес озирнувся.

— Тут десь є ножиці? — спитав. У нього тремтіли коліна.

Томас застогнав.

— У столі в шухляді, — відповів він. — Якщо знайдеш.

Йоганнес знайшов. Шухляда була вирвана з закріпленого на підлозі столу, і весь її вміст валявся на підлозі. Великі кухонні ножиці лежали поряд.

— Та-а-ак! — прошепотів Йоганнес, нахиляючись над Томасом. Щойно тепер він побачив, що з рани на чолі на підлогу крапала кров. А такої велетенської ґулі Йоганнес ще ніколи не бачив.