І з високо задертою головою розчахнула вхідні двері.

— А мені не пасує сьогодні ввечері! І не знаю навіть, коли пасуватиме!

І лунко загрюкнула за собою двері.

— А вона й справді мила! — сказала Моа, виповзаючи з-під ліжка та обтрушуючи порох із рук. — Міг би ти увімкнути звук, будь ласка? І чому мені не можна було познайомитися з нею? Хочеш тримати її тільки для себе?

Йоганнес натиснув кнопку на пульті, й екран почорнів.

— Ні! — скрикнула Моа.

— Це шкодить дітям, — пояснив Йоганнес. — А Ліна…

— Мені не шкодить! — сердито труснула головою Моа. — Чому ти не відрекомендував мене їй?

— Бо вона пліткарка, — сказав Йоганнес. Тепер Ліна лютувала на нього, і це йому було неприємно. — Та я вже казав! Вона все вибовкує своєму батькові. — Спробував виманити на поверхню пам’яті, з її глибин, ту картину, що невиразно мерехтіла там… але на внутрішньому екрані так нічого й не зворухнулось. Подивився у вікно. — Нісс усе ще невидимий.

— Ясна річ, йому сподобалося, — виснувала Моа. — Робитися невидимим… Я б теж так хотіла!

— Зате згодом ти вмітимеш літати, — сказав Йоганнес. — Чи ні? Це теж непогано. І швидко вирощувати рослини.

— А ще розмовляти з тваринами, — додала Моа. — Це, як на мене, чи не найліпше з усього того. І це вміють усі лі-феї. Але для цього мені треба дорости до тринадцяти років.

— А раніше нічого не вийде? — запитав Йоганнес.

— Раніше фібула нікому не дається, — пояснила, ледь обернувшись, Моа. — А без фібули нічого не виходить. Ото тільки наше слово, звісно, ми отримуємо раніше. Усі лі-феї. Ми з ним народжуємось.

— І яке ж твоє? — поцікавився Йоганнес.

— Ксавайя! — тихо вимовила Моа, і прозвучало воно так по-чарівничому, що Йоганнес аж злякався, аби дівчинка не стала, мов Нісс, невидимою. — От тільки…

— Так? — сказав Йоганнес.

— Я цього ніколи не хотіла, розумієш? Як на мене, то всі лі-феї такі мавпи! — Моа зітхнула. — Я потайки ходила до священного гаю, де стоїть скриня з фібулами, і шукала мою. Знову й знову. Я гадала…

— Ти гадала — що? — перепитав хлопчик. Картина в голові ніяк не хотіла набувати виразніших обрисів.

— …що я її зумію десь заховати, — провадила Моа. — Чи викину кудись. Щось таке. Але її там не було.

— Не було? — спантеличено перепитав Йоганнес.

Моа похитала головою.

— Її там просто нема. У тій скрині лежать всякі-всякі фібули. Знаєш, їх зберігають у шкатулах з іменами на табличках. Але та шкатула, в якій, власне, мала би зберігатися моя фібула, порожня.

— Ну, та воно так і краще для тебе вийшло! — сказав Йоганнес. — Якщо ти хотіла закинути її, щоби ніхто й не знайшов!

— Ти не розумієш! — вигукнула Моа. — Коли хтось із нас помре, тоді його фібулу покладуть назад, до скрині. Для мене…

Дівчинка замовкла.

Йоганнес насупив брови. І тоді збагнув.

— Отже, спершу хтось має померти? — пошепки запитав він.

Моа безпорадно знизала плечима.

— Інакше я цього не можу собі пояснити! — сказала вона. — І найгірше те, що, відколи зникли Антак і Ведур…

— Так?

Моа похитала головою.

— А, нічого, — промимрила вона.

— …ти боїшся, що має померти котрийсь із них двох? — закінчив за неї думку хлопчик, хоч і не відразу збагнув. — Чи як, Моа? Те, що твоєї фібули досі немає, для тебе є ніби знаком, що помре Ведур або Антак. І тому ти хочеш неодмінно розшукати їх, поки цього не сталося.

Моа подивилася на хлопчика.

— Так? — з острахом запитала вона. — Так, Йоганнесе?

Йоганнес задумливо похитав головою.

— Можливо, помре хтось зовсім інший, — сказав він і додав, намагаючись говорити впевнено. — Є ж у вас, либонь, і старі люди.

Моа кивнула головою.

— Краще б я ніколи не ходила до того гаю! — забідкалася вона. — Тоді б я цього не довідалася і не хвилювалась би так…

— І завжди все через ті дурні фібули! — кинув Йоганнес.

І цієї миті картина виринула на поверхню пам’яті.

Тепер він пригадав.

26

— Моа! — тихо покликав Йоганнес.

Дівчинка саме стояла на стільці перед вікном і дивилася на вулицю.

— Нехай забарився, але мав би вже й повернутись! — занепокоєно сказала вона. — Не може ж він вічно лишатися невидимим!

— Моа! — знову погукав хлопчик. — Я пригадав.

Повільно сів на ліжко. Ні, цього не може бути! Деяких речей просто не може бути. Однак образ фібули вималювався цілком виразно. Йоганнес здригнувся. Краще б він ніколи цього не пригадував, ніколи…

— Що ж ти пригадав? — запитала Моа.

Тепер Йоганнес виразно побачив перед очима фібулу, срібну й важку, на Ніссовому поясі. Ні з чим не переплутаєш її дивовижної форми. Ось чому так нелегко було вичаклувати на поверхню той спогад: через колір! Адже та фібула, яку він уже колись бачив і навіть тримав у руці, не відаючи, що воно таке, була чорна.

— Але цього не може бути! — шепотів Йоганнес. — Цього ж не може…

— Тобі стало зле, Йоганнесе? — захвилювалася Моа й сповзла на животі зі стільця.

— Тепер я знаю, в кого я бачив ту фібулу, — прошепотів Йоганнес, очима втупившись у підлогу. — Але ж цього не може… Цього не може бути!

— У кого ж? — схвильовано запитала Моа, насилу видершись до нього на ліжко. — Йоганнесе! Це означає, що ми знайшли Антака з Ведуром!

А Йоганнес у цей час пригадував ті численні надвечір'я, коли він був іще маленький і вони разом гралися у різні ігри. Як той чоловік його втішав хтозна скільки разів, утирав сльози, чистив носика. Як вони разом сміялися, всі четверо. Згадав, як недавно разом відзначали переселення тієї родини на баркас…

— Я бачив фібулу в Томаса! — нарешті повідомив Йоганнес, дивуючись, як це ім’я мовби не хотіло злітати йому з язика. — У Ліниного батька.

Перед його внутрішнім поглядом знову прокрутилася сцена: Брітта лютує на Покашиїнського з його намірами забетонувати подвір’я… Ось Томас, радісний, як завжди, заходить до кухні й розповідає про своє підвищення кваліфікації… Потім показує посвідчення з біржі праці, діставши його з кишені куртки… І тут із кишені на підлогу випадає чорний предмет чудернацької форми. Коли б не те чорне забарвлення, Йоганнес пригадав би відразу. Коли б то було чисте, блискуче, не почорніле срібло!

— У батька тієї самої Ліни, що оце заходила? — недовірливо перепитала Моа. — І ти гадаєш, що її тато…

Йоганнес енергійно захитав головою.

— Нічого такого я не сказав! — вигукнув він. — Я тільки сказав, що у нього була отака фібула. Вона випала з його кишені, коли він заходив до нас, а він на це й уваги не звернув. Я тоді подумав, що то запчастина від його мопеда.

— Уваги не звернув! Еге ж! — вигукнула Моа. — Він саме цього й хотів: щоби ви не звернули уваги!

Хлопчик зігнувся, сидячи на ліжку.

— Але я в це не вірю! Він наш чи не найдавніший друг. Коли я був маленький, мені завжди хотілося називати його татом. Він трохи розсіяний, але порядний чоловік!

— Ото тільки, що тримає двох наших у рабстві! — понуро кинула Моа. Хоч яка вона була крихітна, але така рішуча, що хто б і звернув увагу на той маленький росточок!

— Але це не обов’язково він, — прошепотів Йоганнес.

— Він ваш сусід? — розпитувала Моа. — Міг він потрапити на ваше подвір’я і зловити Антака з Ведуром?

— Ні! — Хлопчик із відчуттям полегшення потряс головою. Хоча про таку можливість він і не подумав. — Ні, він мешкає біля річки, в гавані.

— Ні? — настирливо допитувалася Моа.

Йоганнес подивився на свої руки.

— Втім, він має ключа від нашої квартири, — пробурмотів він. І замовк. Не сказав, що Томас давно вже без роботи і тому будь-коли може заходити до їхнього помешкання — навіть тоді, коли ні матері, ні сина не буває вдома.

«А те зашторення баркаса!» — подумав Йоганнес. Враз усе й зійшлося. Аби ніхто не зазирнув до каюти. І ніхто його не знайде, бо він ніде не прописаний. «Я, мабуть, був сліпий… І Брітта сліпа!»

— Йоганнесе! — гукнула Моа.

«Але навіщо йому це? — намагався збагнути Йоганнес. — Навіщо захоплювати тих двох і тримати їх? Пощо йому Антак з Ведуром?»