— Я хочу сфотографувати те, що в них найпрекрасніше. Може, ніс, око, брову, долоні, може, гарні ступні.

— Ага. А ти не можеш таким чином сфотографувати нормальних людей?

— Та я ж власне й хочу показати, що ви нормальні. Показати не крізь призму худизни, а того, що у вас прекрасне, жіночне.

— Нас? Але ж мене ти не фоткатимеш?

— Чому це ні? Тебе передусім. От тільки тут я матиму проблему, бо в тобі все гарне...

— Тільки не ніс. Благаю! — і Наталія засміялася.

А тоді вони сиділи — семеро звичайних, абсолютно нормальних дівчат — на терасі, яка перетворилася на чудову їдальню. Куховарка принесла тарілочки й великий глечик черешневого компоту.

Лінка змінила настройки у фотоапараті й намагалася знайти відповідне освітлення. Придивлялася до дівчат, шукала поглядом оте «щось». А Наталія набрала ложечкою тирамісу.

Підозріливо глянула на свій десерт. Іще місяць тому навіть подумати було неможливо, щоб вона бодай скуштувала щось солодке. От і тепер відразу подумала, що від цього гладшають. Але вирішила принаймні спробувати, щоб Лійці було приємно. Облизала ложечку. Дивно. Їй смакувало.

Уперше за останній рік вона відчула себе такою, як колись. Опинилася в минулому. Знову була маленькою Наталкою, яка обожнювала морозиво із «Зеленої Будки» й збиті вершки. Яка в Португалії ласувала ніжними «котячими язичками» й креветками із часниковим соусом. Яка любила зривати аґрус просто з куща в батькових знайомих, а тоді розкушувати так, що ягоди лускали, викидаючи із себе кислуватий соковитий вміст.

Вона вже геть забула, що їжа може бути насолодою. Набрала ще одну ложечку й відчула, як полуничне тирамісу тане в роті, наче ліки. Від усього того, що в ній зробилося потворним, зламалося, а тепер із кожною крихтою вершкової маси міцнішало й оживало. Від усіх негараздів цього світу. Ложечка знову пірнула у світло-рожеву масу й набрала десерту. Іще трішечки. І ще.