— Я весь час була закохана. Але не могла… не могла пробачити.

Старий підвів на неї свої світлі блакитні очі.

— Тільки завдяки аварії я все зрозуміла.

— То й радій, дитино, — відказав пан Антоній. — Декому не так пощастило.

— Але ж ви пробачили, правда?

— Я так, але вона…

— Вона?

— Бачиш, це не зовсім так було, як я тобі розповідав. Йшлося про Стасю.

— Про Стасю?

Лінка нічого не розуміла. Вона думала, що Стася в цій любовній історії з Олівією була геть другорядною особою. А як усе виглядало насправді? Вона вже хотіла запитати, проте з виразу обличчя пана Антонія зрозуміла, що нині він їй точно більше нічого не скаже.

— Найкраще сприймати життя таким, як воно є. Не на все можна вплинути…

— Ви кажете достоту, як Адріан!

— Адріан? То ось як його звати?

Лінка відчула, як червоніє. Кивнула головою.

— Тоді приходьте разом у суботу. Ми влаштовуємо бенкет. На честь цього саду. А зараз… Матінко Божа, ми тут собі теревенимо, а матч уже почався!

І майже бігцем подався додому, так, наче йому й близько не було вісімдесяти років! Лінка за ним ледве встигала.

Халіна відчинила двері квартири й побачила, що на кухні сидить Наталія й любесенько балакає собі з мамою.

— Агов! Телефон не береш, на есемески не відписуєш, то я й прийшла, — привітала її подруга.

— Пробач! Я вимкнула звук у лікарні, а потім була на Нобеля… Так багато всього діється останнім часом.

— Я зустріла Каську. Вона сказала, що виїздить. Але не сказала, чому. Ти щось знаєш? Я прийшла запитати, бо хвилююся за неї, вона якось кепсько виглядає. Що трапилося?

Лінка похнюпилася. Отже, настав момент, коли доведеться розповісти Наталії, і якось пояснити, чому вона весь рік про це мовчала. Підвела голову й глянула на маму.

— Вона знає? — запитала мати так само, як тоді Каська в кафе.

— Ні.

— Наталіє, розумієш, тут у нас така складна ситуація. Може, я тобі розповім, бо Халінці буде важче.

Лінка перелякано глянула на матір і подумала, чи та, бува, не хильнула чогось. Бо такою сміливою вона ніколи її не бачила. Розповідала спокійно, наче не свою історію. А Наталія сиділа мов закам’яніла й не могла в це повірити. Так розхвилювалася, що довелося відпоювати її мелісою. А коли подруга пішла додому, Лінка лише сказала:

— Дякую, мамо. Я не могла їй цього сказати. Каська теж не наважувалася.

— Знаєш, що? — запитала мати. — Я ціле життя була страшенною боягузкою. Мені так важко завжди зізнатися в тому, що я думаю, а ще важче — що відчуваю. Так само із нею. Із Касею. Бо це неправда, наче я не хочу якось із нею зблизитися. Я дуже хочу. Стільки разів приходила до її будинку, сподіваючись зустріти. Та коли вже бачила, то боялася підійти.

— Боялася?

— Звісно. Адже я її так скривдила, покинула власну дитину…

— Це не твоя провина.

— Знаю. Але це нічого не змінює. Я однаково почуваюся винною. І я вирішила, що мушу наважитися.

— То ти розмовляла з нею?

Лінка раптом відчула піднесення. Вона так давно мріяла, щоб мати й Каська порозумілися, щоб Кася не ображалася на матір.

— Ще ні. Та розповідаючи про все це Наталії, я дійшла висновку, що час наважитися.

— Хочеш поговорити з Каською?

— Так. Завтра до неї піду.

Каська йшла зі школи, похнюпившись. Ніщо її не тішило, навіть гарні оцінки в табелі. Скрутила його руркою й заховала до торби. Ну, зрадіють батьки, але що це змінить? Однаково доведеться звідси поїхати, піти із класного ліцею, покинути всіх друзів і почати все спочатку. Без Лінки, передусім без неї. І без Міхала. Що буде з ним? Адже це не матиме продовження, не варто себе тішити ілюзіями.

— Касю! — вона почула, що хтось її кличе.

Мати. У дівчини аж руки затремтіли. Мати стояла на вулиці, якась така зіщулена, нещасна, і вдивлялася в неї, ніби чогось сподіваючись. От тільки чого?

— Я знаю, що ви звідси їдете, — швидко заговорила вона. — І хотіла тобі сказати, що мені дуже шкода. Я розумію, що це через мене…

— Не думаю, — відповіла Каська.

Її голос нагадував сухий лущений горох.

— Може, мені вдасться… Їх переконати?

— Навіщо? Адже вам зовсім не хочеться, щоб я залишилася.

— Касю, я… якщо в житті зробиш таку помилку, то потім вже дуже тяжко. Звичайно, що я хочу, аби ти залишилася, я просто не вмію… цього показати. Але справа не в мені. Ти ж хочеш залишитися у Варшаві, правда?

Каська кивнула головою й відчула, як по щоках течуть сльози.

— Я спробую. Я ніколи нічого для тебе не зробила, тож принаймні спробую.

Якщо ми чогось дуже прагнемо, то для досягнення мети можемо подолати будь-які перешкоди й зробити те, чого й не уявляли. Матері Лінки й Каськи ніколи й не снилося, що вона дзвонитиме у двері до названих батьків Касі й прохатиме їх — а й справді — про що? Передусім про те, щоб вони все ще раз обміркували. А може, щоб пробачили?

Це була нелегка розмова. Хоча на столі стояли тістечка, ніхто по них навіть не сягнув. І чаю ніхто собі не налив. Пан Цезарій навіть поставив на стіл пляшку віскі й три чарки, але ніхто їх навіть не торкнувся. Розмовляли між собою, нервово, безладно. Уперше в житті.

— Шкода, що ви не прийшли раніше, — пролунало насамкінець.

Бо для них це складна ситуація, бо вони не знали, як вчинити, бо…

— Я розумію, — відказала мати Лінки й Каськи. — Я не могла наважитися. Та пообіцяйте, що ви принаймні ще подумаєте. Їй так добре в тому ліцеї, і цей хлопець… Це хороший хлопець.

— А звідки ви про все це знаєте? Адже ви з нею жодного разу не спілкувалися!

— Від Халінки, — тихо пояснила мати. — Я хотіла з Касею поговорити, але не спромоглася. Але вона не повинна через мене страждати. Це лише моя провина. Тому, якщо ви хочете виїхати, я зроблю все…

Та що вона ще могла зробити?

— Ну, не знаю, що із цього вийде, — розповідала потім Лінці мама. — Я так намагалася їх переконати. Проте не думаю, щоб мені це вдалося. Вони дуже добрі люди, справді. Просто ця ситуація для них заскладна. Може, якби я раніше…

— Мамо, припини, — сказала Лінка, бо помітила, що мати знову замикається в собі, неначе провалюється в чорну яму, що це почуття провини гнітить її й от-от поглине. — Ти зробила все, що могла. Краще пізно, ніж ще пізніше, — спробувала пожартувати.

— Чи хтось зможе мені пробачити все, що я накоїла?

— Припини. Адже всі тобі пробачили. Адам… Каська теж більше на тебе не гнівається, просто не могла зрозуміти, чому ти не намагаєшся з нею спілкуватися, ото й тільки.

— А ти?

— Що я?

— Ти мені пробачиш?

Лінка рознервувалася.

— Мені немає чого тобі пробачати, не дурій.

— Ні, ні, є. Усе. Те, яка я. А я такою бути не хочу.

— Знаєш, що, мамо? Краще б ти в них собі таки хильнула того віскі. Ти така, яка є, і все гаразд. Ти така, а не інша, і я рада, що маю маму, — Обняла матір. — А тепер я йду спати. Завтра бенкет у саду в пана Антонія. Може, підеш зі мною?

— Я?

— Та ти ж, а хто іще? Твоя аватарка?

— Моя що?

— Нічого. Ходімо разом, усією родиною. Я хочу, щоб ви познайомилися. Розумієш, я дуже звикла до пана Антонія за цей рік. І до пані Стасі, і пана Дарека теж. Вони справді дуже класні. Сама побачиш.

— Ну, добре… Але я на трішечки.

— Ага. І є ще одна річ, про яку я хотіла б вам сказати, тобі й Адамові. Я його покличу, добре?

Адам відірвався від лептопа й роботи, і сів з ними на кухні.

— Розумієте… — несміливо почала Лінка. — Я цього року багато працювала. І в мене вже просто немає сили. Я ледве перейшла до наступного класу, і не думаю, щоб це мало якийсь сенс. Нічого не вийде, тим більше, що робота на Нобеля закінчилася, а такого підробітку я більше, мабуть, не знайду. Пошукаю собі інший ліцей. Фотографуватиму далі, щиро кажучи, через роботу я знімала цього року менше, ніж будь-коли. Я розумію, що мушу давати собі раду, що розчарувала вас, але я прийняла таке рішення. Може, переведуся до Наталіїного ліцею? Туди я точно вступлю, а в неї хороший клас. Може, у мене вийде. Я б хотіла перенести документи, от тільки не знаю, як це зробити.