— І нарешті побачу, що ти фотографувала цього року… — додав Адріан.

— Нічого я не фотографувала. Моїх знімків на виставці не буде.

— Ти що, жартуєш?

— Зовсім ні. Єдині цього року фотки, якими я пишалася, це ті, що я робила з нагоди акції Великого оркестру святкової допомоги, але їх я вже здала на інший залік… І ще фотосесія в лікарні, яку я влаштувала стареньким… — Лінка всміхнулася до своїх спогадів. А якщо… чому вона про це не подумала… — Слухай, мушу бігти. Завдяки цій розмові в мене виникла ідея. Цікаво, що скаже пані Юлія.

Лінка помчала додому й скинула фотки на флешку, а тоді бігцем подалася до фотоательє. На щастя, гроші в неї ще залишалися, бо друк великого формату коштував недешево.

Лінка постукала до кабінету пані Юлії й натиснула на клямку.

— Я знаю, що всі строки давно минули… — затинаючись, проказала вона, витягаючи фотографії з конверта, — але я хотіла вам дещо показати. Якось я забула про ці фотографії, а вони… Мабуть, не найгірші… Зрештою, гляньте самі.

Розіклала перед пані Юлією віяло знімків. Старі, хворі люди, а все-таки їй вдалося бодай на кілька хвилин їх розвеселити. Пані Юлія довго й уважно роздивлялася фотографії.

— Знаєш, я постійно замислювалася, — глянула на неї вчителька, — що відбувається із твоїм чуттям, твоїм талантом, куди це все поділося… Бо інтуїтивно я відчувала, що в тебе є потенціал… І не помилилася. Це дуже добрі фотографії.

А потім просто обняла Лінку.

На Нобеля Лінка летіла мов на крилах. Із кількох причин. Передусім вона нарешті розповість панові Антонію про те, що відшукала його кохану пані Олівію. Ще не знала, як це йому скаже, але старенький точно зрадіє, навіть, якщо вдасть, що його це анітрохи не стосується. Халіна собою пишалася. Та це була не єдина причина її гордощів. Під пахвою дівчина тримала «Випускника» з їхньою статтею. І ще її фотографії будуть на виставці! Усе якось налагодилося! І взагалі Лінка відчувала піднесення. Адже вони з Адріаном знову були разом! Дівчині здавалося, що найменший повів вітерцю здійме її аж до хмар, бо, як це завжди буває в червні, заносилося на літню грозу. Навіть повітря, схоже, було насичене емоціями. Автобуси до Саської Кемпи не доїжджали через футбольний матч, тому шлях від площі Вашингтона довелося долати пішки. «Євро». Ніби всі й говорили про це, але до неї новини про так звану польську групу, до якої потрапили також агресивні росіяни, слабші, ніж завжди, чехи й непередбачувані греки, доходили із запізненням, може, тому, що зараз її цікавило геть інше. «Зелену школу» навмисне цього року організували до початку чемпіонату, щоб учні не відчували проблем із транспортом, а тоді все відбувалося так швидко, що лише крики вболівальників, які, загорнувшись у польські прапори й тримаючи в руках банки з пивом, жваво жестикулюючи, сунули по той бік вулиці, нагадали Лінці, що невдовзі відбудеться вирішальний матч, за результатами якого хтось потрапить до чвертьфіналу.

Пан Антоній сидів у шезлонгу в саду, підставивши обличчя під сонячні промені.

— Перепрошую, що запізнилася, — задихано проказала Лінка, — але це через «Євро». Усі вулиці поперекривали.

— «Євро», ну, звісно. Ми стільки років на нього чекали.

Лінка здивовано глянула на старого. Чекати? На «Євро»?

— Ти, мабуть, не любиш футбол, га? — посміхнувся пан Антоній.

— Ні… Я взагалі не розумію, що й до чого.

— Хотів би я бодай раз піти на матч, сидіти на стадіоні. Це так близько, а я приречений дивитися по телевізору.

— А я не знаю нікого, хто потрапив би на матч. Кажуть, це дуже дорого. Я чула, що за квиток на відкриття треба було тисячу викинути.

— Передусім треба було, щоб пощастило в розіграші. Син брав участь, але йому нічого не дісталося. Може, воно й на краще, бо я після операції однаково не міг би піти, лише прикро було б. До речі, матч почнеться за п’ятнадцять хвилин. Дивитимешся?

— Ну, звичайно. Як забажаєте. Але зараз… Пане Антонію… Я мушу сказати вам дещо дуже важливе. Розумієте, я була на Гренадирів. І бачила її.

— Кого? — пан Антоній раптом напружився.

— Олівію.

— А звідки ти знаєш, як її звати? Як ти її знайшла? Нащо втручаєшся не в свої справи?

— Я хотіла, як краще, — тихо мовила Лінка. — Гадала, ви зрадієте. Вона…

Старий так рознервувався, що аж підвівся.

— Вислухай мене уважно. Я ж знаю, де вона живе. Якби хотів, то давно б до неї пішов.

— А я була переконана, що ви думаєте, наче вона виїхала. Адже ви казали…

— Зараз не має значення, що я казав. Забудь про це, а особливо про Олівію.

— Ви не змогли пробачити, — тихо й немовби здивовано сказала Лінка. — Тоді навіщо був той лист у лікарні, і взагалі…

Запала мовчанка.

— Я вже давно пробачив. Не в цьому справа. Але потім вона… Я всі ці роки будував повітряні замки й не бачив, що поруч зі мною є дещо значно цінніше. Бачиш, ми зі Стасею хочемо оселитися разом…

— Але ж вона й так тут мешкає, — бовкнула Лінка, не подумавши.

— Так, але жити разом, розумієш?

До Лінки нарешті дійшло. Вона вже відкрила рота, аби щось сказати, але тут відчинилися двері будинку, і в саду з’явилася пані Стася. У руках несла дві чашки й кавник.

— О, — здивувалася вона. — Добридень. Я не знала, що ти прийдеш…

Вона явно не чекала на Лінку. Трохи подумавши, звернулася до пана Антонія.

— Принесу ще одну чашку.

— Не треба, я вже собі піду, — намагалася відмовитися Лінка, але старенька змахнула руками, мов птах, і зникла за дверима.

Лінка подумала, що пані Стася рухається жвавіше, ніби помолодшала років на десять.

— Дитино, я розумію, що в тебе були добрі наміри, — уже спокійніше мовив пан Антоній. — Та бачиш, іноді все відбувається геть непередбачуваним чином. Хай там як, я радий, що в Олівії все добре. Ага, і ще одна важлива справа. Розумієш, я тебе дуже полюбив, але…

— Мені більше не приходити?

Звісно, тепер йому компаньйонка не потрібна. Лінка відчула, як очі помалу наповнюються сльозами.

— Ну, не знаю, може, ти приходитимеш на дещо інших умовах? Розумієш, я не хочу, щоб Стасі було прикро. То подумав, що може, ти нам часом допомагатимеш у домі й у саду?

— Але так сидіти з вами годинами вже не можна, так?

— Ну… Схоже, що так. Звичайно, я тобі завжди радий, бо дуже до тебе прив’язався, але вона хоче якомога більше бути зі мною.

— А ви з нею.

— Це ж природно. Ми стільки років втратили, живучи поруч. Неймовірно, подумати лишень!

— Пане Антонію, я вам щось скажу, бо лише недавно пригадала. Я розумію, що це дурниці, зате кумедні, а у вас гарне почуття гумору.

— Ну, давай! — панові Антонію аж очі заблищали.

Найдужче старенький любив слухати різні історії та анекдоти. Він був природжений слухач.

— Перш ніж я прийшла до вас працювати, моя однокласниця влаштувала ворожіння на святого Андрія. І знаєте, яке ім’я мені дісталося?

— Не вгадаю, навіть за іспанські помаранчі!

— Чудове порівняння, та зізнаюся, що ніколи такого не чула. Колись так говорили? «За іспанські помаранчі», прекрасно!

— Е-е-е, це вже, певне, склероз, я хотів сказати, що за жодні скарби світу, але обмовився. Ну, кажи, то яке ім’я тобі дісталося?

— Антоній.

— І що? У школі знайшовся якийсь гарний Антоній?

— Нічого ви не розумієте. Це ж про вас мова. Бо я теж за цей рік дуже до вас прив’язалася…

Лінка відчула, що знову от-от розплачеться. Ніколи досі вона не плакала стільки, як у ці останні місяці.

— Без вас мені буде дуже сумно.

Тепер вона справді розплакалася. Пан Антоній теж втирав рукою куточки очей.

— А хто тобі сказав, що без мене? Я ще трохи поживу, гадаю. А ти приходь, коли захочеш. Бо хто мені детективи переказуватиме?

— Пані Стася…

— Стася? Де там! Вона тільки жіночі романи читає. До речі, а як там твої любовні справи? Бо ти виглядаєш якось так… Закохалася?