— А мені з русинською не допоможете?

— Радо.

— Тоді я круглий ваш боржник. Але чим я можу вам допомогти?

— Можете. Допоможіть мені зібрати яблука на дачі.

— З дитинства люблю цю роботу. Особливо в чужих садах.

І знову вона сміялася. І знову йому хотілося зупинити, затримати цю мить, що наповнювала темний куток цукрарні світлим затишком.

Потім вони їхали підвечірнім містом, яке скоро порожніло. Надмірно запруджене воно лише вдень, а ввечері на вулицях залишаються тільки таксисти, запізнілі п'янички і безпритульні собаки, що діловито ревізують урни зі сміттям. Коли під'їхали до старої п'ятиповерхівки над Латорицею, дівчина протяжно мовила:

— Ось я й дома.

Вона відчинила дверцята авто, але виходити не поспішала, наче згадувала дещо, про що забула сказати.

— У вашій машині пахне, як у лісі.

Він вийшов, відкрив багажник і обома руками витягнув букет. Коли простягав їй, букет затулив дівчину майже цілком. Вона зойкнула, наче глибоко вдихнула повітря. Серед квітів домінували крупні яскраво-жовті.

— Це топінамбур, — сказала дівчина, — по-нашому гарпічовка. Солодка картопля. Польові ласощі мого дитинства. Ви колись куштували?

— Ні. У вас знайдеться така велика ваза?

— У мене знайдеться глиняна діжечка, в якій кваситься на зиму капуста.

— Букет також можна засушити на зиму. Я бачив такий у старенької лікарки, яка розповіла мені про незнаного хлопчика.

Не відриваючи рук від букета, дівчина на прощання поворушила йому пальцями і пішла.

«Вона не поспішає — це добрий знак», — відмітив подумки.

Вологе повітря, настояне на хризантемах, приємно холодило його обличчя. І він теж нікуди не поспішав. Ніби теж був дома.

«Напевно, це від рому…»

«Чи не забагато на сьогодні солодкого?» — подумав він, коли з першими намерками прижеліпав Коля з тортом. Поклав на столик у дворі і, як дорослий, витер шапкою чоло. Торт було запаковано в прозору пластикову коробку. Шоколадні гори принадно тьмаріли під ліхтарем.

— Чому такий горбатий? — запитав він у малого. Просто, аби щось запитати.

Хлопець стояв із шапкою в руці і натужно вдивлявся в торт:

— Це не я. Чесне слово, я не відкривав коробку… Може, в дорозі згорбився. Знаєте, як автобус трясе…

— «Хвилі Дунаю». Може, це хвилі? Може, так і повинно бути? — вголос розмірковував чоловік.

Малий напружено мовчав.

— Ну, бувай, Колю, до завтра.

— Бувайте, дядьку Сашо. А з тортом що робити?

— Як що? З'їсти. Дрібними шматочками. І не забудь пригостити матір. Чи хто там ще в тебе є?

— Нікого. Сестра в інтернаті. Батько сидить. А мати не повірить, подумає, що я вкрав.

Дядько підняв пластикову кришку, відламав гілочку і вишкрябав на шоколадній глазурі «Колі від Саші». Хлопець захоплено дивився на його рухи.

— Дядьку Сашо, а звідки ви знаєте, що в мене вчора був день народження?

— Я все знаю, Колю. Вітаю і бажаю успіхів у навчанні і праці.

— Дякую. А що мені завтра робити?

— Знаєш стару жінку, що в парку збирає каштани?

— Бабу Лізу? Хто її не знає.

— У неї вдома ремонт. Відряджаєшся туди. Будеш їй у всьому помагати. Скажеш, що ти волонтер.

— Який я Волонтир? Я — Дзьобак.

— Та йди вже, хлопче, йди. Бачиш, охорона хвилюється. Як Дунай.

Коля слухняно повернувся і пішов, обережно тримаючи перед собою, як на таці, «Хвилі Дунаю».

Пісок на зубах

— Салют, Маркізе.

— О, як гарно це звучить! Ну, хто, крім Лиса, ще пам'ятає це поганяло? Як радісно мені чути твій оксамитовий баритон.

— Не прибріхуйся. Можеш спокійно проводити уїк-енди в тому маленькому замку в Люксембурзі. Я дам розпорядження. До речі, весь час забуваю, де ти застряв — у Софії чи в Братиславі? Завжди плутаю ці міста…

— Лисе, я громадянин світу. Належу до тих людей, які живуть у світі, а не в містах.

— А чим ти ще займаєшся крім того, що живеш?

— Упізнаю твій стиль розмови. Лисе, ти не повіриш — я лікую людей.

— Що? Взявся за старе?

— Тіпун тобі на язик. Я продаю технології.

— Щось подібне каже мій знайомий художник з Феодосії: «Я продаю повітря».

— Та ні, це дуже серйозні речі — нове медичне устаткування. Вже нині можна вилікувати майже все. А завтра ми лікуватимемо абсолютно все.

— Навіть нежить? Здається, я підхопив його на ранковій прогулянці біля річки…

— Ну, з цим складніше. Нежить треба пережити, як кохання. А в тебе, Лисе, крім цього, ще якість проблеми?

— У мене, Марку, проблем не буває. Це я можу бути проблемою для когось.

— Пам'ятаю твій почерк, Лисе.

— Еге, він зовсім не докторський. Але зараз потрібен гарний доктор. Може, й не один. У Братиславі є інститут крові. Занотуй, будь ласка, прізвище хворої. Треба показати її кращим фахівцям. І дати все краще. Ну, твої передові технології. Розумієш?

— Що ж тут незрозумілого? Це моя сфера.

— Тоді ще одне запитання: чим ти живеш, Маркізе?

— Я розумію, що ти питаєш, Лисе… Мабуть, я живу донькою. Вона вивчає філософію в Сорбонні. Але ми щодня розмовляємо по телефону. Ще чим я живу?.. Вечорами люблю слухати старий джаз під келих вина. Або дивитися старі радянські фільми. Тебе це смішить?

— Ні.

— …Ну, й робота мене гріє. Все-таки, мабуть, не найгірше — лікувати людей, гамувати біль, відсувати смерть…

— Це — найкраще, Марку.

— …Але, знаєш, Лисе, пісок все одно скрипить на зубах.

— Який пісок?

— Той пісок… Одеський. Буває, спиш, а він тисне тобі на груди. Прокинешся — а рот неначе повний піску. І ніс, і очі, й вуха… Як тоді… Це як хвороба якась…

— Маркізе, вилікуйся. Новітні технології тепер лікують майже все. Десь я чув… Ну, бувай, брате. Зустрінемося на Різдво в Люксембурзі.

…Пісок був скрізь — на стінах, на стелі, на долівці. Пісок був їх домом. Їх постіллю і столом. Був їх водою — нерідко шмарували себе ним, коли довго не виходили з печери кар'єра. Піском присипали рани.

Плин часу під землею вони відчували, як кажани. І, як кроти, орієнтувалися в гнітючому підземеллі. Коли над пластами вапняку й піску сходило сонце, вони прокидалися. Згортали пісок із грудей і пліч, стріпували його з волосся, з вій, з вух, спльовували жовту в'язку жижу. Ополіскували роти солоною морською водою, але пісок до решти не вимивався і далі весь день скрипів на зубах. А в кутиках очей і губ залишалися сірі кірочки, які вимивало тільки море…

Густою вервечкою вони плуганилися до виходу, м'яко шурхаючи босими п'ятами. Першим виряджали Лисеня, бо в нього була гостра чуйка. Він на відстані відчував ментівські засідки чи закрадки чужих, не берегових, зграй. Він був відчайдушним пролазою і в руки нікому не давався. А якщо й був спійманий і дико битий, то затято мовчав і жодного разу не привів ворогів до підземного стану «бакланів».

І від рибалок Косоокого Паші він раз і назавжди втік. Хоч там і жилося ситніше й безпечніше. Зате цілими днями мусив випускати риб'ячі тельбухи і там же, в смердючих бочках, гнити сам. Косоокий Паша підібрав його в морі, коли той борсався в дірявому ящику, втікаючи від своєї прохацької долі на бульварі. Через це він і зараз оминав бульвар. А тоді, коли його витягували на баркас, шмаркач штрикав у повітря ножиком — відбивався. І Косоокий Паша, заламуючи йому руки, сміявся: «Чортове морське вовченя! З таких вовки виростають…»

Вовком морським не став. А кличка Лисеня прилипла до нього після того, як Тухлий здибав його в піщаній норі. Стояла сльотава осінь — і малий утікач рахував дрижаки в собачій ямі, загорнувшись у діряве руде кашне. «Агов, Лисеня, ти наче здихаєш?» — озвався до нього Тухлий. Хлопченя, дрібно вистукуючи зубами, позирало гострими запаленими очима. Тухлий витяг із кишені пахучий марокканський апельсин і простягнув малому сіромасі. Той не ворухнувся. «Бери, коли дають. Біжи, коли доганяють. Бийся, коли нападають», — чвиркнув крізь зуби разом із слиною свій філософський кодекс Тухлий. Замість лівого ока в нього мокріла гнила яма. І це найбільше в ньому страшило дітлашню. Око він утратив у набігу на порт.