— Дивно, що їх злякав витік такої невинної інформації.

— Директора лякає все. Страх має великі очі. А Барак, гадаю, з тих, які взагалі нічого не бояться.

— Так не буває. Навіть тваринам-хижакам властиве почуття страху перед небезпекою, якщо вони здорові.

— Не знаю. Не хочу про це думати. Але годі сповідатися. Це слід робити не на дачі, а нижче, в монастирі. Якщо ми зараз підемо, то, може, побачимо отця Луку. Він зазвичай відпочиває в такий час під своєю липою.

В долину спускалися, неначе несли з собою легкість літеплого вечора. Мукачево засвічувало ранні вогні. В монастирському саду черниця в білій хустці стояла з рябою коровою під деревом, обтяженим сизою хмарою слив. Вона привіталася першою. Донизу їх проводжав сонним жеботінням струмок. Обабіч на декотрих могилках кліпали свічки. У глибині порожнього двору вони побачили кремезного бородатого чоловіка, що сидів на лавці. Сутана його зливалася з чорним стовбуром липи. І лише книга на колінах біліла звіддалік. Здавалося, він не читав, а дивився повз книгу на землю.

Вийшовши біля своєї п'ятиповерхівки з автомобіля, дівчина намацала в кошику яблуко і простягла йому:

— Від неандертальця. З подякою за допомогу. Прощатися не будемо.

— Чому?

— Бо не знаю, як з вами прощатися.

— Я теж, — сказав він.

І це була правда.

Світом правлять прості слова

— Привіт, Лисе!

— Привіт, Наркозе… ой, вибач, Маркізе.

— Бачу, ти в доброму гуморі.

— Так, бо вже дійшли добрі вісті з Братислави.

— Лисе, оту жінку не лікували, а лише підліковували. Фахівці, яким я довіряю, сказали, що її лікар не міг цього не розуміти. Або не було бажання всерйоз лікувати, або це затягувалося навмисно. Покидьків вистачає скрізь. Та менше з тим. Її вже готують до відправки в Єрусалим. Там є клініка, краща в світі, де проводять очищення крові. Результати вражаючі.

— Спасибі, Маркізе. А чи немає десь клініки, що очищає пам'ять?

— Якби така була, я б записав тебе другим.

— Чому другим?

— Бо першим був би сам… Чуєш, Лисе, є запитання в тему. Я на безсонному дозвіллі не раз думаю про нас тодішніх, про піщаних кротів. Чимало кадриків перетрушую. І не все мені ясно… Якось западло мені було питати тебе раніше про той випадок із багнетом. Коли ви вийшли з Тухлим, ми гадали, що він тебе скалічить, порве, як мавпа газету. А ти повернувся без подряпини. Що там сталося, що ти сказав йому тоді?

— Нічого особливого. Я сказав йому: «Не бий мене, Тухлий. Краще заріж. Бо інакше заріжу тебе вночі я». Це все, що я сказав. Світом правлять прості слова, Маркізе. До речі, що там із Тухлим сталося?

— Якось я кіно дивився. Одеська кіностудія, Висоцький там грає. І Тухлий біля нього. Прикинь? Епізод крихітний, та все ж. Кіно про післявоєнний бандитизм. Здається, його навіть не гримували. Такий типаж… Тухлий якийсь рік на бульварі смажився, а потім його на Привоз призначили, дістав свій квадрат. «Бакланята» при ньому мали туди доступ. Але ти тоді в жаб'ятнику вже скнів. А ми нічого, жили нівроку, їли смачно, спали м'яко. Поки Привоз чорнота не обсіла. Жидка вони ще стерпіли б, а слов'янина — куди. Простромили Тухлому сечовий міхур. Так що списали нещасника, кинули конати. Таке кіно… Коли тебе, Лисе, через того підора з жаб'ятника в короїдку спровадили, я про це стукнув Тухлому. То він його славно полоскотав, обрізання зробив конкретне. Гадаю, по тому він хлопчиків не займав.

— Я цього не знав… Нехай Тухлому пухом буде земля на грудях. Якби ти знав, Маркізе, скільком я заборгував на цьому світі… Часто чомусь згадую одного безіменного зека. Ми тоді мостили дорогу на Туруханськ. Виснажені, обідрані, голодні. Я ще зовсім пацанчик зелений. І от бачу, як один арештант крадькома підходить до яблуні на узбіччі. Став підстрибувати до гілки. Ледь устиг ухопити яблучко, коли ззаду підскочив вертухай і вдарив його прикладом у потилицю. Той заточився, впав, а потім все-таки якось доплівся до своєї бригади. Зупинився біля мене, кволо посміхнувся, витяг яблуко, потер об штанину і простягнув мені. Дотепер я відчуваю смак того яблука, пам'ятаю ті очі… Знаєш, все зле якось вивітрилося, Маркізе, а таке пам'ятається.

— А я дедалі частіше батьків своїх згадую. Вони в мене, Лисе, були медиками.

— Та невже?

— Так, Лисе, я з благополучної родини. Може, навіть дворянської крові. Моє рідне прізвище Воронцов, я його знову собі повернув, уже на Заході. Тобі дивно? А не дивує тебе, чому до мене прізвисько таке прилипло — Маркіз?

— Хіба над цим замислюєшся, хто кого як там колись назвав?..

— Не буває нічого випадкового з людьми.

— Хіба що народжуються вони випадково.

— А це тим більше не так. Я інколи книжки гортаю розумні. Буддисти вважають народження людини таким дивом, яке можна порівняти з тим, що черепаха, весь час спливаючи на поверхню води, раз на 400 років потрапляє головою в намисто, що плаває, загублене кимось в океані. Отже, потрібно було комусь, щоб народилися такі, як ти і я. І щоб нас Тухлий підібрав і дав путівку в життя… Мої батьки працювали в медінституті над темою впливу ядерного удару на людину.

— Звідки ти знаєш про це, Маркізе?

— Я зібрав про них усе, що можна було, до дрібнички. Це ж мої батьки, Лисе. Батьки! Я навіть могилу знайшов їх під Семипалатинськом. Забур'янений курган, а згори залізний бовдур з іржавою зірочкою. Я встановив там пам'ятник… Тата й маму відрядили в пустелю на випробування. Вони живцем згоріли за якусь хвилину. Уявляєш? Обернулися в мумії, — так розповідали ті, хто вцілів. Метал на танках обпливав, як сир на сонці… Дядько забрав собі нашу квартиру, а мене здав у притулок. Я звідти дременув, шукав їх могили по кладовищах. Там і підібрав мене Тухлий… Знаєш, я, може, через батьків і пішов у медичний бізнес. Їх би це, мабуть, утішило. Бодай це. Для мене дуже важлива їхня думка звідти…

— Маркізе, простеж особисто, щоб за тією жінкою добре доглядали в Єрусалимі.

— Ти міг би цього й не казати, Лисе.

— І ще одне: її буде супроводжувати моя людина.

— Хіба я колись перечив тобі?

— Було таке. Якось я похвалився, що вилізу на п'ятий поверх по дикому винограду, а ти не повірив, сказав, що обкакаюся…

— Я міг це допустити теоретично, але не міг повірити, що ти зважишся.

— Світом, Маркізе, править ще й віра.

Тоді зібралася вся їх шайка, як на атракцію. Він скинув кеди, поплював на руки і поліз. Галузяччя гойдалося і тріщало, але він устигав хапатися за іншу ліану. Порох забивав очі, та й добре, бо на рівні третього поверху він злякався. Гілки ставали все тоншими і чіплялися за гнилі балконні рами якось ненадійно. Поблизу десь цвірінькали горобці, і вітер холодив чоло. А голоси знизу танули у виноградному листі. Його пойняв страх…

Тоді він ще не знав одинадцятої заповіді Тата.

«Не бійся, мій хлопчику, нічого не бійся», — Тата різко встромив лезо в його розбухлу скроню. Звідти чвиркнула сукровиця.

«У-у-у-мг!» — застогнав він, скрегочучи зубами.

«Мовчи й терпи, — сухо наказав Тата. — Це ще дурниця. Бджілка вжалила та й годі. Усміхнись — і далі біжи. Нічого не бійся, хлопче.

Ось тобі моя одинадцята заповідь. Не бійся „мусорів“, цього ганебного племені. Бо є лиш один наглядач над нами, якого треба боятися. Один він нас буде судити, про це пам'ятай. А з іншими тримай коромисло прямо. Не бійся чесних, правильних злодіїв. Прислухайся, поважай, але не бійся. А тим більше — всякої потолочі, яка зазіхає нишком і ззаду. Не будеш боятися їх — вони боятимуться тебе. І нічого тобі не зможуть заподіяти, крім смерті».

«Хіба це мало, Тата?»

«Смерть — це найменше, чого треба боятися. Бо смерть — найменший з усіх різновидів болю. Зрозумієш це і будеш легко й довго жити. Будеш жити завжди.

Смерть очищає. А страх загиджує. Страх має свій запах, свій сморід. Коли весь час боятимешся, то й сам відчуєш його. Це гірше, ніж брудні шкарпетки чи гнилі зуби. А побореш його раз, вдруге, втретє — і позбавишся, врятуєшся. І будеш над страхом, як скеля над болотом. Твердий, спокійний і байдужий».