— Агов, принцесо! Перепрошую, що порушую твою задуму, але ти замалим не розвалила паркан. Ходи сюди швиденько, я щось тобі покажу.

Вбраний у якийсь старий робочий одяг і зелені гумові рукавиці, Лукаш присів навпочіпки над купою листя.

— Що ти хочеш мені показати? Новий сорт бур’яну?

— Щось таке. Глянь, що я тут знайшов.

Між сіро-бурими пагонами й засохлими рослинами блиснуло щось блакитне.

— Незабудки?

— Лінко, зглянься, які незабудки о цій порі року? Крім того, вони ж геть інші. Це барвінок. А там далі — крокуси й примули.

— Неймовірно, тобто, навіть якщо в саду нічого не робити, він однаково живе?

— Так. Сади живуть власним життям. І це мене найбільше в них захоплює. Не думала, звідки взялася тут ця ліщина?

— А це ліщина? Мабуть, хтось посадив. Той, хто полюбляв горіхи.

— Не думаю. Ніхто при здоровому глузді не посадив би дерева біля паркану. І ялини не посадив би… І дуба теж, бо оце маленя — дуб. Люди зазвичай садять фруктові дерева, зрештою, можеш запитати у свого пана Антонія. Та гадаю, що це не люди зробили.

— Тоді звідки тут узялися всі ці саджанці?

— Тут неподалік Скаришевський парк. Там повно білок, які іноді навідують Саську Кемпу. Приносить така білочка горішок, ховає собі на зиму й забуває. Друга обгризе шишку, от і маєш уже два деревця. Летить сойка, кидає жолудь…

І все це залишається. Якщо вчасно не викопати, то за кілька років маєш лісок.

— І що ти з ними зробиш?

— Як це що? Залишу. Знаєш, такі дикі садки по-своєму неповторні. Найважливіше тепер — це повидирати бур’яни і якось усе впорядкувати. А деревця — шкода їх. Якщо їм вдалося тут вирости, нехай і далі ростуть. Добре, що парк досить далеко, інакше тут давно буяв би ліс.

Лінка сіла на гойдалці й примружилася. Сонце просвічувало крізь хмари й поступово примушувало все прокинутися. Не лише барвінок чи як там звалися ці блакитні квіти, але і її саму теж. Після того, що вона почула про білок та сойок, Лінка по-іншому дивилася на садок. Раніше вона завжди бачила тільки хаос. Але за ним ховалася ціла історія, доволі логічна, хоча й безладна. Лінка уявляла собі, як садок зростав із самосійок, насінин, зерняток… Тих, що приносили птахи, вітер. Раптом вона усвідомила, що так можна сприймати все. Комусь невтаємниченому їхня родина могла нагадувати пазли з різних наборів. Вона, мати, Адам, Кай, Касьчин батько, Каська… І друзі теж важливі — Наталія, Оскар, Лукаш. Може, наше життя іноді нагадує такий безладний садок, де різні люди зростають, мов ті самосійки? Лінка дивилася на Лукаша, який завзято полов. Хлопець кидав нові й нові бур’яни на купу сміття. «А цей Лукаш дуже навіть нічогенький, — подумала Лінка. — Цікаво, що було б, якби він нею зацікавився? Почала б із ним фліртувати?» Може й добре, що вона над цим не замислювалася. З іншого боку, може, вдалося б забути про Адріана? Зістрибнула з гойдалки й присіла біля Лукаша.

— Допомогти? — запитала вона.

— А хіба тобі не треба до лікарні? Ага, пані Стася казала, щоб ти до неї підійшла, вона хоче щось передати для пана Антонія.

Лінка цьому не зраділа. Остання розмова з пані Стасею до приємних не належала.

— Іще хвилиночку, — сказала Лінка, щоб якось віддалити зустріч зі старенькою. — Я хочу ще раз глянути на цей…

— Барвінок?

— От-от.

— Добре, дитино, що ти прийшла, — пані Стася саме переливала щось із каструлі до слоїка. — А я бульйончику зварила, віднесеш Антосеві, бо чим там його годують, невідомо. Я його рушником закутаю, то він буде теплий, а якщо прохолоне, то попрохаєш там котрусь із медсестер, щоб тобі підігріли. Я вранці була, галушечки йому молочні занесла, то вони нічого не мали проти.

«Антосеві?» Лінка вперше почула від пані Стасі, щоб вона так казала про нього. «Галушечки молочні?» Нічого собі!

— Панові Дареку довелося поїхати у відрядження, то його в лікарні нині не буде, але гроші тут для тебе залишив…

«Гроші, — подумала Лінка. — І за віщо? За те, що я провідую старенького?» Лінка почувалася як остання шахрайка.

— Не треба мені цих грошей. Я його провідую не тому…

— Ну, але пан Дарек сказав…

— Неважливо. Не хочу і все, — твердо сказала Лінка й відсунула від себе конверт, навіть не зазираючи досередини. Пані Стася глянула на неї якось приязніше. А може, їй лише здалося?

— Ну, усе готове, — пані Стася простягнула Лінці плетеного кошика, у якому стояв слоїк, загорнутий у два махрові рушники. — Чекай-но, покладу ще й кілька помаранч.

Лінка із сумнівом глянула на кошика. Він здавався їй допотопним.

— І мені із цим їхати?

— А що? Занадто важке?

— Ні, що ви!

— Раніше лише з такими кошиками ходили, а ці поліетиленові торбинки — просто гидота! Мало того, що вони забруднюють довкілля, то ще й у них усе мнеться. Ти тільки не забудь принести назад, то завтра я знову супу йому передам. Завтра прийдеш?

— Прийду, прийду.

— Ой, як добре, що ти туди поїдеш. Бо в мене вже геть сил немає.

Лінка взяла кошика в руки. Вигляд у неї справді був чудернацький, вона наче збиралася на пікнік за місто. Перелякано подумала, що їй доведеться їхати із цим до лікарні, потім з лікарні додому, а завтра знову на Нобеля… Супер. Хоч би нікого не зустріти дорогою.

Пан Антоній виглядав краще, або їй так здалося. Може, справа була в тім, що Лінка вже встигла звикнути до лікарняної атмосфери? Решта хворих також не видавалися такими страшними, тим більше, що вони лагідно усміхалися, щойно Лінка заходила до палати. «Пане Антонію, онука прийшла!» — гукали.

— Післязавтра знаменний день, — мовив пан Антоній, коли Лінка сіла на білому металевому стільчику біля ліжка. — Операція!

— Ой, Боже! — вихопилося Лінці.

— Ніяке не «ой, Боже»! Нарешті! У мене просто сил уже немає тут сидіти. Хочу на повітря, бо надворі весна. А тут що? Юрба змаразматілих стариганів! Але це вже недовго…

— Не хвилюйтеся, усе буде добре.

— А я зовсім і не хвилююся, це ти переймаєшся. І зовсім даремно. Непокоїшся через старого дідугана? Чи боїшся, що втратиш роботу, якщо я помру?

— Будь ласка, не жартуйте так.

— Гаразд обіцяю, але за однієї умови.

— Якої?

— Що виконаєш моє прохання й не сміятимешся з мене. Бач, дитино, це таке собі… Ну, те, про що я прошу. Справа в тому, що я хотів би, щоб ти мене сфотографувала. Ніхто мене давно не фотографував, востаннє, мабуть, ще коли Дарек був молодим… Дружина іноді робила фотографії, та по її смерті вже ніхто. А я хотів би, щоб онукам залишилося на згадку. Якщо ці онуки взагалі будуть…

— То, може, коли вийдете з лікарні, я вам цілу фотосесію зроблю. У садку!

І чого вона сама про це не подумала? Так вихвалялася своїм фотографічним ліцеєм, проте ніколи не зробила жодної фотки в цьому домі, наче старих людей не можна фотографувати. Їй зробилося ніяково.

— Краще приходь завтра. Ніколи нічого не знаєш. Люди, буває, після наркозу не прокидаються.

— Ви ж обіцяли!

— Ну, обіцянка за обіцянку. То як?

— Гаразд, — погодилася Лінка, вдаючи, наче роздумує.

Іноді Лінці здавалося, що її так поглинає позашкільне життя, що ліцей зробився якимсь незначним додатком. Вона майже щодня ходила на Нобеля, тепер ще й до лікарні. Їй вдавалося заробляти на ліцей, проте для навчання часу не залишалося.

Уранці Лінка прокинулася, підбадьорена думкою про пообідню фотосесію пана Антонія. Заняття треба було якось пережити. Навіть уроки фотографії вже не так її захоплювали, як раніше, мабуть, через те, що на них верховодив Азор зі своїми прибічниками, Мариською й Зузою. Завжди важко пасти задніх. Крім того, довелося зізнатися, що вона постійно щось завалювала. Що ж, нелегко бути найкращою на уроках фотографії, якщо вона весь час не виконувала домашніх завдань і проектів. Наближався термін підготовки річного проекту. Часу залишалося тільки до травня. Роботи учнів мали показати на виставці. На початку червня в ліцеї відбувалася виставка, а після неї пікнік. Лінка не лише не знаходила на все це часу, їй бракувало ідей. Після розмови з пані Юлією Лінка справді почала фотографувати більше, навіть щодня, але їй здавалося, що це не для неї. Воліла присвятити справі більше часу, зосередитися. Крім того, фотоапарат був занадто важкий, щоб скрізь його тягати. «Ех, — подумала дівчина. — Нарікаю й нарікаю, а тут треба просто взятися до роботи», Адже вона не може розчарувати пані Юлію. Передусім її. Крім того і мама, і Адам теж, мабуть, хотіли би побачити її успіхи. Вони б нею пишалися, якби побачили на виставці гарні фото.