— Швидко заходьте! — прошепотів Йоганнес. Холод дерся йому по ногах усе вище й вище.
Із того, як Нісс і Моа ніби з останніх сил перелазять, ставши на руки й коліна, зі сходинки на сходинку, видно було, що вони геть виснажені.
— Де вас так довго носило? — запитав Йоганнес. — Я вже думав: хтось вас злапав!
Моа, ледь переступивши поріг його кімнати, впала на підлогу й розкидала руки-ноги.
— Я мертва! — промимрила дівчинка. — Мене більше немає. Розмовляти зі мною можна буде аж уранці!
— Ми мусили постійно ховатися! — поскаржився Нісс і скрутився калачиком біля дівчинки. — І ваші вулиці такі довжелезні!
— Бо ноги наші довші за ваші! — відказав Йоганнес. — Хочете трохи перекусити?
— Я мертва, — правила своєї Моа. — Не турбуйте мене…
— То дарма: як принесеш їй щось — вона все зараз же й строщить! — сказав Нісс. — Принаймні я залюбки щось з’їв би. Після тих… булочок на сніданок ми ж і крихти не мали в роті!
— Я вже сплю, — промурмотіла Моа й заплющила очі.
Йоганнес прожогом кинувся до кухні. В холодильнику лишалися від обіду одна фрикаделька й дві картоплини. І сир. І хліб.
Хлопчик поставив на кухонний стіл дві тарілки й справедливо поділив їжу. Потім дістав із буфета дві склянки й пляшку газованої мінералки.
Тільки взявся за тацю — занести в кімнату, як знову помітив отой рух на подвір'ї. Йоганнес здригнувся. Звісно, могло примаритись. Але вже від учора він затямив: є всі підстави вірити в рухи на подвір’ї. Подумав про той тунель, що виходив під троянди, й швидко відчинив двері на подвір’я. Що, коли оце він натрапив на тих двох, кого з таким відчайдушним завзяттям шукали Нісс і Моа й чиї імена він ніяк не міг запам’ятати?
Але постать на подвір’ї виявилась надто великою. Моріжком, від Бріттиних троянд і до того кутка, де стояла Полліліна клітка, біг пригинці якийсь чоловік.
Йоганнес злякався. Саме хотів шаснути у двері, як чоловік зненацька випростався.
— Йоганнес? — обізвався голос, якого хлопчик так боявся останнім часом. — Як можна не спати о такій порі?
Йоганнес похитав головою, а тоді енергійно закивав.
— Ось! — мовив пан Країдлінґ і легенько посіпав дверцята Полліліної клітки. — Ти мав би краще стерегти свою тваринку! Чи не цілу ніч бігає собі надворі!
— Але ж я ввечері посадив її в клітку! — злякано виправдовувався Йоганнес. — Після годування! Справді, пане Країдлінґ!
— І забув узяти дверцята на засувку! Скажи спасибі, що я побачив це з мого вікна! — сердито проказав пан Країдлінґ і рушив униз східцями, до підвалу. — До зустрічі вранці.
— Так! — прошепотів Йоганнес. «А я не поробив домашніх завдань… — подумав він. — Сили небесні!»
Із Полліліної клітки долинуло тихе шарудіння. Ось замкнувся підвал. Йоганнес зачинив двері, що вели на подвір’я.
Цілий день Торіл стежив звіддалік за Ведуровою хатою і надвечір переконався: Нісс сьогодні не повернеться додому.
— І зниклих дітей теж немає жодного сліду, — сказала Торілові Мунна, мовби прочитавши його думки… Вона стала поруч нього й задивилася на небо, ніби хотіла полічити зорі. — Мати Моа бігає селом і всіх розпитує, чи не бачив хто її доню. Вона каже, що останнім часом Моа раз у раз потайки ходила до священного гаю і що саме там знайшли минулої осені непритомних Ретяка, Айлісса й Артабака.
— Священний гай! — зневажливо зронив Торіл.
— Це все, що я знаю, — закінчила Мунна.
Торіл обернувся і пішов геть.
— Гаразд, але як він потрапляє на ваше подвір’я? — запитала Моа з повним ротом їжі. Дівчинка вирішила воскреснути на хвильку, аби попоїсти. Її півфрикадельки й картоплина давно зникли, і тепер вона розправлялася з сиром.
— Він мешкає на тому боці, — пояснив Йоганнес. — Вічно забуваю, бо вважається, що то вже інша вулиця. Хай там як, а зі свого вікна він і справді може зазирати на наше подвір’я.
— Жахливо! — мовив Нісс. Його тарілка також майже спорожніла.
— Саме так, адже він — мій учитель! — сказав Йоганнес. — І терпіти мене не може. А я — його.
— Тоді його вчинок — порятунок твоєї тваринки — подвійно шляхетний, — зазначив Нісс. — Треба так на це подивитися!
Йоганнес задумано покивав.
— Поллілі ж така маленька! — промимрив він. — Невже він її так-таки й розгледів? Аж звідтіля?
— Але ж він її посадив у клітку! — наголосив Нісс. — Ти бачив це на власні очі.
І ляснув Моа по руці! Дівчинка, спорожнивши свою тарілку, тепер хотіла загарбати його останній шматочок сиру.
— Він був біля клітки… — вголос міркував Йоганнес. — Я бачив на власні очі. А перед тим — біля троянд.
— Але що йому там… — почала Моа, поїдаючи жаданий сир очима. — О ні! Біля троянд! І ти гадаєш, він міг…?
— Зі своїх вікон він бачить наше подвір’я, — тихо сказав Йоганнес.
Нісс підсунув сир дівчинці.
— Бери вже, я наївся. Отже, він міг бачити, як вони приходили: Антак, потім Ведур.
— Усі могли це бачити, — кивнув Йоганнес. — Всі, у кого вікна виходять на наше подвір’я.
Нісс скочив на рівні ноги, перекинувши свою склянку. Кілька недопитих крапель мінеральної води вилилося на килим.
— Та це ж чудово! — вигукнув він. — І як ми досі до цього не додумались? Тепер ми знаємо принаймні, з чого нам починати наші пошуки!
— Ти хотів би обшукати всі квартири? — запитав Йоганнес. — Як ти це собі уявляєш?
Нісс знизав плечима.
— Я мертва, — знову заявила вже сита Моа й простяглася на підлозі. — І тому я сплю. А ви потім розкажете мені, як вирішили цю проблему.
Але Нісс із Йоганнесом так нічого й не вирішили. Враз обидва відчули, яка велика втома навалилася на них.
— Вранці, — запропонував Йоганнес.
— Вранці, — луною повторив Нісс.
Обидва попадали, хто де, і враз позасинали.
23
Прокинувшись наступного ранку, Нісс і Моа зрозуміли, що їм треба сидіти тихенько. Йоганнес снідав із матір’ю на кухні, а коли вона пішла до лазнички почистити зуби, хлопчик забіг до своєї кімнати й передав двом медлевінґерам пакет покраяного хліба.
— Якщо вона повернеться раніше, ніж я зі школи, залізьте під ліжко й не вилазьте! — сказав пошепки.
Нісс знаком показав, що зрозумів його, і заспокоєний Йоганнес подався, як і напередодні, до школи.
Але день, як з’ясувалося, випав йому неспокійний, у чому він незабаром переконався. Уже на першому уроці пан Країдлінґ викликав Йоганнеса з невиконаним домашнім завданням і кинув йому такий погляд, від якого мороз продер би і в найспекотніший літній день. «Кого запідозрити, як не його? — подумав Йоганнес. — Найпершого з усіх можливих злочинців!»
На першій великій перерві його перестріли Кевін із друзяками; ватажок приязним тоном нагадав хлопчикові про його борги. І саме тоді, коли Йоганнес стояв, оточений тими трьома хуліганами, огорнений сіро-синьою хмарою тютюнового диму, на них натрапив пан Країдлінґ.
— Отже, він іще й палить! — виснував пан Країдлінґ. — У доброму товаристві!
Оскільки поруч стояв Кевін, Йоганнес не насмілився виправдатися, що він не курить. І не зважився пояснити, чому тримають його ті троє. Він тільки дивився собі під ноги й бажав стати невидимим.
— І чого ти водишся з ними! — вичитала йому Ліна, що стежила за ним з іншого кутка подвір’я. — Ти ж їм, здається, заплатив?
Йоганнес знизав плечима.
— Він хоче більше, — буркнув він.
Ліна міцно взяла його під руку, і так разом вони обійшли подвір’я.
— Аякже! — сказала вона. — Вимагачі завжди так хочуть! Наче ти й сам не знаєш! Вони ніколи самі не перестають вимагати — поки їх не зупинять!
Йоганнес збагнув раптом, якої дурості припустився. Адже він і справді вірив, що після п'ятнадцяти євро усе припиниться — чи принаймні після двадцяти… І аж оце до нього дійшло, що цьому вимагацтву, мабуть, кінця-краю не буде.
— І скільки ж?
— Двадцять! — прошепотів Йоганнес. — Він знову нагадав, що всій моїй родині може загрожувати небезпека.