Отямилася від того, що хтось торсав її за плече. Над собою вгледіла перелякане обличчя батька й десь поруч почула, як Аліція істерично намагається кудись додзвонитися.
— Боже, вона опритомніла! — вигукнула Аліція. — Наталко, ти зімліла!
— Так... мабуть, це через спеку. Зі мною все гаразд. Я вже добре почуваюся, — Наталія сіла. Світ знову гойднувся перед очима. — Майже добре...
Батько похитав головою.
— Дай їй чогось випити, Аліціє. І шоколаду.
Наталія не опиралася. Випила апельсиновий сік, з'їла шматочок шоколаду. Вона перелякалася. На мить там, на стежці, коли їй раптом потемніло в очах, вона жахнулася, що то вже кінець, що вона вмирає. Може, смерть саме так і виглядає? Людина наче сповзає в темряву?
Марцін лежав на ліжку, утупившись у стелю. Він не знав, що йому робити. Було так соромно. Соромно через те, що тоді, напившись, написав Наталії такі речі... Він не думав, що здатен на щось таке. Досі ніколи нікому не сказав таких огидних слів. Крім Наталії йому ніхто не був потрібен. Марцін думав, що людина честі після такого вчинку, мабуть, наклала б на себе руки. Та він вочевидь не такий. Йому спало на думку, що, може, варто попросити пробачення, але як це зробити? Ще він думав, що забагато п'є й курить, і що невідомо-коли його життя почало нагадувати якусь пародію. Він уже навіть не боявся того, що робив. Із цим якось зжився. Марцін боявся за себе самого.
Наразі йому вдавалося все приховувати від батьків і сестер. Наразі. Вони явно знали, що він випиває, неможливо, щоб мати цього не помітила. Він намагався пити відразу на початку, щоб трохи протверезитися, перш ніж повернеться додому. Бувало, що він виходив із клубу й вештався вулицями, щоб бодай трохи змити із себе це весняним дощем. Повертався крадькома, двері відчиняв майже нечутно, старався нікого не розбудити. Іноді вдавалося, іноді ні. Мати кілька разів запитувала, чи він пив. Марцін виправдовувався, що ходив на день народження до товариша чи ще щось таке.
Найгірше було те, що весь час доводилося брехати сестрам, хлопець відчував, що втрачає з ними контакт. Бо коли перестаєш бути із кимсь щирим, то десь зникає й оте особливе відчуття спорідненості. А раніше вони були такими близькими! Марцін хотів припинити це все, але не знав, як. А тепер? Тепер він передусім не знав, як попросити пробачення в Наталії. Закортіло закурити. Подумав, що коли закурить, йому проясніє в голові й він вирішить, що робити далі.
Батько й Аліція ходили довкола Наталії навшпиньках. Наступного дня заборонили їй будь-куди йти. Наказали читати й відпочивати. Навіть сніданок принесли до ліжка. І це було дуже приємно. Батько купив для неї листівки й марки.
— Може, мамі надішлеш? — спитав. — Бо, знаєш, вона так сумує... Мабуть, не може попросити в тебе пробачення, здається, їй і самій погано.
— Вона прогнала мене з дому. І я не збираюся писати до неї жодних задрипаних листівок.
— Ну, добре, тоді напиши до якоїсь подруги. До Халінки, наприклад. Зрештою, я давно її не бачив, ви що, посварилися?
— Нікому я не писатиму, хіба до Ганки... Але не знаю адреси.
Вислала Ганці есемеску, щоб та повідомила адресу. Наталія раптом збагнула, що не чула Ганки вже кілька днів. Подруга відписала: «Посилай на лікарню» — і додала адресу.
Блін, вона знову в лікарні. Погано. Треба написати їй щось веселе, щоб їй полегшало.
Привіт, Ганно,
Пишу тобі з краю пастухів та овець, які смердять, мов старі шкарпетки. Цілими днями вештаюся без діла й роззираюся за якимсь файним верховинцем (хоча ні. Ні, ні, ні! — бо хіба можна зустрічатися із хлопцем, який постійно ходить у круглому капелюшку???). А ти там гляди, не фліртуй з лікарями, бо вони потім не зможуть тебе як слід обстежити, гм-гм. Зайду до тебе, як повернуся.
Цьомки!
Ще раз витягла мобілку, щоб переписати адресу, і побачила ще одну есемеску. Від Марціна. Знову? Відкрила, навіть не встигнувши подумати, хоч здавалося, що краще цього не робити, а відразу видалити. У повідомленні було тільки одне слово: «Пробач».
Пробач? На мить їй стало приємно — Марцін просить пробачення за свій учинок, усе-таки... А тоді розлютилася. Яка це дрібниця. Усе так просто! Короткі перепросини за те, що тоді накоїв? Гівняні, гівняні перепросини, як козячі бурубашки! Теж мені геній лаконічних висловлювань!
І все-таки їй полегшало, неначе вона отримала заряд енергії. Це було дивно, Наталія зовсім себе не розуміла. Вона немовби зраділа, що Марцін узагалі захотів до неї написати.
Лінка й Адріан сиділи обійнявшись на ліжку. На тумбочці біля них горіли свічки — це Адріан потурбувався про затишок.
— Шкода, що треба повертатися, — зітхнула Лінка.
— Мусиш?
— Ну, звісно, ти ж знаєш. Моя мама думає, що ми... ну, розумієш. Вчимося разом чи щось таке. Вона й не підозрює...
— А про те, що ти приймаєш оті таблетки, теж не знає?
— Ні, ти що. Звичайно ж, ні. А твій батько знає?
— Ні, ми про таке не розмовляємо.
— От бачиш... А мені завтра на роботу. Рута попрохала, щоб я прийшла. Не дуже вона гарно почувається. З її тону я зрозуміла, що той наречений до неї не повернувся.
— Сучий син, — просичав Адріан. Лінка глянула на нього здивовано, бо він рідко вживав такі слова. — Не розумію, як можна покинути дівчину в такій ситуації. Я б так ніколи не вчинив.
— Знаю. Звісно, що ні. Але ти взагалі... ти інший. Ти найкращий з усіх, кого я знаю.
— Не кажи такого, це неправда. Ти добре знаєш, що я помиляюся, як і всі.
— Ой, не треба більше про це. Для мене ти найкращий на світі.
І знову поцілувала його, а вечір продовжився ще на годину.
Лінка прийшла додому пізно, втомлена, хоча й піднесена, як і після кожного побачення з Адріаном. Не могла заснути, але їй не хотілося нічого робити, наприклад, займатися блогом. Або фотографіями. Боже, із фотографіями справді була проблема. Вона нічогісінько не підготувала для виставки, навіть нічого не спадало на думку. Треба щось вигадати, часу залишається дуже мало, якийсь нещасний місяць.
Та вона усвідомлювала, у чому справді полягає проблема. Їй не хотілося фотографувати. Воліла писати, хоча тепер, після всіх цих коментарів, це виявилося не таким приємним. Власне, їй хотілося одного: бути з Адріаном. Заплющила очі, і весь минулий вечір повернувся до неї, можна подумки пережити його знову.
Червень
Зі щоденника Наталії.
Я досі не ходжу до школи. Та цього разу переконала батька піти туди й пояснити, що я хвора. Я сказала йому й Аліції, що почуваюся погано, що це, мабуть, грип, і вони дозволили мені залишитися вдома, тож я наразі насолоджуюся безкарністю. Але що буде далі — не уявляю. У мене купа пропусків, про які ніхто не знає, море незадовільних оцінок, про які вони теж не знають. Мати... Ну, що ж, я лише й знаю, що вона жива, бо батько про всяк випадок дзвонить. Навіть пішов з нею побалакати, але вона не впустила його додому. А моя найбільша проблема в тому, що я блюю. Примушую себе блювати, бо тепер, доки хворію, Аліція мене годує. Приносить їжу й дивиться, чи я з'їла. Я їм, а тоді зачиняюся в кімнаті, вмикаю музику на повну котушку й блюю до унітазу. У мене власна ванна, тож можна не хвилюватися, ніхто нічого не помітить. А якщо й помітять, скажу, що це все через грип.
Я відчуваю панічний страх, що знову погладшаю, і всі мої зусилля підуть намарне. Я важу сорок сім кілограмів. Забагато, мені вдалося скинути тільки кілограм, дуже переживаю, що вага стоїть на місці. Певне, через весь цей бульйон та іншу їжу, яку доводиться їсти. Я думаю, скільки із цього встигає засвоїтися, перш ніж я виблюю. Бо найгірше тоді, коли я поїм, а Аліція продовжує в мене сидіти, що й розважає мене розмовами тоді, як я тільки й думаю, скільки калорій залишиться: десять відсотків, чи двадцять?.. Не знаю, як воно насправді, ніде не можу знайти інформації.
Марцін відтоді більше не озивався. Літа теж. Ганка досі в лікарні. Я в неї була, ми трохи побалакали, але я нічого їй не розповіла ані про травневі свята, ані про матір. У неї свої проблеми, не хочу її засмучувати. Тому принесла їй тільки кілька дурних журнальчиків про моду й ми трохи побазікали про лікарів. Ганка боїться, що її оперуватимуть, але це ще достеменно не відомо. Я їй страшенно співчуваю. Якби то мене мали різати, я б здуріла від страху.
Ага, і ще одне. Нині День захисту дітей. У мене він дуже сумний. Батько дав мені сотню, але я сподівалася, що мама бодай подзвонить... Усе-таки я її дитина, хіба ні? А дулі! Телефон мовчить. Ну, що ж...