— Але ж він не отримав іще свого слова, — нагадав Йоганнес. — Тому нічого у нього не вийде.
— І не могло нічого вийти! — розлючено викрикнув Нісс. — Бо взагалі нічого такого не буває! Не був я невидимий! І до того ж ніколи й ніде не говорилося про саме таку таємну силу, в жодній казці!
— Якщо ти не помиляєшся! — прошепотіла Моа й перелякано витріщилася на спорожнілий простір біля Ніссової тарілки.
— Тільки не Торіл! — прошепотів Антак. — Не мій син!
Ведур щосили загупав у двері. Хоча вже давно не сподівався, що хтось їх може почути.
— Ми повинні переконати його, що нам треба повернути наші фібули, — прошепотів він. — Чуєш, Антаку? Коли б нам повернути наші таємні сили…
— І що тоді? — з гіркотою відказав Антак. — Навіщо вони нам тут? Поміркуй сам!
— Якби моя сила діяла і на людей! — вигукнув Ведур. — Якби я міг робити людей крихітними…
— Ти цього не можеш, — сказав Антак. — І сам це знаєш! А якщо я викличу дощ, то наш повелитель тільки розгнівається. Тепер наші таємні сили ніскілечки нам не допоможуть.
Ведур приклав вухо до дверей. Зовні панувала все та сама тиша.
24
Йоганнес і собі вирячився на порожнє місце на столі, де ще мить тому сидів Нісс. Маленька виделка поволеньки літала туди й сюди, порожня до тарілки, а з макаронами — до однієї точки у повітрі, й там ті макарони мов яка чарівна рука знімала з виделки.
— І чого ви на мене так видивляєтеся? — обізвався Ніссів голос, явно пробившись крізь напханий їжею рот. — Я порозвішував макарони на сорочці? Заївся підливою? — Знову виделка з локшиною помандрувала вгору, і якусь мить чути було, як та порція пережовується. — То вже поясніть мені, замість пожирати мене очима! — сердито вимагав безтілесний голос. — А то мені від вас моторошно стає!
— Тобі від нас? — промимрив Йоганнес. — Ну ти й жартун!
Моа прокашлялася.
— Я знаю, ти завжди мав мене за доволі свавільну особу, — заговорила вона, не зумівши приборкати тремтіння в голосі. — Але як тут не сказати, що сталося те, що сталося? Бо ти став невидимий, Ніссе. Цілковито невидимий.
— Абсолютно, цілком і повністю! — підтвердив Йоганнес. — О Боже!
Він міцно заплющив очі, та коли розплющив їх знову, Ніссова виделочка все так само мандрувала туди-сюди сама собою.
— Ха-ха-ха! — сердито засміявся Ніссів голос. — Гадаєте, либонь, що зможете мене затуркати, чи що? Я ж бачу сам себе! Тож нарешті припиніть оці ваші витівки!
І виделочка опустилася на вже спорожнілу тарілку, аби зішкребти рештки підливи й понести в порожнє повітря.
— Ти не почуваєшся якось не так? — поцікавився Йоганнес. Поміркувавши трохи, він мусив визнати, що тут, власне, нічого й дивуватись: те, що ці химерні крихітні створіння можуть ставати невидимими, аж ніяк не дивніше за сам факт їхнього існування взагалі.
— А як я мав би почуватися? — лютував безтілесний голос.
— А так, ніби тебе немає! — вигукнув Йоганнес. — Постривай отак! Не ворушись!
Малий господар підскочив так рвучко, аж стілець захитався, і прожогом кинувся до лазнички. Над умивальником висіло дзеркало з надколотим нижнім правим краєм. Тріщину Брітта заліпила кольоровою наклейкою.
Йоганнес обережно зняв дзеркало з гачка.
«І що Брітта скаже, коли я розповім їй про Нісса й Моа? — задоволено подумав хлопчик. — Зомліє і впаде. Та й всі, кого я знаю, попадають, навіть дорослі».
— Ось! — мовив він, принісши дзеркало на кухню. — Сам дивись!
Підняв дзеркало й став тримати просто перед летючою виделкою. Над столом пролунав здушений крик, і виделка брязнула на тарілку.
— Рятуйте! — панічно заверещав Нісс. — Мене не стало! Йоганнесе! Моа! Рятуйте!
— Ні, ти як був, так і є, ніде не подівся, — приязно сказала Моа. — Ми ж тебе чуємо? Значить, ти тут. Але ти просто зробився невидимий, Ніссе! Невидимий — і край. — Дівчинка зітхнула. — Добре тобі… От коли б мені таку чарівну силу! Збожеволіти можна!
— Я невидимий! — засмучено прошепотів Нісс. — Ні, тільки не це!
— Але ж це просто чудово! — заперечила Моа. — Зрозумій, Ніссе! Тепер, коли ми розшукуємо Антака й Ведура! Ти ж міг би кого завгодно переслідувати, бо тебе він нізащо не виявить! Можеш підслуховувати, де завгодно ховатись…
— Але я хотів би, щоб ви могли мене бачити! — вигукнув нажаханий Нісс. — Бо сам себе я ж можу бачити!
— То стань знову видимим! — нетерпляче відказала Моа. — В чому проблема?
— Але ж як? — вигукнув Нісс, і голос йому урвався. Тут Йоганнес подумав, як почувався би він сам, коли б отак зненацька зробився для всіх інших невидимим, мов повітря. — У мене це не виходить!
— От ми, лі-феї, — поважно заговорила Моа, — коли хочемо, щоб наша чарівна сила перестала діяти…
— Це ти про польоти у повітрі? — зацікавлено перепитав Йоганнес.
Моа кивнула.
— Ми просто кладемо обидві руки на наші фібули, та й по всьому.
Дівчинка ще й не договорила, як Нісс знову з’явився. Він сидів на столі з широко розплющеними очима.
— Ну? — тривожно запитав він. — Тепер ви мене бачите?
Йоганнес кивнув.
— Сила! — захоплено видихнув він. — От же ж тобі пощастило!
— Питання ось у чому, — говорила Моа. — Як воно так сталося, що Нісс став невидимий, сам цього не підозрюючи і навіть не бажаючи?
— І навіть не діставши свого слова, — нагадав Йоганнес. — А воно ж йому потрібне!
— Без слова нічого такого не буває, — задумано покивала головою дівчинка. — У цьому я переконана. Він його, те своє слово, якось випадково зронив. Сам того не усвідомлюючи, розумієте? І вчора у місті, і щойно. Що ти сказав перед тим, як зникнути, Ніссе?
Нісс засмучено бавився своїм поясом.
— Я й знати цього не хочу! — вередливо буркнув він. — Я просто радий, що мене знову видно.
— Так, але зваж, наскільки важливо самому вибирати: коли бути невидимим, а коли — видимим! — доводила Моа. — Я ж уже пояснила тобі, наскільки це було би корисним для нас!
— Ви якраз розповідали мені про вашу давнину, — нагадав Йоганнес. — Чи вже забули? Моа розказувала, що відбувається на Великий День.
— Точно! — сказала Моа. — І ти сказав, що тепер, коли Нісс опинився у світі людей, він міг би тут ставати невидимим.
— А я сказав, що про подібну силу ніколи не було й мови! — докинув Нісс.
— Ти знову зник! — вигукнула Моа.
Саме так воно й було насправді. Там, де допіру сидів Нісс, тепер на стільниці видніли тільки сліди від двох крапель підливи.
«Я ніколи б не повірив, що воно діє, якщо воно діє взагалі! — із трепетним почуттям подумав Йоганнес. — Ось він сидить тут, а наступної миті вже й зник, а поміж цими двома моментами немає абсолютно нічого. Немов у фільмі, коли склеюють дві сцени докупи!»
— Ти знову це втнув! — крикнула дівчинка. — Ми його маємо, Ніссе! Маємо твоє слово!
— Що? — злякано перепитав Нісс і знову з’явився. Пальцями обох рук він судомно стискав фібулу на своєму поясі. — Я знову зникав?
Йоганнес кивнув.
— Просто неймовірно! — мовив він. — Ану зроби це ще разок!
Нісс забрав руку з фібули.
— Про подібну силу ніколи не було й мови, — проказав він, вагаючись, і знову щез.
— Божевілля! — скрикнув Йоганнес. — Повернись!
Але цю дію Нісс виконав ще швидше, ніж прозвучало Йоганнесове прохання.
— Ну, гаразд! — невпевнено промовив він. — Отже, я можу знову, за своїм бажанням, ставати видимим. То, може, це не так уже й кепсько — бути невидимим.
— Саме так! — підтвердила Моа. — А тому зараз ми відшукаємо твоє слово.
Нісс кивнув.
— О’кей, — мовив вагаючись. Тоді знову поклав одну руку на фібулу й проказав це саме речення ще раз, але тепер роблячи тривалі паузи поміж окремих слів. Аж коли пролунало слово «силу», він ураз десь подівся.
— Про це можна було і так здогадатися, — задоволено виснувала Моа. — Що це має бути слово «силу», «сила», але не інше слово, жодних там «про», чи «ніколи», чи «було».