Її дача була на Чернечій Горі. Автомобіль залишили під монастирською брамою і двором, повз сливовий сад, рушили вгору.

Вона знову була іншою. Спокійно усміхненою, якоюсь сама собою наповненою. Пухнастий светрик горнувся до посвіжілих щік. Щоправда, в грубих черевиках з квадратними писками вже не здавалася такою тендітною, як раніше. Пружні ноги впевнено долали крем'янистий крутосхил. Зібрані над потилицею кісочки хиталися, як солом'яні віхтики. Притягально біліла відкрита ніжна шия.

— Ви сьогодні схожі на пташку…

— Синичку? — запитала сміючись.

— Ні, на журавлика. Вони стоять серед води на одній нозі і замріяно поглядають на горизонт.

— Це про мене. Теж інколи здається, що стою серед води, не знаючи куди брести. Та ще й очікую якогось дива.

— Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає…

— Що?

— Нічого. Згадалося десь почуте.

Позаду пиняво трюхикав дачник із знайомим обличчям. На плечі в нього теліпався новенький рюкзак. А черевики були зовсім не для цієї дороги.

— Ви сьогодні без етюдника? — весело гукнув він до нього. — Шкода, тут гарні краєвиди.

Дачник щось муркнув і притишив ходу.

— До речі, про краєвиди, — підхопила дівчина. — Якщо хочете, я покажу вам мою улюблену панораму Мукачева.

Він хотів. І вони повернули в бік дубового гаю. Брели піджухлою вже отавою. Коники лупкали зеленими лобами в їх коліна і зачмелено розліталися в боки. У низькому ожиннику інтимно ціпоніла невидима вода. А поряд по блідому моховинні — розсип кизилових пацьорків. Вона почала збирати їх і підносити до рота. Декілька поклала йому на долоню. Потяглася до червоних кетягів калини, і він побачив оголену смужку її твердого мармурового живота. Кинув дрібку ягід до рота і згадав знайому упокорену гіркоту вересня.

Під зруйнованим муром сидів старий пастух, грів босі ноги на осонні. Скинуті чуні причаїлися в траві, як двоє звірят.

У сідловині пагорба вони вмостилися на суху папороть і мовчки якийсь час вбирали очима картину розлогої долини. Будинки, наче жмені кольорових камінців, омиті рікою, ряхтіли внизу. Місто ніжилося в теплому лоні між трьох сторожових веж — Монастиря, замку-фортеці Паланок і Червоної Гори із золотими цибулинами нового храму. І все це ув’язане пульсуючою пуповиною Латориці.

— Колись усе потопало в буйній зелені, — дівчина стеблом щавелю малювала в повітрі. — Латориця тоді була повноводною, з широкими рукавами. В заплавах паслися тури і мамонти. А гори були вкриті могутніми тисовими деревами. Згодом ліс звідси відправляли в Римську імперію. Перші люди тулилися на узгір'ях у печерах, де нині петляє дорога на Лавки. Ці печери придалися потім першим виноробам, коли в Середньовіччі тамплієри завезли сюди виноград. Їм дісталися напівготові пивниці від неандертальців. Задовго до хрещення Києва тут осіли схимники зі слов’янських земель, навіть мали печерну церкву… Ну, а найперші поселенці жили общинами по 25–30 чоловік. До весни в сім'ї залишалося хіба що п'ятеро. Інших з'їдали через голод. У першу чергу дітей, бо їх можна собі народити ще. Своїми списами з гострими камінцями вони не могли вполювати 5-тонного мамонта чи печерного ведмедя, що важив 600 кілограмів. Обкурювали їх у лігві. Живилися вони трупами звірів і риб, які приносила крижана ріка. А також корінням і рослинами, їх поїдали в 240 разів більше, ніж ми тепер. Тіло їхнє було суцільними м'язами. І мозок був більшим за наш. Вони вміли робити все потрібне для того, щоб вижити при наступі льодовика. Це були дуже загадкові люди. І вони залишили свої сліди на моїй дачі…

— Звідки ви все це знаєте? — зачаровано дивився на неї чоловік.

— Від отця Луки з нашого монастиря. Він учений. Зібрав на цій горі і описав сотні камінців і фігурок, що розповідають про ці речі. Досі такі реліквії знаходили тільки в Піренеях.

— Ви знайомі з ним?

— Мама знайома. Вона колись навчала його музики. Він ходив з інтернату до неї в музичну школу.

— А в дитбудинку вашому вона хіба не працювала?

— Працювала і в дитбудинку за сумісництвом. Розривалася, бо самій доводилося мене піднімати.

— Їй це вдалося. Ви гарно піднялися, — демонстративно зміряв очима її стан.

— Вам дурнички, а яблука хто — неандертальці будуть збирати?

Він зривав і подавав їй повні кошики на дерев'яній ключці. Вона відносила їх у погріб під крихітним будиночком з білої цегли. Найрясніше вродили пурмінки — жовті, з червоними шерехатими позументами. Рум'яно-рябі шоварки з крихкою білою плоттю торохтіли в руці зернятками. Лаково блищали бордові гузенцята йонатанок. Біля самого тернівника тулилася стара, поросла мохом яблуня. З її гілок-шнурків звисали маленькі, як кулачок дитини, рябі яблучка. Він невпевнено вкусив одне — і сік весело чвиркнув запахом його дитинства, котре він так болісно намагався згадати. Це був задавнений і ласкаво-знайомий смак. Він смачно хрумав цими кисло-солодкими яблучками, витираючи сік з підборіддя.

— Я теж їх дуже люблю, — гукнула дівчина. — Але не знаю, як називаються. І мама не знає.

— Тоді нехай це буде яблуко неандертальця.

Потім вони обідали за дощатим столом під шовковицею. Булка з висівок, грибовий паштет, сир і помідори. Мурахи діставалися до зефіру, який вони запивали чаєм із суданської троянди. Павутина зачепилася за сережку в її вусі. Він простяг руку, щоб зняти її і, коли торкнувся мочки, вона легенько здригнулася. І далі їли мовчки й дивилися на монастирські бані, що сліпуче палахкотіли в просині.

Благодать раннього бабиного літа огортала сад. Про щось своє зелене думала стара яблуня. І про щось своє міркувала ця молода жінка.

— Про що ви думаєте? — запитав він. — Знаю, що людину видають дурні запитання, та все ж, про що ви думаєте?

— Про що може думати жінка біля незнайомого чоловіка, який з кожною хвилиною спілкування стає ще незнайомішим? Хто він? Що він тут робить?

— Він збирає яблука, які залишили неандертальці.

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, то він збирає себе. Збирає кусочками, фрагментами. Як діти збирають розкидані пазли.

— Легше, мабуть, збирати яблука, — зауважила вона.

— Значно легше. Та ще й з вами…

— Ой, дивіться хто до нас завітав! — вигукнула дівчина.

Величезна жаба у тьмаво-золотистій лівреї, роздуваючи борлак, некліпно дивилася на них магнетичним поглядом.

— Це, мабуть, їх царівна, — здогадався він і зламав бадилину, що стирчала з трави. — А ось і стріла царевича. Вночі він прийде, щоб забрати її.

— На синьому «Вольво»? — в її очах знову ожили маленькі веселі джмелики.

— Казки переписуються кожні сто років. Кажу вам як письменник.

— Кажіть мені «ти».

— Ну, звісно. На «ти» звертаються до Бога…

Вона так дзвінко засміялася, що горобець спурхнув із шовковиці:

— Умієте ви розсмішити.

— Неправда. Ви смієтесь очима, голосом, але не серцем. Що сталося там, Синичко?

Він поклав свою долоню на її руку. Дівчина не забрала її, лише згорнула в кулачок.

— Ваша рука не схожа на письменницьку. У вас рука гладіатора у відпустці.

— Така гаряча? — тепер сміявся він.

— Ні, така пописана рубцями і така тверда… Дивно, я не вірю жодному вашому слову, але чомусь довіряю вам беззастережно. Я не впевнена, що ви добра людина, та знаю, що чесна.

— Чому так гадаєте?

— Інтуїція. Знаєте таке слово?

— Я й інше знаю — «чуйка». Коли ти шкірою, кожною клітинкою мозку відчуваєш близьку небезпеку. Коли в суцільному мороці за звуком підошв обираєш потрібну дорогу. Коли чуєш, як павук тче павутину і в якому напрямку риє землю кріт під твоїми ногами. Коли вгадуєш за десять метрів — замкнені двері чи ні. Коли бачиш в очах партнера його карти. Коли в лісі знаходиш гриби за запахом, а в морі відчуваєш рибу за коливанням води. Коли, тримаючи руку на руці іншої людини, знаєш, про що вона мовчить… Це називається «чуйка»…

— Щось не зовсім людське, — насторожено зауважила дівчина.