«Не бійся, Лисеня, дядя маленьких не зобижає, — сказав він тоді, криво посміхаючись. — Ходімо з нами, відігріємо, нагодуємо. Один загнешся тут». Тухлому потрібні були нові люди, бо після останньої облави виводок «бакланів» добряче переполовинили.

Промишляли вони на узбережжі — рибний базар, причали, пляж. Прихоплювали, де що погано лежало, чистили відпочиваючих, п'яних рибарів, зазіхали на дрібні морські вантажі, коли туди не потикалися «докери». «Докерів» вони уникали, зате ті підстерігали їх біля порту з металевими прутами й сікли на капусту. Порт був занадто ласим шматком, щоб ним ділитися з кимось. Порт гріли законники.

Мирно співіснували «баклани» лише з «дачниками» — бездомними п'яницями та іншою крихкотілою шантрапою, що тулилася по пустирищах і закинутих дачах, годувалася з садів та городів передмістя. Зате смертно ворогували «баклани» з «пасажирами».

«Пасажири» порядкували на вокзалі і в потягах, вважаючи себе вуличними аристократами — прилизані, прибарахлені, нахабні. Вони полюбляли спускатися на узбережжя, щоб тринькати легкі гроші. Тоді Тухлий піднімав своє кодло. Малеча налітала зі жменями солоного піску і жбурляла в баньки прибулих. Далі давала залп артилерія — грудками ніздрюватого ракушника. І вже летюча кавалерія з палицями наголо блискуче довершувала операцію. Трофеї — кепки, майки, годинники, окуляри, кастети — ділили чесно. Спочатку вибирав Тухлий, потім його компанія, а відтак інша дрібнота. Лисеня не належав ні до тих, ні до інших. Він був сам по собі, понурий і мовчазний, ще й не надто старанний у промислі.

Така поведінка в комуні «бакланів» не схвалювалася. Тухлий спочатку кепкував з нього, кривдив, а раз жорстоко побив, коли той відмовився прати його труси. Це було ввечері в загальній печері. Варили макарони з рибою. Побитий хлопець мовчки підвівся, підійшов до ватри і копнув ногою казан на Тухлого. Кипляча страва виверглася тому на ноги, і він заревів, як олень. Лисеня вхопив іржавий багнет і став у кутку печери. З війни від партизанів, що ховалися в катакомбах, залишилося багато зброї і різного причандалля. Навіть банки тушонки, яка була ще цілком їстівна. Краще спродували на Привозі, інше залишали собі.

…І тоді Тухлий, скорчений від болю, крикнув: «Маркізе, забери в нього багнет!» Маркіз несміло посунув уперед, та Лисеня й не думав віддавати багнета. «Маркізе, або ти забереш від нього ножаку, або я тебе сполосую ним сам!» — ревів, як навіжений, Тухлий. Бідолашний Маркіз ступив ще крок і, заплющивши очі, простягнув руку. Так і стояв, трусячись, поки не відчув на долоні руків'я багнета. А Лисеня, несподівано віддавши зброю, стояв біля стіни з опущеними очима. «Ну, ходімо надвір, — сказав Тухлий, — не хочу, щоб інші бачили твої муки». Вони подалися з ліхтарем до виходу. А за півгодини повернулися. І кожен з них сів мовчки у свій куток.

І більше ніколи по тому Тухлий не чіпав Лисеня. А коли той якось серед зими втік з дитячої кімнати і повернувся в катакомби, де залишилися зимувати всього якихось п'ять-шість небораків, — Тухлий тоді радо підійшов до нього, міцно обняв і кинув йому на плечі свій новенький мічманський кітель з кортиком, поцуплений з військових складів…

…Пісок їх діймав найбільше. В'їдався в тіло і мозок, і, здавалося, скрипів у суглобах. Та все ж це була найзатишніша, найтепліша в холодну пору і найбезпечніша криївка. Ніхто, крім них, не проникав у саму глибину катакомб, де в кілометрових нетрях розгалужень можна було наткнутися на кістки чи то партизанів-підпільників, чи теперішніх мертвяків, яких тут ховали подалі від очей. Лише вони знали напам’ять свої лабіринти, орієнтуючись за запахами, легенькими протягами, відлунням кроків і смаком вологих стін.

Діти підземних сутінків. Генерали піщаних кар'єрів. Малі язичники не святих катакомб.

З диким гелготом, розганяючи ще сонних чайок, лопотіло це плем'я до моря і кидало в шумовиння прибою свої голі тіла. Відтак, на ходу жуючи припаси з кишень, бомженята розбігалися по вотчині. Орудували групками, парами й поодинці, як мурахи. А бувало, Тухлий знаходив бригадний підряд, і тоді вони різношерстим скопом вантажили контрабанду, збирали мідії чи рапанів, формували саманну цеглу, різали ракушняк, розбирали сараї. Найменш спритні збирали пляшки і брухт. Найзухваліші скубали вози з товаром, автолавки, ятки і павільйончики. «Чистильники» проводжали очима в море купальників і в кліп ока перетрушували їхні речі на пляжі. Двоє «бомбістів» працювали на замовлення — громили столи й намети торгашів-конкурентів на базарі.

Тухлий провадив загальний нагляд і опинявся завжди в гарячій точці берегового фронту. Увечері здобич зносилася до великої печери і зсипалася на кін — облізлий туркменський килим з генеральської дачі. Коштовності й більша частина грошей ревізувалася на данину, за якою щодругого дня приїздив на жовтому «жигулику» лисий Лопата. Решту витрачали на харч, ласощі, сигарети, ліхтарі і вино для братви. Одяг кожен добував собі сам.

Були й розваги.

Могли натягнути в сутінках рибальську волосінь через тротуар. А потім, наче допомагаючи п'яненьким перехожим, витрушували їх кишені. Або вилити банку сечі на парочку закоханих у парку. Чи лавки обмастити смолою. Або вкинути дохлу кішку у відчинене вікно. Або пробити цвяхом бочку з пивом. Або в зайняту кабінку туалета підсунути запалене клоччя, а ще ліпше — бляшанку з карбідом…

Та найкращою розвагою був дикий пляж. Його собі крадькома влаштовували на мисі, за бетонним хвилерізом, дюжина хіпі та іноземні студенти. Пацани залягали в заростях хвоща і годинами, затамувавши подих, спостерігали за голими пляжниками. Звичайно, за жінками, яких завжди було менше. Одноокий партизанський бінокль із катакомб передавався з рук у руки. Окуляр бінокля найдовше затримувався на зморщених пипках грудей і кучерявих горбиках лон. Найбільше їх дивувало, чому ті патлаті недороби не торкаються цих заповітних місць і навіть не дивляться на таку доступну принадну наготу.

І злісно мстили їм за це. Хтось (а найкраще це вдавалося Лисеняті) нишком підкрадався і цупив купки з одягом. Тут же, в хвощах, вони підпалювали його і вкидали у вогонь жменю бойових патронів. А самі пускалися навтьоки. І вже здаля, регочучи, поглядали, як туди летів береговий патруль.

…Згасало літо, розчиняючи в морі рештки свого тепла. Вони сиділи на малому пірсі, бовтали в воді ногами і смакували морозивом. Тухлий підсів до нього.

— Треба дещо перетерти.

— Кажи.

— Звалюю я від вас, Лисеня. Кличуть на бульвар. Трьохсотметрівку дають.

— Пастимеш малих жебраків?

— Не все ж мені пісок гризти… Ось хотів порадитися, кого замість себе залишити. Будеш під Маркізом ходити?

— Під Маркізом буду.

— От і славно. Тобі руль не пропоную, бо ще салага. Без образи?

— Без.

— На мене зла не тримай. Я ж тебе підібрав, рахітика…

— Я це пам'ятаю, Тухлий.

— І я на тебе види маю, Лисеня. Ти кент правильний, зі стержнем. А головне — з казанком на плечах. Шушвалі всякої — як піску, а таких мало. Он, мені хотіли на бульварі капусту довірити, а я з математикою не дружу. Візьмуть якогось комсомольця, зате грамотного. Хоч у вечірню школу записуйся. До чого я волочу… Вчитися тобі треба, Лисеня. Грамота ще ні одного злодія не зіпсувала. В козирних, прикинь, усі розумні фігури ходять… Безлад почався на узбережжі. До того ж олімпіада на носі. Будуть Одесу-маму чесати густим гребенем. Це тобі треба? Ти, Лисок, не блатна тля. Мені глядиться одним оком, що ти з благородних. Одним словом, для тебе я завжди на бульварі. Підростай, набирайся розуму, а я тебе просуну. Ми ще гульнемо Одесою, братухо! То що, рука?

— Рука, Тухлий.

Того разу він послухався Тухлого. На початку вересня, шли діти несли вулицями букети, він добровільно здався в інтернат.

Яблуко неандертальця

«Вона, бач, злякалася за мене, — перше, що згадав, коли прокинувся. — Смішно. За мене досі ще ніхто не лякався. Навіть я сам».

Це справді було смішно. Але чомусь не смішило.