— Ну, так… Мамо, мені дуже пощастило. Не доводиться роздавати флаєрів на вулиці чи клеїти пробники в друкарні. Крім того, ми з паном Антонієм подружилися.

— Подружилися? Щоб він тільки не виявився якимсь…

— Ким? Збоченцем? Педофілом? Адже йому вісімдесят років, мамо, що ти таке кажеш! Крім того, невідомо, що тепер буде з моєю роботою. Пан Антоній лежить у лікарні, його оперуватимуть. Звісно, пан Даріуш, його син, сказав, щоб я приходила й далі, але до лікарні, але я ж не можу брати гроші за те, що його провідую…

Лінка раптом відчула страшенну втому. У неї не було сил відповідати далі.

— Це щось серйозне?

— Невідомо. Мамо, я просто падаю від утоми.

— Я пишаюся твоєю статтею. І… ще я хотіла тобі сказати, що ти дуже мужня.

Мужня? Нічого собі. Отже, наступного скандалу не буде. Може, це слово, якого вона досі ніколи в житті не чула, а може, якась лагідність у маминому голосі викликали в Лінки почуття спокою, наче вона знову була дитиною, такою, що принесла додому п’ятірку, а батьки її хвалять.

— Ти щось казала про якісь макарони? Знаєш, якщо чесно, то може, я трохи б під’їла?

Адріан порозкладав на письмовому столі книжки й зошити. Старанно, сподіваючись, що це допоможе йому зосередитися. Тоді ручки, рядочком. І ще олівці. А тоді зітхнув. Йому так її бракувало. Він мріяв про те, щоб торкнутися Лінчиного волосся, скуйовдити його, як колись. Але це, звісно, було out of question, годі й мріяти. Найгірше, що навіть поговорити про це не міг. Батько після маминої смерті наче провалився до якоїсь чорної прірви. Адріан іноді замислювався, чи це кохання, чи швидше докори сумління. Тато не міг собі пробачити, що нічого не помітив, що замало цікавився тим, що відбувалося вдома. Що не зміг запобігти.

В Адріана не було жодного друга, якому можна було розповісти про те, що сталося. Весь останній рік його найкращим другом була Лінка, це з нею він ділився усіма своїми справами, тим, що його хвилювало чи засмучувало. Тож він продовжував писати до неї мейли, яких ніколи не вишле. У папці «Робочі копії» їх назбиралася чи не сотня…

Лінка не зовсім уявляла собі, як це краще зробити. Пан Антоній не хотів, аби син довідався про синю течку, а Лінка була майже переконана, що коли передасть йому батькове прохання, він супроводжуватиме її під час пошуків. Тому дівчина квапилася, сподіваючись застати вдома тільки пані Стасю. А вже їй вона наплете, що там якісь документи. Подзвонила, але ніхто не відчиняв, і Лінка натиснула на клямку. Справді, пані Стася не чула дзвоника, бо пилососила внизу. Лінка силкувалася перекричати галас.

— Доброго дня! Пан Антоній просив, щоб я дещо взяла з його кімнати й принесла до лікарні, можна?

— Що таке? — літня пані була глухувата, а що пилосос продовжував гудіти, вона взагалі нічого не чула. Зрештою, вимкнула його й кивнула головою, коли Лінка повторила запитання.

Дівчина вибігла нагору й відразу знайшла потрібну полицю і течку. Звичайно, вона б радо зазирнула досередини, проте втрималася. Удаючи, наче дуже поспішає, Лінка побігла до дверей. Краще, щоб пані Стася не почала допитуватися. Завивання пилососа раптом ущухло.

— Я цю течку знаю, — озвалася пані Стася й схопила Лінку за руку.

Лінка здригнулася. Пані Стася міцно стискала її за плече, дивно, що слабовита старенька виявилася такою дужою.

— Знаєте? — перепитала Лінка таким тоном, наче йшлося про щоденну газету. — Цю папку прохав принести пан Антоній… Я не знаю, що там.

— Зате я знаю. Навіть тепер він не може про неї забути, старий дурень.

— Про неї?

— Іди вже, — старенька відпустила її. — Нехай уже. Це, мабуть, однаково не триватиме довго.

Лінка проковтнула слину.

— Що ви маєте на увазі?

— Та ж він важко хворий. Це невдовзі скінчиться.

— Неправда! Не кажіть такого!

— Згадаєш мої слова, я в житті набачилася. Люди помирають, навіть ті, хто не поспішає на той світ.

Лінка вибігла на вулицю, порушуючи всі можливі правила дорожнюю руху, перетнула дорогу й ускочила до автобуса. Втиснувшись у сидіння, вона намагалася заспокоїти калатання серця. А тоді легенько зняла гумки з ріжків течки. «Я тільки зазирну, — подумала вона. — Адже це нікому не зашкодить». Побачила аркуші: білі, світло-рожеві, у лінійку, усі помережані рівними рядками акуратних літер. І ще кілька чорно-білих фотографій, вибляклих від часу. Відхиливши крильце течки, Лінка роздивлялася дівчину зі світлим волоссям, зібраним у кінський хвіст. Незнайомка й справді була дуже вродлива. Раптом Лінці зробилося ніяково, що вона отак нишпорить у чужих спогадах. Яке вона має право? Автобус зупинився в центрі. Треба було ще пересісти на трамвай, щоб доїхати до лікарні.

Коли вбігла до палати й побачила порожнє ліжко, їй здалося, що вона чує слова пані Стасі: «Він тяжко хворий. Це не триватиме довго».

— Де він?! — скрикнула дівчина.

Якийсь дідок прокинувся і щось пробурмотів. Другий дивився так пильно, що Лінка знітилася.

— Його забрали! — промовив старенький так голосно, що Лінка аж підстрибнула з переляку.

Палата раптом закружляла довкола неї, Лінці стало недобре. Перед очима маячіла картина тіла, прикритого білим простирадлом.

— На аналізи! — гаркнув за мить дідок.

Як і всі глухуваті люди, він говорив заголосно.

— О, вже їде! Пане Антонію, онука, певне, перелякалася, — звернувся він до старого, що саме в’їжджав на візку до палати. — Певне, дуже за вас непокоїться.

Лінка відчула таку слабкість, немовби страх, що примушував її якось триматися, раптово попустив. Сіла на ліжку, а тоді розплакалася.

— То кажеш, що вона на тебе нагримала? — пан Антоній поклав течку на ковдру й обхопив її руками.

— Вона була незадоволена. Через цю течку. Пані Стася… — Лінка наважилася запитати, — вона давно у вас працює?

— Давно. Завжди працювала. Коли прийшла, то була десь така, як ти. Приїхала з маленького містечка, власне, села. Хотіла заробити, щоб допомогти рідним. Діти там залишилися маленькі, а батько загинув, коли рубали ліс. Так і залишилася. Знаєш, ми дуже прив’язалися одне до одного. Ми ж були майже однолітками.

— А в неї власної родини немає?

— Та ні.

«Як воно, — подумала Лінка, — усе життя працювати в такій родині, займатися чужими дітьми, стелити чужі ліжка?» А потім замислилася, що між ними сталося. Бо щось напевне було, у цьому вона не сумнівалася. Глянула на пана Антонія, і раптом він видався їй таким беззахисним.

— Пане Антонію… Як ви себе почуваєте? Я хвилююся за вас…

— Усе гаразд, дитино, нічого зі мною не станеться. Обіцяю.

Лукаш мугикав під носом якусь мелодію. Лінка ще з вулиці почула його й зупинилася. Може, не заважати йому? Бо коли хтось робить те, що любить, краще не втручатися. А вона може сказати, що їй подобається її життя? Адже вона вчиться в омріяному ліцеї. Багато фотографує, почала писати, їй вдалося знайти роботу. Здається, усе чудово. От тільки — чому вона не почувається щасливою? Чому їй постійно чогось бракує? Невже причина в хлопцеві, точніше, у його відсутності? Невже все завжди мусить обертатися довкола цього? Іноді їй здавалося, що життя без Адріана позбавлене сенсу, і тоді вона сердилася на себе. Лінка ніколи не була романтичною й не хотіла такою бути. Їй хотілося просто забути про все й зайнятися собою, фотографіями, писанням. У неї були шанси чогось досягнути в житті. А вона проводила вечори, пишучи листи Адріанові в його шикарному календарі за двісті злотих. Певне, геть схибнулася. Їй раптом закортіло поїхати додому й негайно спалити той календар. Її роздуми урвав голос Лукаша.