Изменить стиль страницы

Моа раптом завмерла.

— Він і справді був великий винахідник, Ніссе, — сказала вона. — Найбільший з усіх! Або…

— Або? — перепитав Нісс.

— Або ніякий не винахідник… — вагаючись, припустила майбутня лі-фея. — А просто ошуканець. Можливо, хлопчик таки має слушність? І ти віриш, Ніссе, що все-все отут повинаходив Ведур? Усі ці пристрої? Чому ж він дав їх людям, а не нам?

— Він хотів! — вигукнув Нісс. — Але ж ви його засміяли, коли він їх показував!

Моа задумано кивнула головою.

— І ми знаємо, що він весь час перебував тут, нагорі! — провадив Нісс. — Та нора під трояндами існує давно! То чому би йому…

— Тому що та його майстерня була зовсім не майстерня, — тихо пояснила Моа. — Ти ж сам бачив, Ніссе. Жодного знаряддя. І тільки креслення вітрового колеса, але писано не його рукою. І як би він проніс оці величезні пристрої нашим тунелем?

— Не уявляю, — промимрив Нісс.

— Сказати тобі? — запитала Моа, кладучи руку йому на плече. — Майстерня була прикриттям, Ніссе. Вона просто ховала вихід до світу людей. Даючи Ведурові змогу проникати сюди, до людей щоразу, коли тільки йому хотілось, і то так, що ніхто в краї цього не завважував. І ті пристрої він приносив звідсіля. Аби ми вірили у схибнутого винахідника.

— А чому тоді всі пристрої у нас виходять такі набагато дрібніші? — запитав Нісс.

Моа пильно подивилася товаришеві у вічі.

— Таємні сили! — прошепотіла майбутня лі-фея. — Із тих часів, коли бувальщини про чари були ще правдою…

— То що, Ведурова таємна сила полягає в тому, що він може зменшувати речі? — здогадався Нісс. — Але ж…

— Це єдине пояснення, Ніссе! — вигукнула Моа. — Подумай сам гарненько!

Нісс втупив погляд у підлогу.

— Може, й так, — промурмотів він. — Але навіщо? З року в рік усі сміялися з нього! Чому він підігрував, Моа?

Дівчинка знизала плечима.

— Король теж це знає, — мовила вона. — Ти ж сам казав, Ніссе, що Ведур з королем мають спільну таємницю. І це мусить бути небезпечна таємниця, якщо король так нікого й не послав, аби його врятувати. — Дівчинка подивилася Ніссові у вічі. — Можливо, Ведур — ошуканець. Але, на мою думку, він ще й герой.

Нісс сів на підлогу.

— Але ж, — із відчаєм у голосі знову заговорив він, — якщо люди не захопили Ведура в полон, аби він винаходив для них денносвіти й інші штуки, що діють від сили струмів, — де ж він є? Де нам його шукати?

— Треба подумати! — сказала Моа.

Біля дверей класу, поміж куртками й пальтами, стояла Ліна й розмовляла з двома іншими дівчатками про якусь передачу поп-музики, котрою Йоганнес не дуже цікавився.

— Ліно? — обізвався до неї Йоганнес.

Ліна кивнула йому.

— Нізащо в світі! — категорично заявила комусь вона. — 3 такими зовнішніми даними…

— Але співає вона класно! — сказала Ольга. — Як на мене, то це важливіше. Я вважаю…

— Ліно, ходи сюди! — нетерпляче гукнув Йоганнес.

Ліна відвернулася, от ніби й не чула його.

— А я думаю: переможе малий! — сказала вона. — Він всім подобається.

Йоганнес зайшов до класу. Для нього це не новина: Ліна час від часу демонструє, яка вона від нього незалежна. Мовляв, не розраховуй на мене! Ти ще не став моїм другом! Особливо ж любила втерти носа, коли поруч стояли інші дівчата. Дуже прикро, саме в таку мить… Йому неодмінно треба було порадитися з нею щодо Нісса і Моа.

Йоганнес виклав зошита з англійської на парту й став чекати. Треба тільки додавати закінчення — ed у кінці, якщо дієслово правильне. І жодних проблем. Нехай пан Країдлінґ сьогодні його викличе! Йоганнес спокійнісінько все відповість.

— Ну! — мовила Ліна, сідаючи на своє місце. — Чого тобі?

— І чого ж ти не підійшла? — сердито дорікнув Йоганнес. — Мені треба було поговорити про дещо з тобою!

— А що я, рабиня тобі? — огризнулася дівчинка. — Чи не взяв ти собі в голову, ніби можеш розпоряджатися мною?

Йоганнес люто глипнув на неї. Краще б він узагалі нічого їй не розповідав!

— Я маю поговорити про дещо! — сказав нарешті. — Це важливо!

— Зрозуміло, — процідила Ліна, викладаючи своє англійське причандалля на парту. — Я й так знаю. І навіть уже й порадилася про це з Томасом.

— Як? — ошелешено спитав хлопчик. Якусь мить він подумав, що Ліна володіє даром ясновидіння. — Про що?

— Про Кевіна! Ти ж про це — чи про що? І ось що каже Томас. По-перше, він не вірить, що ті хлопці й справді ладні вбити людину; це просто парочка тупаків, що задираються, мов півні. І по-друге: ти повинен розповісти про це керівництву школи. Це не донос. Та й я тобі те саме казала.

— І ти розповіла Томасові? — вигукнув Йоганнес. Оркан та Андреа, що сиділи перед ними, обернулися. — Ти з глузду з'їхала? А що, як він щось зробить? Тоді Кевін помститься Брітті, коли вона вночі сама повертатиметься додому, ти, дурна довбешко!

— Не обзивай мене дурною довбешкою! — обурилася Ліна. — Це ти з глузду з’їхав! Такі речі обов’язково треба розказувати дорослим!

— Що треба розказувати, Ліно Маґґеві? — поцікавився пан Країдлінґ, розкриваючи на столі класний журнал. — То й розкажи!

— Ні, все вже о’кей! — злякано трусонула головою Ліна.

Йоганнес сердито подивився на неї збоку. Ні, це нікуди не годиться. Вона й про Нісса та Моа негайно розповість Томасові, бо просто не здатна зберігати таємницю. Можливо, воно й на краще, що він їй так нічого й не розповів.

— Йоганнесе! — звернувся пан Країдлінґ. — Якщо пам’ять мене не зраджує, ти хотів прочитати нам сьогодні своє домашнє завдання?

Йоганнес кивнув. Узяв зошита й прочитав.

Він не міг зрозуміти, чи пан Країдлінґ тішився, чи злився, що майже все було правильно.

У помешканні двоє крихітних гостей не знайшли більше жодних свідчень про Антака з Ведуром. Люди жили інакше, ніж Нісс і Моа могли уявити за скупими відомостями, що лишилися в їхніх головах від читання-слухання казок та переказів. Повсюди звисали мотузки, що забезпечували силою струмів чудернацькі пристрої; вікна були великі, кімнати світлі, а безліч меблів тішила око пістрявими барвами. Світ людей був барвистіший, ніж світ медлевінґерів. І багатший.

— Зате ж які вони жахливо жорстокі! — сердито доводила Моа. — Ти й сам це знаєш із переказів. Вони вбивають одне одного на смерть. Коли влаштовують оці їхні… війни.

Нісс кивнув.

— І хто б у таке повірив, правда, Моа? Побачивши, як радісно усе в них виглядає!

— Авжеж, дивно, — погодилася Моа. — Моя така думка, що від тих часів, коли ми жили поруч з людьми, все у них дуже змінилося, Ніссе. А в нас не змінилося, вважай, нічого. Тільки у них.

— Ну й чим це нам допомагає? — запитав Нісс, натискаючи на кнопку величезного денносвіта, що стояв на підлозі. Дуже повільно по кімнаті почало розливатися м'яке світло. Нісс вимкнув світло. — Чи ми завдяки цьому дізналися, де може бути Ведур? І Антак?

— Якщо люди не тримають їх у рабстві заради Ведурових винаходів, то ми так нічого й не знаємо, — визнала Моа. — Можливо, ніхто їх і не ловив, Ніссе. Може, вони доброхіть сюди подалися. Бо тут усе таке кольорове.

— Безглуздя! — сердито заперечив Нісс. — Тільки не Ведур!

— Твоя правда, — промурмотіла Моа. — Ведур, либонь, так не вчинив би. Але в чому ж тоді річ?

— Ну, спочатку зник Антак, — міркував Нісс. — Може, все через нього?

— Та що ж він уміє? — заперечила Моа.

— Він — хранитель історії! — доводив Нісс. — Можливо, він знає щось таке…

Моа згідливо кивнула.

— Принаймні тут, у цьому помешканні, ми далі нікуди не просунемося, — сказала вона. — Ми мусимо пошукати надворі, Ніссе! Не можеш же ти цілий день бавитися силою струмів!

— Тут усе таке величезне! — вигукнув Нісс. — Я, певне, боятимуся надворі, Моа.

— Так, і я боятимусь, — призналася дівчинка. В кутку кімнати стояла шафа з відчиненими дверцятами. — Нам би вдягнути на себе щось із того! Аби виглядати, як люди.

— Так нас і приймуть за людей! — пирхнув Нісс, покрутивши пальцем біля скроні. — Отаких дрібнесеньких!