— Ну, але це ти так… щоб тільки лікар швидше прийшов?
Зазирнув їй в очі. Дивилися одне на одного в темряві, пронизуваній світлом фар автомобілів і «швидких», які саме над’їхали.
— Не знаю, — відповіла Лінка, хоча це було зовсім не те, що вона хотіла сказати. На мить відвела погляд і втупилася в землю. — Ні, — мовила вона. — Не тільки.
Оскар відвернувся. А Лінка раптом відчула страшенну втому. Їй здавалося, що коли вона просто зараз не сяде де-небудь, то просто впаде.
В автобусі відразу заснула. Їй снився Адріан. На вулиці Фоксаль стався вибух, і будинок перетворився на вкриті попелом руїни. Адріан був там, а вона перебігла через дорогу на червоне, між машинами, щоб його врятувати. Прокинулася від власного крику. Автобус уже під’їжджав до Варшави. Лінка жахнулася. А що, коли Адріан помер тоді, коли вона спала, якщо це був пророчий сон? Лінка мусила з кимсь поговорити. Не з Інес, та спала, а крім того…
— Пані Юліє, — підійшла вона до вчительки. — Я дуже хвилююся. Вам щось відомо?
— Я щойно телефонувала, з ними все гаразд. З усіма. Узагалі твій хлопець постраждав найбільше, у нього зламана рука, побита голова, підозрюють струс мозку… але йому ніщо не загрожує. У решти переважно переломи. Не переживай, нам і так пощастило…
— Але мені наснилося… — жалібно сказала Лінка. — Такий жахливий сон…
— Поганий сон часто віщує добро. Знаєш, що коли тобі сниться власна смерть, то на тебе чекає довге життя?
— Не може бути!
— Так написано в сонниках. Я знаю, бо нещодавно мені саме це наснилося, і я так перелякалася, що навіть перевірила в інтернеті.
За тиждень після аварії всі були в ліцеї. Щоправда, ті учні, які отримали переломи й незначні ушкодження, і кого вже виписали з лікарні, до школи взагалі не квапилися, проте решта повернулися до звичного ритму життя. На щастя, ні з ким не трапилося нічого серйозного. Лінка дедалі частіше усвідомлювала, як їм пощастило, тим більше, що всі, із ким вона розмовляла, відразу оповідали про інші автобусні аварії, де було багато загиблих і поранених. Усі казали, що так сталося завдяки телеграфному стовпу й ще тому, що водій їхав повільно. Лінка замислювалася, що було б, якби в аварії хтось загинув, від самої думки їй робилося недобре. Може, вона й не всіх у цьому класі любила, проте зараз вони здавалися їй ріднішими. Так, неначе спільний драматичний досвід показав їм, що в глибині душі всі вони однакові.
Оскар увійшов до класу вже після дзвоника й заходився якось дивно розмахувати руками. Показував на торбу, а тоді вдавав, ніби пише щось у повітрі. Лінка не могла втямити, у чому справа, тому широко розвела руками, але її безпорадний жест відразу зауважив фізик.
— Люба Халіно, — мовив він, — бачу, що ти здаєшся без боротьби. Невже твій жест означає розпач? Бо я саме збирався викликати тебе до дошки.
Лінка глянула на Оскара й постукала себе по лобі. Оце-то ведмежа послуга! А тоді вийшла до дошки, записала дані й безпорадно глянула на них. Вона боялася, що кількість незадовільних оцінок наприкінці року в неї таким чином лише зросте.
— Перепрошую, — Оскар підняв руку. — Це я винен. Справа в тому, що…
Він пірнув під парту й переможно витягнув щось із рюкзака. Новий номер журналу «Випускник».
— У цьому журналі наша стаття, і я хотів показати її Лінці. Тому я й вимахував руками, і через мене…
— Стаття? — зацікавився фізик. — А покажи-но.
Оскар відкрив журнал на потрібній сторінці й розіклав на парті перед учителем, а той відразу поринув у читання.
Запанувала тиша. Оскар повернувся до парти, намагаючись ступати якомога тихіше. Лінка продовжувала стояти біля дошки з маркером у руках. Час від часу фізик сміявся. Може, тому, що йому подобалося, а може, він вважає, що стаття несерйозна? — думала Лінка. Нарешті вчитель закрив журнал і підійшов до дошки.
— Ну-ну, — мовив він. — У тебе влучне перо, моя люба Халіно. Неабиякий хист.
Поплескав її по плечу, вийняв з руки маркер, натомість віддав журнал.
— Сідай на місце, дитино.
Лінка слухняно повернулася до парти. Фізик швиденько закінчив формулу й написав розв’язання, а тоді відкрив щоденника й у клітинці «Праця на уроці» поставив п’ятірку.
— Талант, — бурмотів він під носом. — Ого!
«Може, показати цю статтю ще й математичці? — подумала Лінка. — Оце я розумію — могутність медій!»
Оскар вийшов зі школи з думками про Лінку. На жаль, він не міг примусити себе не згадувати про неї. Тепер, коли він уже знав, що вона і отой… У нього справді не було жодних шансів. Немає ради. Треба бути мужнім. Наступного року він тут більше не вчитиметься. То й добре. Раптом почув чиїсь кроки. Озирнувся. За ним стояв Азор.
— Привіт, — сказав він і похнюпився.
— Привіт, — відповів Оскар.
Замовкли. Оскар роздумував, чи вдасться Азорові нарешті щось видушити. А той аж упрів. Було зрозуміло, що він хоче вибачитися, проте не знає, із чого почати, а тим часом мовчанка затягувалася. Колись він їздив на канікулах до Італії, і запрагнув стрибнути в море з високої скелі. Спершу гадав, що це буде легко, та що довше стояв там, нагорі, то більше боявся. Зрештою не стрибнув, і до кінця канікул дорікав собі, що виявився таким боягузом. Ні, він не може собі дозволити показати свою нерішучість Оскарові. Заплющив очі й затиснув долоні в кулаки.
— Пробач мені, — видушив із себе нарешті. — Я повівся… негарно. А ти, там, в автобусі… ти допоміг мені.
— А хіба я міг тебе отак залишити? Я б найбільшому ворогові в таку мить допоміг…
— Зрозуміло… Хай там як — спасибі.
І простягнув руку. А Оскар не відразу, проте потиснув її.
— Ідеш? — кивнув у бік Нового Світу.
Азор притакнув. І вони пішли. Трохи їм було незручно, трохи ніяково, і хоча хлопці більше не обмінялися жодними словами, ніхто не прискорив кроку.
Лінка подумала, скільки разів цього року вона була в лікарні. Тепер на вулиці Солець. Та це не мало особливого значення, лікарня — це завжди лікарня, із нескінченними коридорами й дивним запахом. Її це лякало, не хотіла б вона тут опинитися.
— Даремно ти прийшла, — сказав Адріан.
— Даремно? — Лінці зробилося прикро.
Авжеж, тепер, коли емоції втишилися, виявиться, що вона повна дурепа.
— Ні, дурненька, справа в тому, що завтра мене виписують. Зі мною все гаразд. Наклали гіпс, голова почувається більш-менш нормально, я більше не відчуваю слабкості, можу все робити. От тільки спати постійно хочеться, та здається, так і повинно бути.
— Хочеш спати? Може, мені краще піти?
Певне, їй узагалі не варто було приходити.
— Знаєш, що? Якось нам ця розмова не йде. Я дуже хочу, щоб ти залишилася, та все, що я кажу, чомусь не те, що треба. Може, просто помовчимо собі?
— Добре.
І вони мовчали й думали, і дивилися одне на одного. Адріан у криво застебнутій піжамі, з рукою в гіпсі, Лінка на краєчку ліжка, із торбиною на колінах. Коридором проходили медсестри, побрязкував посуд і таці, а вони мовчали, хоча й знали, що попереду ще багато розмов, багато слів, які мусять бути проказаними. Лінка глянула на торбинку, що її тримала в руках.
— А я тобі дещо принесла…
Усе-таки нелегко було мовчати, особливо тоді, коли всередині вирують емоції.
— Шоколад! — зрадів Адріан.
— Це особливий шоколад.
Адріан розірвав папір і витягнув плитку в срібній обгортці.
— Шоколад із чилі?
— Ага. Делікатес. Незамінний для тих, хто одужує.
— Можна покуштувати?
— Звісно, я ж тобі принесла.
Запропонував поділитися, але Лінка відмовилася, тож відламав шматочок і невдовзі його обличчя набуло дивного виразу.
— Я зрозумів, це мені за кару. Він отруєний?
Лінка засміялася. І на мить про все забула. Їй знову було хороше.
— Так добре, що тебе виписують.
— Авжеж. Навіть на пікнік устигну.
— Ага… — Лінка засмутилася. Згадала, що досі не показала пані Юлії жодних фотографій.