Старий кивнув на свої милиці, а тоді зареготав.

— Оце так. Я колись думав, що буду славетним художником, а мене асоціюють хіба що з тими моделями, що мені позували! Тоді я виглядав інакше, то вони й летіли до мене, наче метелики на світло… І ти збираєшся про це писати?

— Кажуть, що колись була така вродлива дівчина, її звали Олівія. Світле, кучеряве волосся, зібране в кінський хвіст.

Чоловік задивився десь над їхніми головами.

— Олівія. Яке гарне ім’я. Такого не забудеш. Звичайно, я її малював, авжеж. Її акт навіть був потім на виставці, він багатьом подобався. То були часи, коли подобалося все, що я малював.

— Ви не знаєте, де її знайти?

— А звідки мені знати. Здається, я її тут колись бачив.

— Вона нікуди не виїхала?

— Гадки не маю. Тоді вона жила недалечко, на Гренадирів, але потім немов зникла. Може й справді виїхала. А хіба інтерв’ю про неї?

— Ні-ні, я просто запитала.

— То може, усе-таки зайдете? Поговоримо собі спокійно. А для якої це газети?

— Для шкільної, — відказала Лінка.

Художник знову зареготав.

— Ого, то я скінчу життя як художник-казанова у шкільній газетці! Оце клас!

Дівчата сіли на краю ліжка, столу не було. Перехопив їхній погляд.

— Вип’єте чогось?

Лінка й Каська роззирнулися приміщенням, яке було водночас кімнатою й кухнею. У раковині лежали гори брудного посуду.

— Ні, — дружно відказали, — не клопочіться.

Лише тепер Лінка помітила роботи. Вони не висіли на стінах, а стояли під ними. Ціла купа полотен лежала в кутку кімнати. Художник із полегшею відклав милиці й зручно вмостився в пошарпаному фотелі. А тоді почав розповідати.

Коли дівчата вийшли із квартири, уже сутеніло.

— Небагато ж ти довідалася про ту Олівію, га? — зауважила Каська. — Може, треба було докладніше розпитати?

— Ти й не уявляєш, скільки я всього дізналася! Гренадирів, так? Я вже знаю, де вона мешкає. Принаймні раніше мешкала.

Лінка розповіла Касьці про конверта.

— Але нині я вже туди не піду, з мене годі. Крім того, я так зголодніла!

— Піца навпіл?

— Звичайно!

Лінка відкусила шматок гарячої піци із сиром. Лише тепер відчула, що вмирає з голоду.

— У мене для тебе новина, — Каська відклала піцу й зітхнула, наче перед сповіддю.

Тепер Лінка згадала, що сестра справді збиралася їй про щось розповісти. Мабуть, це щось було не надто веселим, бо Кася здавалася пригніченою.

— Що тебе так засмутило? Ти що, вагітна? — спробувала пожартувати вона.

— Гірше. Ми переїжджаємо. До Торуня.

— Як це? А ліцей?

— Мати сказала, що так буде краще для всіх. Що вона не може стерпіти цього всього, ну, розумієш…

— А ти погодилася?

— А мене ніхто й не питав. Що я можу? Ну, сама скажи.

— Може, їх вдасться переконати?

— Я вже намагалася. Але вони виставили квартиру на продаж. І навіть знайшли мені новий ліцей. Знаєш, узагалі я їх розумію, але…

— Ти засмучена.

— Засмучена? Ти що, жартуєш? Я розлючена! Усе життя в дитбудинку я була залежною від інших, нічого не вирішувала самостійно. Я думала, що в сім’ях усе по-іншому.

— Хіба що в якихось книжках. Доки не виростемо, то можемо вирішувати хіба що те, яку піцу замовити. А взагалі як же я буду без тебе… — Лінка відчула, як на очі набігли сльози.

— Мені ще гірше. Знову нікого не знатиму, знову доведеться все починати спочатку.

— Ми ж зустрічатимемося, дзвонитимемо одна до одної.

— Звісно. На Фейсі, у чаті. І що з того? Узагалі ми навіть не в Торуні мешкатимемо, а за містом, бо в бабусі там будинок. Моя мати вважає, що так буде краще для всіх, бо так і бабуся зможе мною опікуватися. Усім розповідає, що це головна причина… Але це неправда!

— Може, її ще вдасться переконати?

— Це ти хочеш її відмовити?

— Ні, ні. Я, мабуть, ні.

— А може, твоя мати?

— Наша мати, — тихо мовила Лінка.

— Моя чи наша, яка різниця. Адже ми обидві знаємо, що мати не піде з ними поговорити. Я, звісно, намагалася їх переконати. Але наполягати я не можу. Не думаю, щоб вони зважали на те, чого я хочу.

— Чому?

— Як це чому? Я ж їм не рідна. Вони вже й так для мене багато зробили. Ти цього не розумієш, для тебе це нормально, що ти можеш чогось хотіти або про щось просити. А для мене це абстракція.

Піца вже захолола. Лінка відкусила шматочок і відчула, як холодне тісто із задубілим сиром росте їй у горлі.

Лінка не запитала вчора в Каськи, чи та піде з нею на Гренадирів. Чомусь після тієї розмови їй було ніяково знову про щось прохати, тож вирішила поїхати сама. Почувалася препаскудно. Знову втрачала близьку людину. Спершу Адріана, тепер Каську. Вона розуміла, що після її виїзду вже ніщо не буде таким самим, як раніше. Адріан теж мав поїхати ненадовго й повернутися до неї… Мати зітхне з полегшею, не кажучи вже про названих Касьчиних батьків. Лише їхня думка була важливою. Як завжди. «Ми для них тільки речі, — подумала Лінка, — переставляють нас, як їм заманеться». Хто в неї залишиться? Наталія, яка не знаходить для подруги часу, бо зайнята своїми новими друзями й хлопцем?

Здійнявся сильний вітер, Лінка затремтіла. Весна чомусь не квапилася. Ніби вже й були квіти й листочки, іноді навіть випадав спекотний день, зате потім знову два тижні температура не сягала вище дванадцяти градусів. Вона вже пожалкувала, що не одягла зимову куртку.

Вийшла із трамваю й проминула бридкий овочевий кіоск. Аж підскочила з несподіванки, побачивши на сірому будинку табличку з назвою вулиці: «Гренадирів».

Є обличчя, що старіють, немов абрикоси. Довгий час вони залишаються свіжими, гарного кольору, а тоді раптом починають темнішати й утрачають пружність. Таке обличчя анітрохи не нагадує людини замолоду. Є обличчя, неначе помаранчі, які, здається, узагалі не старіють, хіба що ледь висихають. На них з’являються плямки й зморщечки, та загалом нічого не змінюється. І нарешті, є обличчя-яблука. Вони зберігають форму, от тільки маліють і вкриваються дрібними зморшками. Обличчя жінки належало до останніх. Зберігся гарний овал, виразна лінія брів, веселий, ледь кирпатий носик і типово слов’янські вилиці, уздовж яких спливало на плечі біле як сніг, проте й досі густе й блискуче волосся. Коли жінка посміхалася, лице вкривалося тисячами зморщечок.

Побачивши пані Олівію перед невисоким будинком на вулиці Гренадирів, Лінка відразу збагнула, що це вона. Не довелося шукати поверху й номеру квартири. Дівчина лише міркувала, чи можна ось так просто до неї заговорити. Тим більше, що літня пані вочевидь була зайнята. Озброївшись палицею від швабри, вона бігла подвір’ям, а може, це вітер штовхав її до дерева, шарпаючи сукенку й подзенькуючи браслетами. Старенька почала розмахувати палицею, і Лінка зрозуміла, що вона намагається зняти поліетиленовий мішечок, який заплутався в гіллі. Жінка була невеличка й не могла дістати так високо. Лінка підбігла до неї, щоб допомогти, і за мить палиця досягла мети. Торбинка відірвалася і, підхоплена вихором, злетіла догори. А вони стояли, задерши голови й дивилися, як вона витанцьовує вгорі й знову падає на крилах примхливого вітру.

Старенька махнула рукою, наче хотіла попрощатися з торбинкою, але може, просто вирішила розрухати руку, яка розболілася від тримання палиці.

— Дякую вам, — звернулася вона до Лінки. — Ви така люб’язна.

— Немає за що, — усміхнулася Лінка. — А ця торбинка, звідки вона тут узялася?

— А не знаю, звідки. Вона вже зранку тут тріпотіла на вітрі, щось же треба було з нею зробити.

«Класна старенька, — подумала Лінка. — Кому б хотілося бігати подвір’ям із палицею через таке?»

— Учора було так тепло, а нині через цей вітер людину аж до кісток проймає, — жінка пильно глянула на Лінку. — Ви теж, схоже змерзли, пані. Живете десь неподалік?

«Пані!» Лінці аж смішно зробилося.

— Ні, я… не тут живу. Я Лінка, а ніяка не пані.

— Лінка. Гарно. А я Олівія. Ходи, супу поїси, зігрієшся трішки. Бо на цьому вітрюгані ще й застудитися можна.