Лінка заснула досить пізно. Їй снилася лікарня й пацієнти. Прокинулася о шостій ранку, перед очима стояв пан Антоній. Згадка про вчорашню фотосесію викликала на обличчі усмішку. Яке в нього чудове почуття гумору! А раніше вона цього так не зауважувала. Пан Антоній завжди жартував, проте лише в лікарні це зробилося помітним, мабуть тому, що там людям переважно не до смішків. Цікаво, а ця жінка, Олівія, була веселою? І чи жива вона? Чи можна її відшукати? Раптом крім утоми й страху Лінка відчула збудження. «Ого, у мені знову прокидається дух шукача пригод», — подумала вона. Того ранку вона збиралася до ліцею вдвічі довше, бо обіцяла собі, що триматиме кулаки за пана Антонія.

У ліцеї поклала мобілку з вимкненим звуком на парту. Вона знала, що цього робити не можна. Чекала на звістку, проте аж до обіду телефон не подавав ознак життя. Лінка міркувала, як довго триває така операція. Пополудні в них була математика, і вчителька знову викликала її до дошки. Невже математика мусить бути щодня? Мало їй учорашнього… Нині могла б дати їй спокій. Лінці ніяк не вдавалося зосередитися, коли почала записувати рівняння на дошці, побачила, що телефон вібрує на парті.

— Перепрошую, — Лінка підбігла й схопила мобільник.

Вона геть забула, що в ліцеї заборонено користуватися телефонами.

— Спасибі, спасибі, що подзвонили! Дуже вам дякую, я так хвилювалася! — вигукнула вона на цілий клас.

Усі на неї витріщалися, а вона аж підстрибувала з радощів.

— Вийшло, вийшло! Операція пройшла вдало!

— Це хтось рідний? — запитала математичка.

— Ну, так… Це пан Антоній. Мій… дідусь.

А тоді повернулася до дошки й дописала завдання.

На перерві до Лінки підійшов Оскар. Дівчина сиділа на канапі в переході між коридорами й метляла ногами від щастя.

— Я й не знав, що ти так заприязнилася із цим паном Антонієм. Це той, у кого ти працюєш?

— Так. Я теж не знала, що так цим перейматимусь. На щастя все добре закінчилося. Я так хвилювалася. Слухай, до речі, а як би ти взявся за пошуки якоїсь людини?

— Тобто когось, хто зник? Є така організація «Ітака»…

— Ні, не в цьому справа. Я тобі розкажу, але пообіцяй, що нікому не розпатякаєш.

— Звісно!

І Лінка переповіла йому всю історію.

— Розумієш, треба порозпитувати на цій Саській Кемпі. Може, удасться відшукати художників, яким вона позувала… Якщо ті ще живі. Це трохи неначе журналістська робота. Але ти ж таке любиш, га?

— Ну… мабуть, що так.

Вони й не помітили, коли задзеленчав дзвінок. Разом пішли на урок історії, добряче запізнившись. Звичайно, Азорова банда відразу почала перешіптуватися й пліткувати про них. Але Лінці було байдуже. Вона мала нову мету.

Удома відразу залізла в інтернет. «Художник Саська Кемпа», — набрала в Гуглі. Вискочили численні адреси й телефони. Було навіть кілька портретистів. Та переважно всі вони народилися в сімдесяті або шістдесяті. «Замолоді», — зітхнула Лінка. Звичайно, могло трапитися, що хтось із них походив з мистецької родини, і його батьки могли щось пам’ятати. Лінка почала нотувати їхні мейли, щоб написати листа, аж тут її увагу привернуло оголошення: «Свято Саської Кемпи. Вернісаж „Художники Саської Кемпи 1900–2012“». «Ось воно!» — зраділа Лінка. Коли цей вернісаж? У травні! Це вже невдовзі! Дівчина знову відчула приплив адреналіну. Оце і є та журналістська жилка, про яку говорив Оскар.

ТРАВЕНЬ

Пан Антоній вийшов з лікарні, нині вона мала відвідати його вже на Нобеля. Штовхнула хвіртку й перше, що помітила, це сад, який протягом цих двох тижнів, коли вона тут майже не бувала, неначе ожив. «Лукаш таки впорався», — подумала Лінка. Цікаво, чи приходитиме він і далі, і чи побачаться вони взагалі. Люди — немов супутники. Приходять, ідуть геть. Із Лукашем вона давно не розмовляла, хіба що бачилися раз, коли Лінка прийшла по ту синю течку. Потому він не намагався з нею зустрітися. Може, йому тоді здалося, наче вона за ним упадає? Лінці зовсім не хотілося, щоб так вийшло, їй шкода було втратити друга. Мабуть, коли він приведе до ладу садок пана Антонія, то зникне назавжди з її життя. Адже нічого спільного, крім цього саду, у них не було. Шкода. Може, якби в неї щось склалося з Лукашем, то вдалося б забути Адріана?

Хтось погукав її з вітальні. Панові Антонію постелили на дивані.

— Добре, що ти почула. Бо вибігла б нагору, побачила порожнє ліжко й відразу б перелякалася, га?

— Напевно, — усміхнулася йому Лінка.

— Чайку тобі зробити? — погукала з кухні пані Стася.

— Будь ласка! — відповіла Лінка. — Пані Стася нині така привітна…

— Мені здається, — пошепки мовив пан Антоній, — що вона до мене трохи, ну, прив’язана. Що хвилювалася за мене.

— Звичайно, — відповіла дівчина. — Як ви почуваєтеся?

— Чудово, дитино. Так, наче нове життя виграв у лотерею.

— Я хотіла вам це віддати, — простягнула листа старенькому. Але пан Антоній раптом зніяковів.

— Заховай, може, іншим разом. Мені б не хотілося, щоб Стася його знайшла. Розумієш, це старі справи, а лист… Нехай буде в тебе. Може, колись знадобиться. У моєму віці життя може виявитися коротшим, ніж ми гадаємо.

— Припиніть, будь ласка!

— Добре, добре. Бачу, що мій чорний гумор тобі не до вподоби.

На святі Саської Кемпи уся вулиця Французька була буквально заставлена ятками. Лінка не могла втриматися, зупинялася біля кожної з них. Намиста, керамічні сердечка, хутряні котики. Може, купити такого Каєві? Удома в малого був рудий котик із чорними блискучими очима. Кай обожнював його й ласкаво називав Муфтиком. «Що ж, Муфтик отримає товариша», — подумала Лінка, платячи аж двадцять злотих за чорного котиська. Подарує малому на день народження.

Крім яток, на Французькій було чимало аматорських театральних і музичних гуртів. Хтось співав пісні Осецької, якийсь хлопець грав на пляшках, наповнених водою. Звуки зі сцени змішувалися із плачем дітей, яким батьки щойно відмовилися купити повітряну кульку чи цукрової вати. Невизначена квітнева погода нарешті зробилася по-справжньому весняною. Лінка зняла плаща й звернула на вулицю Захисників.

Десь тут має бути галерея, у якій півгодини тому почався вернісаж. Лінка наддала ходу.

Галерея була невеличка. Відвідувачі, переважно, на жаль, молоді, тому — як відразу оцінила Лінка — непридатні за віком, попивали червоне вино, яке щедро наливала їм якась літня пані, мабуть, одна з художниць, убрана в коричнево-червону сукню й коралі з мушель. Крім неї в залі не було нікого старшого, зрештою, галерея однаково світила пусткою. Лінка почала роздивлятися картини, їй ніяково було роздивлятися тільки людей. Зрештою, картини виглядали цікаво, хоча й підібрані невідомо за яким принципом. Вулиці, портрети, натюрморти… Дівчина вдивлялася в обличчя портретів, сподіваючись, що відшукає дівчину з фотографії, от-от десь натрапить вона на це волосся, зібране в кінський хвіст, ці вуста, очі. Але нічого такого не знайшла. На картинах часто повторювався підпис: «Менцель». Тут стільки його робіт, а митця немає?