Изменить стиль страницы

На математиці Лінка куняла. І чому ці вирази так на неї впливали? Це навіть краще, ніж лічити баранів. Щойно на дошці з’являлися якісь ікси й графіки функцій, Лінці відразу заплющувалися очі. Чому в цієї маленької непоказної жіночки завжди такий сумний голос? Може, тому, що постійно доводиться мати справу із числами й формулами? Звичайно, Лінку викликали до дошки. Дівчина стояла перед класом, зіщулившись, наче таким чином могла уникнути вбивчого удару.

— Ну, звичайно, — зітхнула пані Ліліана й глянула на неї ще сумніше, ніж завжди.

«Боже мій, зараз вона заплаче», — подумала Лінка.

— Тобі відомо, що ситуація в тебе не блискуча?

— Тобто?

— Тобто зовсім кепська. У тебе зарахована тільки одна контрольна.

Так отож. Лінка знала, що в неї гарна оцінка лише за одну контрольну. Четвірка. Це було майже диво, але тоді все вдалося. То був чи не єдиний раз, коли вона як слід засіла за математику. Та наступні дві контрольні Лінка написала погано.

— То в підсумку виходить задовільно? — тихенько запитала вона.

— Бачу, що середнє арифметичне ти таки засвоїла, — зітхнула вчителька. — Але пробний випускний ти написала на десять відсотків. А це ще одна двійка.

— Але ж цей пробний не враховується! Ви ж самі сказали! Що це лише для перевірки! Ви ж не мали ставити ці оцінки! Ми ж лише в першому класі! — Лінці здалося, ця вся історія з випускним — це вражаюча, ну просто вражаюча несправедливість.

— Ця оцінка не є вирішальною, але вона враховується. Я спеціально підготувала завдання так, щоб там було лише те, що ви засвоїли в гімназії й у першому класі ліцею. Щось ти занадто мудруєш, Халіно. Тобі не здається, що твоїх зусиль поки що замало, аби мати добру оцінку за семестр?

— Але ж семестр іще не закінчився.

— Якби ти рахувала так само гарно, як балакаєш, то справді багато б чого досягла! Одна гарна оцінка протягом семестру — і це все. Та ще й не відомо, чи ти сама на неї заслужила. Четвірка! Навіть не віриться, якщо подивитися на решту оцінок, правда?

— Я не списувала! Просто вивчила!

— То вивчи ще раз. Ти маєш переписати ці дві контрольні. А наступної середи прошу, щоб прийшла мама.

«Цього мені ще бракувало. Тепер ще й математику доведеться підганяти. Цікаво тільки, коли, — Лінка відчула, як її очі наливаються сльозами, але втрималася й не заплакала. — Щось я занадто тонкосльоза стала». Що ж, контрольні вона перепише, гірше, що маму викликають до школи, доведеться їй наслухатися. Знову. Лінка зітхнула. Доведеться попрохати Адама… Адже тоді він їй допоміг. Ну, чому все завжди так складно?

Пан Антоній чекав на неї причепурений і зачесаний. У білій сорочці й із якоюсь шовковою хусткою на шиї.

— Це фуляр, — пояснив він Лінці.

— Звідки ви це витягли? — запитала вона й відразу подумки вилаяла себе. Невже вона завжди мусить бути такою прямолінійною. — Вам син привіз? — ну от, знову. Просто непогамовна цікавість. Лінці аж серце стиснулося, бо дівчина раптом усвідомила, що пан Дарек дуже рідко провідував батька в лікарні. Принаймні вона його тут жодного разу не бачила.

— Стася привезла. Вбрала мене й зачесала.

Лінці здалося, що хвороба пана Антонія якось спричинилася до покращання стосунків між ним і Стасею. Так воно буває, що лише тоді, коли хто-небудь захворіє, ми усвідомлюємо, наскільки близька нам ця людина. А тепер от бульйончики, цей фуляр і все таке. Цікаво, їй просто здалося, що пан Антоній ледь зашарівся?

— Гарно виглядаєте.

Лінка підійшла до вікна й відсунула штору.

— Потрібно багато світла.

Встановила баланс білого, діафрагму й час.

— Я спочатку так собі поклацаю, добре? Ви поки якось спеціально не позуйте, я подивлюся, чи параметри відповідні.

— Гаразд, пані фотограф, як скажете.

Лінка знала, що це буде нелегко. Бо як сфотографувати когось у лікарні так, щоб це не здавалося сумним? Встановила невелику різкість, принаймні тло буде розмите. Обличчя у профіль, анфас, усміхнене, серйозне. Вона переглядала фотки й раптом впала в паніку. Бо все й далі виглядало дуже сумно. Жодні усмішки, жоден фуляр не допомагав. Вони були в лікарні, от і все. На щастя, у пана Антонія було цікаве обличчя. Фотографії можна викадрувати, побавитися із чорним і білим, щоб заговорили риси й тіні… Тоді обличчя робиться більш пластичним, майже театральним. Може, зробити так, щоб узагалі не було видно, що це лікарня? А може, навпаки, підкреслити драматизм ситуації? Адже пані Стася казала…

— Чого ти так замислилася?

— Нічого, усе гаразд. Справа в тому, що лікарня — невеселе місце. А я хотіла би зробити вам погідні фотографії. Бо ви завжди такий веселий, у вас таке почуття гумору…

— Ти тільки тут мені не рюмсай, бо об’єктив замочиш, і що буде? Присунь мені крапельницю.

— Що ви збираєтеся зробити? Адже так не можна!

— Та ну, все можна, — засміявся старенький, а тоді обкрутив собі руркою крапельниці голову, а пляшку приставив до голови, неначе індіанське перо.

— Я вождь Сліпа Кишка, — заявив він і поважно кивнув головою.

Лінка клацала фотку за фоткою, у різних ракурсах. Вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися. Радісний настрій передався й решті пацієнтів, а пан Антоній вочевидь був у своїй стихії. Виявилося, що в нього неабиякі акторські здібності! Старенький витягнув з рамки на ліжку графік температур і саме збирався зробити з нього човника, як до палати зайшла медсестра й суворо глянула на всіх.

— Що тут відбувається! Пане Антонію, будь ласка, повертайтеся до ліжка, а ви, панночко, перестаньте фотографувати. Це лікарня, а не якесь кабаре!

Пан Антоній слухняно заліз під ковдру й зробив смиренне обличчя, а тоді підморгнув.

— Пробачте, — Лінка намагалася врятувати ситуацію. — Але дідусеві нині страшенно весело. Може, це після ліків?

— Він не отримує жодних ліків, — сухо відказала медсестра.

Лінка заховала фотоапарат і сиділа тихенько. Медсестра обійшла палату. Хихотіння й смішки вщухли. Тож вона лише насварилася пальцем на пацієнтів і вийшла, залишивши двері відчиненими.

— Ну, і як фотосесія? — запитав пан Антоній, приклавши пальця до вуст. — Тільки тихенько, щоб та холера знову не прийшла.

— Чудово, — так само пошепки відповіла Лінка. — Справді. А тепер відпочивайте, бо завтра вам знадобляться сили.

— Авжеж, бо під наркозом доведеться попрацювати! Іди вже, дитино, йди, ти втомилася.

— О котрій ця операція?

— Уранці. Тримай кулаки.

— Триматиму, — пообіцяла Лінка. Їй раптом захотілося розплакатися.

— Не хочу більше бачити тут це сумне обличчя. Нічого зі мною не станеться. Маю до тебе прохання, — пан Антоній витягнув із шухляди конверта. — Якщо зі мною щось станеться, будь ласка, надішли цього листа.

То був звичайний конверт із адресою. Гренадирів, 18. Лінка гадки не мала, де це, та воліла не розпитувати, для кого призначено цього листа. Вона сподівалася, що їй не доведеться його надсилати. Швиденько вкинула конверт до торбини. Потиснула панові Антонію руку одночасно заплющуючи очі й силкуючись не розревітися.

— Перепрошую, панночко! — погукав один з пацієнтів, дуже хворий чоловік, такий худий, що здавалося — він от-от зникне.

— Що сталося? — Лінка підійшла ближче.

— А ви б не могли й мене сфотографувати? Я б хотів мати таку звичайну фотографію.

— І мене! — вигукнув другий.

Лінка відчула, як усередині їй щось стиснулося.

— Мабуть, я ще трохи залишуся, — посміхнулася вона до пана Антонія й приготувала фотоапарат.

Уже смеркалося, проте світла було цілком достатньо.

Розплакалася вона лише вдома, переглядаючи фотографії. Сміялася, дивлячись на ті із крапельницею на голові й у тюрбані, зробленому з газети, плакала, вдивляючись в обличчя старих людей, хворі, змучені. Але всі хотіли, щоб їх сфотографували. Для дітей, для онуків. Не дивно, що люди так люблять фотографію. Не дивно, що вона сама її любила.