— Почекай, — мовив Адам. — Я теж про це думав. Ми навіть з мамою говорили, і вважаємо, що ти вже досить напрацювалася. Я заплачу за ліцей. Це не так уже й багато, у тебе ж є знижка. Я із самого початку хотів так зробити… але наше родинне життя трохи ускладнилося, і мені здавалося, що ти відмовилася б від моєї підтримки… Гадаю, ти повинна залишитися, якщо в цьому ліцеї тобі подобається.

Лінка замислилася. Залишитися? Може, подолавши цей складний рік, вона вже почувається частиною класу? Не зовсім, та може, варто за це поборотися?

— Адаме, — сказала вона. — Ти просто супер. Не знаю, чи можу я прийняти твою допомогу…

— А чому не можеш?

— Ну, бо… бо… я ж не твоя…

— Тихо, тихо будь, — обняв її вітчим. — Що не моя? Хто не моя? Моя. Дуже навіть моя. І навіть думати не смій, що це не так.

Садок устиг розквітнути за ніч, ніби навмисне причепурився для гостей. Пані Стася походжала задоволено, розставляючи на столиках фрукти, тістечка і якісь перекуски. Крім Лінки з родиною ще нікого не було. Вони так боялися запізнитися, що приїхали на півгодини раніше. Лінка глянула на пані Стасю, старенька була у своїй стихії. Посадовила маму й Адама біля пана Антонія, який відразу завів із ними жартівливу розмову. Кай, зрадівши новим розвагам, гасав по садку за котом, що невідомо звідки з’явився мовби навмисне для нього.

Лінка відразу заходилася допомагати, наказавши пані Стасі сісти. Але де там! За півхвилини старенька знову підхопилася й подибала на кухню, де Лінка мила й протирала чарочки, що встигли трішки припасти пилом у буфеті. Там, під посвистування чайника, пані Стася й устигла розповісти їй усе. А Лінка лише подумала, що все виглядає так незвичайно, бо в цій історії були такі різні перспективи, такі різні точки зору… І якби вона захотіла колись це описати, то не змогла б передати цілком об’єктивно. Зрештою, мабуть, у цьому й полягає репортаж, треба передати різні точки зору. Лише однієї вона не знала, і, мабуть, ніколи вже не довідається. Із сумом подумала про пані Олівію, яка, може, і нині бігала своїм садочком за якоюсь целофановою торбинкою або частувала супом своїх дівчаточок-сусідочок. Так уже воно буває, не всі історії закінчуються хепі-ендом. Сторінка пані Олівії завжди залишатиметься відкритою…

Тим часом у саду прибувало гостей. Може, то й не була юрба, та все ж виявилося, що в пана Антонія й пані Стасі є чимало знайомих. «Мабуть, такі літні люди не щодня виходять з дому», — подумала Лінка, бо ж ніколи не бачила, аби пана Антонія хтось провідував. Але тут випала гарна нагода. І садок і — уявіть лишень! — перстеник на заручини на пальці пані Стасі. Прийшли старі друзі з роботи, одного навіть дружина привезла на інвалідному візку. Прийшов і Адріан, і Лінка раділа, що зможе познайомити його з паном Антонієм. Адріан видався їй таким гарним, зі своїм, як завжди, ледь скуйовдженим волоссям. Стояв і роззирався по садку.

— Це наче канікули, — сказав він. — До речі… Що робимо під час канікул?

— Не знаю… Може, я домовлюся для себе про стажування в редакції «Випускника». Але це лише місяць. А ти?

— Спершу побачимо, чи вступлю я до університету. Але, може, ми потім кудись разом… — проте його слова перебив гучний голос пана Антонія:

— А ось і творець цього саду! Молодий садівник, Лукаш!

Лише тепер вона його побачила. Лукаш прийшов не сам, а з дівчиною, точніше, із жінкою. Здається, вона була за нього помітно старшою. Може, тому хлопець і приховував, що в нього хтось є? «Оце так!» — подумала Лінка, і їй захотілося сміятися. І тут почула сигнал есемески. Прочитала повідомлення й вигукнула:

— Мамо, мамо! — і побігла в її бік, а якийсь із давніх товаришів пана Антонія так задивився на її волосся, що маяло в повітрі, аж йому шматок торта випав з руки.

— Що сталося, Матір Божа?!

— Я Лінка, а не Матір Божа, — пожартувала дівчина. — Каська залишається! Залишається, залишається!

Під парканом рожевів люпин, вистрілюючи високо в небо свої списи, пишаючись зростом і красою, та Лінка знала, і сад також, що хоча літо щойно почалося, усе прямує до кінця, бо все робить коло, і рослини, і пори року, і люди. І кінець кожної історії — це водночас початок нової. Сад знав і те, що от-от почнеться злива, бо люпин уже закрив свої квітки, а трава похилилася. Тільки люди цього не усвідомлювали, прогулюючись зі склянками соку, тортом і полуницями — здоровенними, мов абрикоси. «За мить впадуть перші краплі, усі кинуться збирати свій одяг, а тоді десь заховаються, — захихотів сад. Загриміло. — Вони неначе із цукру. Ніби от-от розтануть».

ЕПІЛОГ

В «Оксамиті» нічого не змінилося. Лінка й Адріан посідали одне навпроти одного, кожне зі своєю «Медовою пристрастю». Кава з кардамоном, молоком і медом, яку вони пили під час першого побачення.

— Уяви собі, що в цій історії усе не так просто, як мені здавалося. Бо пан Антоній, — розповідала Лінка, — розставшись із цією дівчиною, Олівією, потому як у неї був роман із тим художником, опинився в обіймах пані Стасі. Вона мені зізналася, уявляєш? А я собі вигадала, що вона погано до мене ставиться, коли я ото забирала з кімнати ту синю таємну течку пана Антонія. А тепер я розумію, що вона просто ревнувала до минулого, бо це ж і її минуле також! Адже пан Антоній її спокусив! Але не міг забути Олівію, і вирішив знову за неї боротися. Проте Олівія довідалася, що він так швиденько знайшов розраду в обіймах пані Стасі, тож цього разу вона йому не пробачила. Де двоє б’ються, там третьому користь — так пан Антоній познайомився зі своєю дружиною…

— А ти шукала розради? — раптом запитав Адріан, дуже серйозно.

— Я?

— Не вештався коло тебе отой… Оскар, так?

— Оскар? — пирхнула сміхом Лінка, а що в роті тримала каву, то напій негайно утворив химерний візерунок на скатертині. — Не жартуй. Він мені тільки друг.

— І все-таки я волів би, аби він так дуже коло тебе не крутився. Або цей садівник… Ви, мабуть, теж добре знайомі?

— А ти ревнуєш? Немає до кого, — Лінка подумала, що це занадто. Адже це Адріан її зрадив. Чого вона має виправдовуватися? Треба колись про все поговорити. — Із Лукашем ми майже не знаємося. Крім того, ти ж бачив, що в нього є дівчина. А Оскар… виїздить. Повертається додому. Нарешті домігся свого, знову житиме з мамою. Але це вже інша історія…

— Знаєш, що, — мовив Адріан, — я так собі подумав, що за всіма цими історіями криється стільки переживань, стільки почуттів і страждань. А якщо їх переповісги, то скидаються на якусь мильну оперу.

— Наша теж? — запитала Лінка. — Теж нагадує серіал? Бо я нині довго думала й вирішила дещо тобі дати.

Вручила Адріанові торбинку в різдвяні ялинки.

— Перепрошую за цей зимовий мотивчик, але іншої вдома не знайшлося. А взагалі… це мав бути різдвяний подарунок.

Адріан розпакував календар і розгорнув на першій сторінці. А там побачив картину Брейгеля, на якій маленькі чорні фігурки ковзалися замерзлим ставком. Він любив Брейгеля, і Молодшого, і Старшого, обоє створили в живописі цілковито новий стиль. Неповторний. Цими крихітними людськими постатями, зовсім як маріонетками, керувала невидима рука. Проте він уже не думав про картину, бо поруч видніли її записи. «1 січня. Не зустріла з Тобою Нового року, і це був найгірший Новий рік у моєму житті». Читав би далі, якби Лінка лагідно не закрила календар.

— Почитаєш собі пізніше. Я хотіла, щоб ти зрозумів, що я відчувала весь цей час. Бо інакше це виглядає так, наче в нашій біографії утворилася якась прогалина.

— Тоді я тобі теж дещо дам, — сказав Адріан, вручаючи Лінці стос аркушів.

— Що це?

— Мейли, яких я тобі не надіслав. Знаєш, мені теж було нелегко.

Прочитавши перші слова, Лінка відчула, що зараз розплачеться.

— У цій торбині є ще дещо, — сказала вона. — Глянь.

Адріан запхнув руку досередини й витягнув шоколадку.

— Знаєш, я, мабуть, стала страшенно сентиментальною, — усміхнулася Лінка. — Але я собі подумала, що кохання не конче має бути схожим на молочний шоколад…