Розбудили її кроки на сходах. Пан Даріуш був вочевидь схвильований.

— Що сталося, де пан Антоній? — запитала вона.

— Я не зміг тебе попередити, твій номер у мене в мобільному, який вчора поламався. Батько в лікарні.

Лінка раптом перелякалася, лікарня викликала в неї погані асоціації. Пригадала, як Адріан сказав, що мати в лікарні, а потім…

— Чого ти так зблідла? Усе не так серйозно. Камені в нирках нагадали про себе. Його залишили під наглядом, хочуть оперувати.

— Боже…

— Не переймайся, справді. Батько добре почувається, лікарі впевнені, що все буде гаразд. Я теж стараюся не нервувати. А взагалі він конче хоче, щоб ти його провідала. Тато лежить на Волоській. Нині вже пізно, але може, завтра зазирнеш до нього, га? Це йому точно підніме настрій. Ага, і доведеться трохи схитрувати. У випадку чого, ти його онука. Бо вони там із підозрою ставляться до всіх не-родичів, а батько вже повідомив медсестру, що до нього прийде онука.

Лінка не любила лікарень. У неї вони викликали найгірші спогади. Дівчина й досі пам’ятала свою паніку, коли бігла до приймального покою на вулиці Солець із непритомним братиком на руках…

Піднялася на третій поверх широким ліфтом, мабуть, ним перевозять хворих. Залізні двері були такими важкими, що насилу відчинялися. «Цікаво, як хворі дають собі із ними раду?» — майнуло в голові. Мабуть, не їздять самі лікарнею, хтось їх мусить возити.

Пана Антонія не впізнала і вже хотіла було вийти в коридор, але старенький махнув їй рукою. Тепер, на постелі, він немовби зіщулився. «То от як виглядає хвороба, — подумала Лінка. — Людина ніби маліє, аж нарешті зовсім зникає». Не чутно було музики з радіо, зате монітор, до якого пан Антоній був під’єднаний, щохвилини видавав якийсь дивний писк. На зап’ястку старого була рурка від крапельниці. Пан Антоній посміхнувся.

— Сідай, сідай, дитино. Це моя онука, — голосно повідомив він трьом стареньким, які цікаво визирали з-за своїх ковдр.

— Ого, нівроку панна, — похитав тремтячою головою один із них, чиє обличчя нагадувало печену картоплину.

— Вони зараз позасинають, — пошепки пояснив пан Антоній. — Вони дуже хворі, не те, що я. Мене тут поклали, бо іншої палати не було, на щастя, операція вже невдовзі. Якщо чесно, то лікарень я дуже не люблю.

— І я ні.

— І взагалі, я тут страшенно нудьгую.

— Воно й не дивно, що ж тут робити. Телевізора немає.

— Є, — пан Антоній кивнув на екран під стелею. — Треба монети кидати. Але краще, коли не вмикають, бо він мене дратує. Мені радіо бракує, але, здається, не можна, інакше Дарек би приніс. Ну, нічого, це лише декілька днів, якось переживу.

— Може, принести вам щось почитати?

— От-от. Я б хотів… Удома лежить така синя течка, у моїй кімнаті за книжками. Прошу тебе, привези її.

— Течка?

— Так, там такі різні… документи. Вони мені потрібні.

Двоє літніх добродіїв справді заснули. Біля третього метушилася якась жінка, певне, дружина.

— А як там сад? — запитав старий.

— Ну, Лукаш маєприйти завтра. То приходити йому чи ні?

— А чому ні? Гадаєте, що я звідси не вийду і сад мені не знадобиться?

— Та знадобиться, але якщо ви хворі, то якось воно безглуздо.

— Безглуздо буде тоді, якщо рослини не висадять вчасно. Дитино, мені іноді здається, що лише цей садок мене й підтримує. Я тобі про неї розповідав, правда? — старий несподівано змінив тему.

— Трішечки…

— Ти коли-небудь закохувалася?

— Ви вже мене про це питали.

— Так, так. Не знаю, чому, але ця лікарня погіршує мені пам’ять, я лише тут відчув, що в мене склероз… Я тоді так закохався… як ніколи. Таке лише раз у житті трапляється, дитино. Лише раз. А найгірше, що це я все зіпсував. Не вона, я завжди думав, що вона. Але це не так.

— Ви добре почуваєтеся? — Лінка занепокоїлася, чи пан Антоній часом не марить, бо він говорив дедалі швидше, чимраз невиразніше. Дівчина боялася, що решта хворих зараз попрокидається, а вона була певна, що цей монолог призначений не для них. Здається, він і не до неї звертався, швидше до самого себе.

— Я хотів про це, дитино, комусь розповісти перед смертю. Синові не можу, він дуже любив матір, і будь-яка згадка про ту, іншу, його дратує… Я вже й не намагаюся. Тобі можу. Крім того, коли ти сіла на ту гойдалку… — обличчя пана Антонія наче просвітліло, а може, це весняне сонце проникало крізь жалюзі.

— Тільки не хвилюйтеся. Адже вам нічого не загрожує… Кажуть, що це нескладна операція…

Але пан Антоній її не слухав. Поринув у свої спогади.

— Ти виглядаєш так, як вона того дня… Чекала на мене на тій гойдалці, щоб мені сказати. Знаєш, вона була така вродлива, що позувала різним художникам. Я нічого проти не мав, навіть пишався цим. Якби ж то я знав, чим усе скінчиться… Розумієш, вони там пили вино, розважалися, і вона з тим художником…

Лінці аж недобре зробилося. Вона зовсім не хотіла цього слухати.

— Може, води поп’єте?

— Ні. Вона плакала, говорила, що не знає, чому, що все це дурниці, що лише раз. І що це ніколи більше не повториться. Я був тоді молодим хлопцем, мені важко було таке пережити. А вона потім весь час приходила, благала пробачити.

— Вона вас кохала.

— Так. І я її кохав. Усе життя кохав, а пробачити — не зміг. А ти би пробачила? — підвів на неї очі, мокрі від сліз.

— Я?..

— Так. Не сердься, дитино, що я тобі розповідаю такі речі, але я весь день чекав, доки ти прийдеш. Бачиш, ніхто цього не знає. Потім я різне людям казав, що вона виїхала, бо…

— Ви були занадто бідний…

— …що покинула мене. Навіть моя дружина не знала, що сталося насправді. Розумієш, коли опиняєшся в лікарні, хочеться якось усе виправити. А якщо виправити не можна, то бодай поділитися з кимсь. А тепер дай мені води.

Лінка піднесла пляшку до вуст старого. Пан Антоній пожадливо ковтав.

— Та й спраглий же я після цієї розповіді! — засміявся він. Пан Антоній здавався щасливим. Мабуть, через те, що нарешті комусь розповів, як усе було насправді. Лукаш мав рацію, не був це жодний мезальянс.

— А ви знаєте, що з нею сталося?

— Тепер однаково запізно.

— Чому?

Старий махнув рукою, аж крапельниця похитнулася.

— Обережно!

— А як там мій сад?

— Прийде Лукаш…

— Це твій хлопець, той Лукаш?

— Ні, лише товариш.

— Товариш, товариш, усі так кажуть.

— У мене самі товариші. А хлопець… Зрештою, яка різниця.

Задивилася у вікно. Був погожий сонячний день. Коли Лінка знову перевела погляд на пана Антонія, той уже спав. Дівчина навшпиньках вислизнула з палати, востаннє глянувши на сплячих стареньких. Усі дрімали з відкритими ротами, звідки в різному ритмі вилітали похропування й посвистування. Тихо зачинила двері.

Лише доходячи додому, Лінка згадала, що на неї чекає розмова з матір’ю. Мало того, що в неї геть не було сил після цього сповненого вражень дня, то вона ще й не знала, чого власне сподіватися. Нотацій? Крику? Від самої думки Лінці ставало зле. Вона була втомлена й сердита. Мати чекала на кухні. Кай, мабуть, уже спав, Адам сидів у себе й працював.

— Я залишила тобі обід, — сказала мама.

— Щось мені не хочеться.

— Твої улюблені макарони з тунцем.

— Супер.

Лінка справді не хотіла, щоб це вирвалося з таким сарказмом. Ну чому завжди, коли вона боялася, то нападала першою? На щастя, мати не звернула уваги на її тон.

— Я сьогодні багато думала про все це. Ти багато працюєш у цього пана…

— Антонія.

— Так. По кілька годин щодня. Три або й чотири рази на тиждень. Останнім часом практично щодня. Тобі платять?

— Ну, мамо, якби не ці гроші, то мені б не було чим заплатити за ліцей.

— Тобі вистачає?

Лінка стрималася від якогось ущипливого зауваження.

— Я отримую десять злотих за годину. Вистачає і на ліцей, і на дрібні витрати.

— Ти задоволена?

— Цією роботою?

Розмова почала нагадувати Лінці якесь інтерв’ю.