«Вона що, новин не дивиться? — жахнулася Лінка. — Запрошувати додому абсолютно незнайому людину?» Але старенька наче прочитала її думки.

— Я людей не боюся, у мене їх завжди повно. Зрештою, удома й зараз сидять мої сусідочки. Тож якщо вирішиш мене вбити, будуть свідки, так що стережись!

У помешканні було так тісно, що виявилося нелегко протиснутися між меблями й різними предметами. Старі фотелі з дірявою оббивкою, столики з пошкодженою політурою, купа порцелянових статуеток, картин і дрібничок. Крім того, море баночок, стаканчиків з-під йогуртів і старих газет.

— Чомусь мені шкода всіх цих предметів. Хтось викидає, а я збираю. Раніше речі не були одноразовими, колись їх лагодили, передавали з покоління в покоління…

— Пані Оливко, а суп буде? — запитала одна з дівчаток, що сиділи на канапі. — Бо ми голодні.

Старенька вимкнула газ під каструлею, вийняла із шафки три тарілки. Скрипнула шухляда, на столі з’явилися ложки, хліб, покраяний на рівні скибочки, масло й сметана. Пані Олівія, наспівуючи, протерла стіл і махнула ганчіркою, щоб зацікавити кота, який схопив шматинку й заходився шарпати її пазурами.

— Удома нічого їсти не хочуть, зате тут — вилизують геть-чисто все. Еге ж, дівчатка?

Лінка краєм ока придивлялася до пані Олівії, яка не їла, а з усмішкою дивилася на своїх гостей. Літня жінка була вбрана в гарну сукню в троянди, до якої дібрала три намиста: блискучі перли, разок дрібненьких кульок блідо-рожевого кольору й великі фіолетові коралі.

— Подобаються? — запитала старенька. — Я їх сама зробила. Із повсті. Вирізаю квадрати, тоді нанизую їх на волосінь, це дуже легко.

— Кому легко, а кому й не дуже. Я до такого невдатна, — відповіла Лінка.

Суп і справді був смачнючий.

— Здібності тут ні до чого, їх можна мати, а можна не мати, зате навчитися, — зауважила пані Олівія. — Зрештою, що мені робити? Я сиджу сама, якби не мої сусідки й це рукоділля, можна було б умерти з нудьги.

Лінка міркувала, як це зробити. Коли йшла на Гренадирів, то думала, що просто їй це скаже. Що не так уже й далеко, на вулиці Нобеля, живе такий собі літній чоловік. І що всі свої спогади про неї, пані Олівію, він носить глибоко в серці. Що коли лежав у лікарні, то прохав Лінку принести течку з фотографіями й листами. І що, може, їй досить просто подзвонити? Або, ще краще, натиснути на дзвоника біля старої хвіртки? Що старий дім її впізнає, і гойдалка, і сад, у якому невдовзі всіма барвами розцвітуть ті квіти, що їх вона найдужче любила…

— Чого ти так замислилася? Їж, дитино, бо вихолоне, — пані Олівія допитливо глянула на неї. — Щось трапилося?

Що ж, тепер або ніколи.

— Ні… я хотіла…

А тоді вона подумала про пана Антонія. Може, краще він сам? Вона вже й так утрутилася в його життя. А може, він цього зовсім не бажає? Може, хоче сам до неї зателефонувати? Або постукати?

Пізніше, коли вона вже виходила, несучи в торбинці подарунок — повстяні коралі — то подумала, що ця пані Олівія справді неймовірна. І що їй було трохи ніяково, що вона нічого їй не сказала. Але може, це й не обов’язково? Вона розповість панові Антонію про те, яка пані Олівія зараз, і ще про те, що вона зовсім сама. Бо гості в неї, може, і бували часто. Проте чоловіка не було. А це означало, що ймовірно, вона й пан Антоній могли би…

Щойно увійшовши до ліцею, відразу побачила Адріана. Та цього разу він не втік і не вдав, наче її не помічає. Чекав, доки зачиняться двері й дивився на неї.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Стояли мовчки.

— Як справи? — знову озвався він.

— А в тебе? Як випускні?

— Ніяк. Письмові безнадійні. Залишилися ще два усні.

Лінці здавалося, що іноді чим більше хочеш комусь розповісти, тим коротші фрази людина вимовляє.

— Йдеться про ту поїздку, — сказав нарешті Адріан.

— Поїздку?

— Справа в тому, що її організують на початку червня для всіх класів. Для нас, випускників, теж.

Справді, вона геть забула про це! Цікаво, чи мама дасть їй гроші?

— Я знаю, що ти не хочеш мене бачити. То я собі подумав, що запитаю. Ну, що ти про це думаєш? Про те, що я там теж буду.

Адріан був червоний на виду й спітнілий, і, мабуть, не лише тому, що в холі було гаряче. Власне, у будинку було прохолодніше, ніж надворі. Лінка збагнула, чого коштує йому ця розмова.

— Мабуть, не варто тобі через мене відмовлятися. Не з’їмо ж ми одне одного, — спробувала вона пожартувати.

— Ну, добре. То я вже піду.

— Я теж їду нагору.

Викликали ліфт і всі чотири поверхи їхали мовчки, втиснувшись кожне у свій куток. Ліфт був такий крихітний, що доводилося справді пильнувати, аби часом не торкнутися сусіда.

Нагорі наштовхнулися на Оскара. Невідомо чому Лінка відсторонилася від Адріана ще більше. Відчувала, як спалахнули їй щоки. Швидко подалася до класу.

— Агов, зачекай! — гукнув Оскар. — Ми ж ідемо в той самий бік.

— Так.

— Що сталося? У чому справа? — Оскар озирнувся на Адріана. — Це твій хлопець?

— Колишній хлопець.

— А-а-а, тоді зрозуміло.

Але розмова урвалася, бо Лінка вже штовхнула двері до класу.

Додому поверталася схвильована. Проблеми з Каською, розмова з Адріаном, та ще й цей Оскар, як її гаданий хлопець… Забагато, як на її нерви. Та ще й доведеться прохати в мами грошей на ту «зелену школу». Мати явно не зрадіє. Вона завжди сердилася, коли треба було здати на щось гроші, Лінка вже подумувала, що радо пішла би з дому. Адам наче й повернувся, та в неї складалося враження, що все це якось не клеїться. Бо якщо вітчим повернувся, то мамі мало би стати легше. Тільки Кай здавався щасливим. Ходив до школи, шкрябав карлючки мов курка лапою, але вчителька його невдалі спроби однаково нагороджувала сонечками. Ех, де мої сім років…

Мама сиділа на кухні з лептопом, утупившись в екран відсутнім поглядом.

— Мамо… — почала Лінка. — Чуєш, треба заплатити за «зелену школу».

— Скільки? — запитала мати й сердито глянула на доньку.

— Чотириста.

— Знову?

— Як це знову? Це ж перша поїздка цього року!

— Ти весь час хочеш грошей, а звідки мені їх узяти?

Лінка відчула, як у ній закипає злість. Найгірше в стосунках із мамою було те, що навіть якщо їм і вдавалося поговорити щиро, як це бувало останнім часом, і Лінці починало здаватися, що вони розуміють одна одну, то потім мама знову поводилася так, наче жодної розмови не було! А Лінка вже думала, що все якось налагоджується!

— Найкраще, якби я взагалі нічого не потребувала! — вибухнула вона. — На ліцей заробляю сама, а ти мені навіть на дурні підручники не можеш дати, доводиться все ксерувати! Було б чудово, якби я нічого не їла, а ще ліпше, щоб мене взагалі не було!

— Я їй дам на ту поїздку, — утрутився Адам, який саме зайшов на кухню.

— Немає потреби, щоб ти їй давав. Нехай навчиться, що не все мусить отримувати.

— Почекай, не сердься. Адже в нас є гроші на цю поїздку.

Витягнув з гаманця чотири купюри й простягнув Лінці.

Вона взяла, не знаючи, що з ними робити. Бо ж вона Адамові не донька. Чи повинен він давати їй гроші? Каська — донька своєї матері, але хіба мати щось їй дає? Якось вона в цьому геть заплуталася. Ну, але якщо дають, треба брати, завтра останній день, коли можна здати ці гроші, а їй так хотілося поїхати! За умови, що впорається з математикою, бо якось складно радіти, коли над головою висить Дамоклів меч. Адам був, мов рятівне коло.

— Спасибі, Адаме… Ага, і я хотіла тебе про дещо запитати. Допоможеш мені з математикою?

— Мені знову взяти вихідний? — підморгнув вітчим. — Кепські справи?

— Дуже. Та, мабуть, кількох вечорів буде досить. Я домовилася на завтра з Каською, вона мене підтягне. Але я хотіла, щоб ти мене потім перевірив, на що я здатна.

— Звичайно. Радий, що ти попросила.