Нісс знову показався.

— Отже, це слово — сила! — святобливо прошепотів він, пильнуючи, аби не торкнутися руками фібули. — «Сила» — ось моє слово!

— Ой, Ніссе! — вигукнула Моа. — Чи це не дивовижно? Чому протягом сторіч медлевінґери більше не користуються цим своїм даром? Навіщо ми заповзли під землю, де наші чарівні, таємні сили мусять спати непробудним сном? Розкажи-но мені!

— Король мусить це знати, — стенув плечима Нісс. — А ще — Антак. І Ведур.

Цієї миті з вулиці долинула гучна лайка.

— Це Покашиїнський вивантажує решту плит для подвір’я! — сказав Йоганнес і кинувся до своєї кімнати. — От падлюка! — Нісс і Моа прибігли слідом за ним. — Невже зараз почне? Уявляєте, тоді й ваш тунель під трояндами буде забетоновано! Звісно, згори плити можна й підняти, але коли хтось захоче вилізти знизу нагору…

І він підсадив медлевінґерів на підвіконня, аби ті могли бачити, що коїться надворі.

Моа притислася носиком до шиби.

— Біжи надвір, Ніссе! — сказала вона. — Вийди невидимий та й підслухай, що вони там говорять. Повправляєшся для початку.

Йоганнес зняв Нісса з підвіконня. Він мав таке відчуття, що тепер, коли Нісс міг ставати то видимий, то знову невидимий, коли і як йому заманеться, не варто було би так відразу й починати експлуатувати цю його здатність.

Йоганнес прочинив двері помешкання.

— До скорого побачення, Ніссе! — сказав він. — Будь обережний!

Нісс тільки махнув рукою. І враз те місце в коридорчику, де він стояв лише мить тому, спорожніло.

25

Цілий день Торіл блукав селом. Пополудні, коли він уже вкотре минав браму палацу, хтось гукнув його на ім’я. Хлопець зупинився.

— Торіле! — звернувся до нього король, витираючи зашкарублі від землі руки до свого садового фартуха. — Цілісінький день стежу за тобою. Ти вкотре пробігаєш повз цю браму? Удвадцяте? Втридцяте?

— Не знаю, Ваша Величносте, — відповів Торіл, намагаючись триматися якомога шанобливіше.

— А я знаю! — вигукнув король. — Бо я полічив, адже числа я люблю так само, як і рослини, мій хлопче! Двадцять сім разів! Двадцять сім разів ти пройшов повз палацову браму! А це означає, — помахав король указівним пальцем, — що ти від сьогоднішнього ранку двадцять сім разів пробіг через усе село. Від сьогоднішнього ранку! — вигукнув король. — Ти непокоїшся, Торіле, і я знаю чому.

— Вибачте, Ваша Величносте! — сказав Торіл, твердим поглядом дивлячись королю у вічі. — Але я не непокоюсь. Зовсім ні. Просто мені краще міркується, коли я ходжу. Про всяку всячину, нічого особливого.

— І тому прогулюєш школу? — вигукнув король і ляснув хлопця долонею по плечу. — А я знаю, про що ти міркуєш, хлопче! І кажу тобі: не роби дурниць!

— Не розумію, про що ви говорите, Ваша Величносте, — стримано відповів Торіл. — Я можу йти?

Король махнув рукою, ніби проганяв зграю ворон.

— Тільки не роби дурниць, хлопче! — сказав він ще раз. — Не роби дурниць!

Торіл вклонився йому і пішов.

Йоганнес повернувся до своєї кімнати й став біля підвіконня, на якому сиділа Моа.

— Нісс зійшов униз? — запитав він.

Моа знизала плечима.

— І як би я про це довідалась? — відповіла запитанням. — Принаймні його не видно. — Тут дівчинка зітхнула. — Йоганнесе, скажи-но мені! Хоча ти, звісно, людина. Чи можеш ти зрозуміти, що ми, медлевінґери, маємо отакі здібності й зовсім ними не користуємось? І так уже багато століть… Тепер ми щось можемо тільки тут, нагорі. Те, про що в нас там ніхто вже й не згадує… А ті здібності були ж такі корисні! Чом про це більше ніхто не говорить? Чому втовкмачують нам у голови, буцім то все казочки?

Йоганнес слухав Моа, обмірковував її слова й спостерігав, як на вулиці Покашиїнський і той самий молодик переносять плити з вантажівки у підвал. Нісса не видно.

— Не маю уявлення, чому воно у вас так ведеться, — відповів хлопчик. — Але якби щось таке було у нас, людей, то я міг би подумати, що хтось дуже боїться, аби не скоїлося щось лихе. Якщо всі про це довідаються. І тому такі речі тримають у таємниці.

Моа кивнула.

— Бо хто-небудь, наділений такою силою, міг би використати її хибно? — мовила вона. — Використати її на зло?

— Може бути, — сказав Йоганнес. — І ви й справді нічого про це не знали?

— Я ж кажу! — вигукнула Моа. — Виходило так, нібито все це — самі побрехеньки, яких ніхто й слухати не хотів. І кажу тобі: це зроблено навмисне!

— Виглядає на те! — погодився хлопчик. На вантажівці залишалося всього кілька плит. — А там он іде Ліна, от лишенько! Доведеться тобі заховатися. — І захихотів. — Якщо не вмієш робитися невидимою.

— Ти також не вмієш, — форкнула Моа і шаснула під ліжко. Задзеленчав дзвінок. — А хто така Ліна?

— Одна дівчинка з мого класу, — пояснив Йоганнес, роззираючись довкола, чи не залишилося нічого такого, що свідчило би про присутність двох незвичайних гостей. — І вона не повинна тебе бачити! Чому — поясню тобі згодом!

І побіг до вхідних дверей.

Відчиняв він їх обережніше, ніж завжди, ще й потримав відчиненими хвильку, коли Ліна вже давно стояла у передпокої.

— Чому ж ти не зачиняєш дверей? — запитала Ліна. — Я вже зайшла, Йоганнесе, прокинься! Гей, Йоганнесе, ти спиш, чи що?

— Що? — ніби повторив Йоганнес. Зрештою, як йому було знати, чи разом із Ліною не ввійшов до будинку й Нісс та чи не хотів би він разом із гостею потрапити до квартири? Тож він і сказав голосно: — Зараз я зачиняю двері!

Якщо десь поблизу стояв невидимий Нісс, то йому не зайвим буде це знати. Аби Йоганнес, не бачачи крихітного гостя, не причавив його дверима.

— Чудеса та й годі! — прокоментувала Ліна. — Відтепер ти сповіщаєш про все, що робиш? «Зараз я заходжу до кімнати, зараз сідаю на ліжко…»

— Стій! — стривожився хлопчик. — Не сідай на ліжко! Краще я там сяду.

Крізь відчинені двері він подивився на телевізор у Бріттиній кімнаті. Пристрій працював — але без звуку, й хлопчик добре розумів, хто його увімкнув. Моа, лежачи під Йоганнесовим ліжком на підлозі, чудово могла дивитися телевізор. І, звісно ж, знову щось таке, де трупів не злічити, — такі передачі Брітта називала найгіршим сміттям.

Ліна примружила очі.

— Щось сталося? — спитала вона. — Що з тобою? Чому ти такий дивний?

— Це все через… Кевіна, — спробував виправдатися Йоганнес. — Сушу мізки, де б його розжитися на гроші.

— Та чи ти їх уже всі висушив? — припустила Ліна — й почекала трохи: чи не буде вибуху обурення? — Але саме для того я й прийшла, Йоганнесе. Щоб ми з тобою дещо обміркували.

— Так? — вичікувально мовив Йоганнес. Хлопчик був радий, що під ліжком панує ідеальна тиша. Він би залюбки посвятив її в усе. Коли б Ліна не була такою пліткаркою.

— Водити туристів? — промовила Ліна з переможним виглядом Колумба, який щойно відкрив Америку. — Знаєш такий заробіток? Чи розносити газети?

— Ага, звісно, я думаю над цим, — відказав Йоганнес і визирнув у вікно. Надворі молодик накрив кузов тентом і піднявся у свою кабіну. — Справді, я думаю над цим!

Якось треба натякнути Ліні, щоб забиралася геть, дарма що вона щойно прийшла.

— І ти мусиш мені пообіцяти, — сказала Ліна, — що на цьому ти зав'язуєш із Кевіном! А як іще чогось від тебе захочуть — іди до поліції. Ти просто мусиш щось робити! Хоча б тому, що боїшся за Брітту…

— О’кей, зрозуміло, можливо, — скоромовкою проказав Йоганнес. А ще йому в голові зринала якась картина, весь той час, відколи Ліна прийшла. Важлива картина, він це відчував. Але зникала щоразу, тільки-но Йоганнес намагався її затримати. Збожеволіти можна! — Чуєш, Ліно? Зараз я, на жаль, мушу тебе вигнати! Бо я… розкажу тобі сьогодні ввечері, о’кей? Зараз мені не пасує, тому що… розповім тобі ввечері, о’кей? Я заскочу до тебе.

— Сьогодні я ночую в бабусі Ільзи! — сердито відрізала Ліна. — Томас на роботі, а я не повинна сама залишатися на кораблі. Тож заскочити не вийде. Але якщо ти мене виганяєш, то будь ласка!