У час, коли закінчувалися заняття в школі, вона сиділа перед хатою, тримаючи обома руками кухля. Мимо пробігли діти, ногами збиваючи куряву. «Як і щороку, — подумала Мунна, — за цим можна визначати наближення літа!»

Коли перед нею став Торіл, вона довго дивилася на хлопця, перш ніж той зважився заговорити.

— Нісс не був у школі, — сказав Торіл.

— Сьогодні не був, — приязно мовила Мунна.

— А завтра він прийде? — запитав хлопець, не дивлячись на Ніссову матір.

Мунна ковтнула з кухля напою.

— Можливо, — тільки й відповіла.

— Отже, ти не знаєш, — мовив Торіл.

Мунна зробила ще ковток, але не сказала нічого.

— А Ведура вже кілька днів немає в селі, — сказав Торіл.

— І Антака немає, — усміхнулася Мунна. — Антак перший зник.

Торіл пильно подивився на жінку.

— То він там? — тихо запитав він. — І Нісс там?

Мунна все ще усміхалася.

— Де там, Торіле? — тихо перепитала вона. — Я не можу сказати тобі більше, ніж знаю.

Торіл постояв іще мить, а тоді, не зронивши й слова, обернувся і пішов геть.

— До побачення, Торіле! — крикнула йому навздогін Мунна. Аж коли хлопця не стало видно, щезла й усмішка з її обличчя. Мунна мала стомлений вигляд.

Йоганнес повернув ключа в замку. По середах Брітта приходила додому пізніше, ніж він. Та, власне, в усі інші дні бувало так само. Але, звісно, могло таке статися, що котрийсь урок в її школі відмінили. Тож вона могла бути вже вдома. І якщо все пішло за найгіршим сценарієм, могло й таке статись, що вона знайшла Нісса й Моа.

Із материної кімнати долинали якісь тихі звуки.

— Агов? — боязко гукнув Йоганнес.

Однак у передпокої не було Бріттиних черевиків, а на гачку бракувало її куртки.

— Це ж я прийшов! — полегшено вигукнув Йоганнес. — Можете виходити!

Але з жодної кімнати ніхто не відгукнувся.

— Агов! — крикнув хлопчик. — Ніссе? Моа?

На якусь мить злякався: невже усе це йому тільки приверзлося? Чи могло таке бути? Тоді виходило би, що хтось досить підло його розіграв! А з другого боку, добре, що не розповів Ліні! Однак водночас він був цілком певен, що химерні малюки таки існували, — дарма що все це здавалося неймовірним безглуздям.

— Ніссе? — ще раз покликав хлопчик і зазирнув до материної кімнати. Тихо бурмотів увімкнений телевізор, а під полицею, на якій стояла магнітола, лежав перекинутий стілець. Авжеж, вони існували — ще й як! — Моа?

Вимкнув телевізор.

— Не бійтеся — це ж я! Можете вже виходити!

На порозі своєї кімнати перелякано завмер.

У нього рідко прибиралося по-справжньому — частіше Брітта читала синові лекції про переваги бодай сякого-такого порядку. Але такого порядку він у житті ще не бачив.

Перед відчиненою шафою стояв стілець, а на підлозі громадилися гори одежі. Виглядало десь так, ніби хтось одним великим рухом спорожнив цілу шафу. Шкарпетки валялися поміж футболками й джинсами, а поруч були розкидані труси всіх кольорів та відтінків.

— Сили небесні! — прошепотів Йоганнес.

На якийсь момент йому здалося, що Нісс і Моа задихнулися під тією горою одежі, яка їх привалила. Але потім в одну мить збагнув, що тут відбулося насправді.

Кинувся на кухню. Тихо грало радіо, холодильник стояв відчинений.

— Вони ушились! — вигукнув Йоганнес. А тоді зачинив холодильник.

— Чого розкричалась? — люто просичав Нісс. — Хочеш, щоб усі на нас дивилися?

Його потоком обтікали люди, що квапилися до будинку пам'яті, але навіть у тій густій юрбі він виразно бачив Моа, як вона, з широко розплющеними від переляку очима, притискалася обличчям до величезного вікна. Їй треба було тільки трішечки озирнутись, аби знову його побачити.

Якийсь чоловік із портфелем, поспішаючи, сильно штовхнув Нісса, відкинувши того вбік, і злякано роззирнувся, не розуміючи, на кого наскочив. Але чомусь не вибачився.

— Падлюка! — гукнув Нісс. Потираючи забиту руку, він тугіше стягнув пояса й вище підсмикнув сорочку. — Достоту, як люди з переказів!

— Ага, ось ти де! — зраділа Моа. Вираз її обличчя був куди більше збентежений, ніж учора, коли вони тільки потрапили до світу людей. — Де ж ти був, Ніссе? Мені здалося…

— Якийсь чоловік наскочив на мене! — пояснив Нісс. — І далеко мене відкинув! — Він люто вдивлявся у потік чоловіків і жінок, які, не помічаючи двох малюків, оббігали їх і заходили до будинку пам’яті. — Негайно забираймося звідси. Нас тут розтопчуть — і стане з нас два млинці.

— Он воно що, — пробурмотіла Моа. Але вигляд у неї був усе ще збентежений.

21

На пристані було велелюдно. Дарма що весна щойно починалася і була середина тижня, юрби радісних туристів поспішали від станції метро через міст до причалів, аби сісти на котрийсь із катерів та об’їхати гавань або на пароплавчику здійснити невеличку прогулянку Ельбою вниз. Із корабельні навпроти долинало важке гупання молотів по металу.

Йоганнес відчував велике полегшення. Пробіг повз пароплав, що чекав на гостей, а ті з них, котрі вже опинилися на його палубі, чудувалися з трьох його височезних щогл або зазирали під палубу, цікаві, як то капітан із командою за давніх часів спали в трюмі.

Там, де товклося так багато людей, Йоганнес почувався впевнено. У кишені штанів він міцно стискав рукою три купюри, які хотів від нього Кевін: кишенькові гроші за три тижні. Наразі, перебуваючи серед юрби, він міг не боятися. Бо тут Кевін нізащо не насмілився би заподіяти йому щось лихе.

Перед старим тунелем стояло авто, дожидаючи підйомника, котрий, як і сто років тому, поволі здіймався вгору на сталевих тросах. Йоганнес став поруч і якийсь час спостерігав, як машини заїжджають до кліток підйомника. Так, він учинив розумно, що не послухав Ліни й не довірився директорові. Відтоді він увесь час мусив би боятися Кевінової помсти. П’ятнадцять євро — великі гроші. Так жаль віддавати їх Кевінові! Але справа того варта.

Хлопчик зайшов за ріг будівлі, де за входом, прикрашеним бірюзово-золотистою мозаїкою, дочекався ліфта для пішоходів. Крім нього, до кабіни не зайшов ніхто. Він натиснув на кнопку, ліфт поповз униз.

Двері відчинилися. Тут-таки, поруч, із клітки підйомника виїхало авто й зникло в тунельній трубі праворуч, глибоко під річкою. Йоганнес поволі рушив до лівої труби.

Гуркіт двигуна, страхітливо побільшений викладеною кахлями тунельною трубою, віддалявся. Позаду, ривками, рушили два підйомники, повізши нагору дві автівки, прибулі з того боку Ельби. Йоганнес зробив глибокий вдих. Посеред тунелю з'явилися три знайомі постаті. Міцніше стис у руці гроші й рушив до Кевіна.

Кахляні стіни робили гучнішою луну його кроків. Наступний ліфт привезе ще туристів. Чи принаймні одне авто. Та хай навіть і нікого не буде. Він же має гроші! Тож нічого боятися. Через кожні три кроки на нього витріщалися напіврельєфні дельфіни, грайливі тюлені й щуки.

— Привіт! — тихо озвався Йоганнес. Тут, посеред тунелю, вже не чути було шуму підйомників, і хлопчик тепер карався питанням, що можуть почути люди в автівках, які так рідко проїжджають тунельними трубами.

— Ось і малий з’явився! — приязно мовив Кевін. — Я люблю пунктуальність, малий! Поки що ти у мене не проколовся.

— Ні? — непевно перепитав Йоганнес. Купюри в його руці здавалися розм’яклими, зіжмаканими.

— Ми хотіли б мати таких ділових партнерів, на яких можна покластися, правда, Сашо? — провадив Кевін. — Скільки бабла має бути цього разу?

— П’ятнадцять, — підказав Саша. — Ти ж сам сказав. П’ятнадцять, шефе.

— П’ятнадцять! — поблажливо усміхнувся Кевін. — Так, все правильно. Для початку любий дядечко Кевін задовольниться скромним внеском.

— Що? — ледь чутно прошепотів Йоганнес.

Повз них, у напрямку причалів, проїхало авто, і Саша з Патриком привітно помахали водієві. Водій їм теж помахав.