За сараями і майстернею бовваніла височезна чорна труба котельні. Тут він зупинився, іншої дороги для втечі не було — тільки в небо. Пружиною кинув тіло вгору, вхопився за нижній арматурний виступець, підтягнувся і поліз. Троє «синіх» під гулюкання й свист інших полізли за ним. Подолавши десять метрів, зупинилися — висота лякала. Тільки не його. Як білченя, сновигав він уже під верхотурою. Каміння, пожбурене переслідувачами, не досягало, бемкало об метал і падало їм під ноги.

І ось запаморочлива вершина. Обхопивши прут громовідводу, він став ногами на обід труби. Вирівнявся, ледь похитуючись у сизих клубах диму, і розкинув руки, наче хотів злетіти. Так легше було балансувати, щоб не впасти в чорнюще тепле жерло, не зірватися вниз.

Вся інтернатівська людність, від малого до старого, стояла на подвір'ї, прикипівши жахними очима до маківки труби з живим рухливим хрестиком. Зблідлі жінки затуляли очі долонями. Чоловіки боялися голосом сполохати загуслу тривожну тишу. Директор із позеленілим лицем ходив поміж них чомусь навшпиньках і плаксиво шипів: «Мужики, щось робіть. Робіть щось, мужики…»

Ніхто нічого не робив. Усі стояли, як зачаровані. Лише вчитель Кук із розгубленою посмішкою витяг фотоапарат, двічі клацнув і гукнув у складені човником долоні: «Агов, на трубі! Я вже сфотографував тебе. Можеш злізати. Час годувати лисицю». На тлі бурого осіннього неба було видно іскри, що ріденьким снопиком вихоплювалися з труби і зловісно підсвічували крихітну фігурку. Ось вона хитнулася, зігнулася біля громовідводу і поволі, як павучок, стала спускатися донизу. Кук рушив до котельні, дочекався, коли хлопець сплигне на землю, поклав йому руку на плече, і вони пішли в бік сараю, де жила куківська звірина. І натовп розступався, утворюючи їм коридор.

Тоді він ще мало що розумів, не вмів аналізувати, сприймав як належну чинність перебіг свого життя. Як день і ніч, як ситість і як голод, як небезпеку і як хвилинний затишок, як біль і як спізнану радість світу. Але згодом почав помічати, що його непросте життя ніколи не доходить до краю, не оглушує його свинцевим обухом до отупіння. Крізь холодну стіну самотності й безталанності раптом пробивалися промені просвітку, зло і чужість розвіювали несподівані приязнь і доброта. Душа розморожувалася, відкривалася, щоб спрагло набратися цього вітаміну життя. Але щось чи хтось дивним чином урівноважував його дорогу, а іноді ще й підносив на ній скупі дарунки. І, зціпивши зуби, не нарікаючи ні на що, йшов далі.

Сміхотливий учитель Кук ходив із книгою в кишені і фотоапаратом наперевіс. Він розповідав незбагненні речі. Наприклад, як ловити зайців. Кладеш на цеглину моркву і дрібку тютюну. Сірий прибігає вночі, скік до моркви — починає гризти. А там тютюн. Він чхи-чхи! — мордою об цеглину і простягається, причмелений… Учитель ловив змій у степу і тримав їх між шибками своєї кімнати, наче в акваріумі. Змії тицяли головами в скло і не дивилися людям в очі. Ще в цьому звіринці жили дві сови, бурундук, їжак і лисиця.

Лисиці хлопчик приносив з їдальні котлети. Вона боком підкрадалася до поживи, довго і, здавалося, байдуже нюхала її, клацала зубами — і котлета зникала. Він не встигав помітити, коли вона відкривала писок. Лисиця лягала в темному кутку і звідти зорила скляними вологими очима. Вони завжди здавалися заплаканими. Їй було дуже самотньо тут. Інколи ночами вона протяжно скімлила, немов кликала когось.

Якось Кук застав його біля клітки з лисицею і сказав:

— Не дивися їй довго в очі.

— Чому?

— Бо в них є магнетизм, що затягує. Це все одно, що дивитися на вогонь чи на воду, що тече… Незбагненна тварина, ніколи не знаєш, що в неї на гадці. Але сама вона знає, що їй потрібно. Чи відомо тобі, як лисиця позбавляється бліх?

— Ні.

— Вона бере до писка галузку і повільно, дуже повільно, заходить у воду. Блохи перебираються на галузку, а лисиця пускає її за водою.

Його й справді притягували ці очиці — блискучі зеленкуваті живинки, що, здавалося, насміхаються з тебе, а інколи ніби щось просять. І він здогадався, що саме просить лисиця. З дроту, як учив Тухлий, зігнув гачок і легко відімкнув замок. Лисиця сторожко понюхала повітря волі і беззвучно сплигнула на землю. Він довго марудився з сіткою, щоб відірвати її від дошки, а відтак знову замкнув колодку.

Сині «тужурки» не могли йому пробачити своєї ганьби. Він знав, що готується «темна», і був готовий. Коли вночі навалилися з подушками, він вив'юнився з-під грудомахи тіл і чиркнув сірником. Смолоскип із клоччя освітив спальню. І він кинувся на кривдників, розмахуючи вогненним кийком, шмагаючи ним їх голі тіла. Зчинився вереск, ґвалт, розкидані іскри тліли на ковдрах і простирадлах. Добре, що увірвалися вихователь із сторожем і не дали спалахнути пожежі…

Директор остаточно вирішив позбавитися від нього, з'ясовував формальності. Але всі відкараскувались від такого. Крім Кука. Той доручив йому збирати черв'яків і равликів для сов, яких звали Цезар і Клеопатра. Равлика вибирали з мушлі і на шпичці простягували в клітку. Сови прицільно били дзьобами і, допомагаючи собі кігтями, роздирали здобич. У їх холодних бундючних вічках не було ніякого прохання, ніякого тепла.

«Тужурки» його вже не зачіпали. Вчителі теж. Усе поступово вляглося.

Щовечора «жаб'ятник» шикували на лінійку. Директор, лисий черевань у короткуватих штанях, підсумовував день, розбирав, хто як виконав завдання. «Жаб'ятник» шив матраци для в'язниць, і після уроків усі, крім найменших, займали свої робочі місця в просторому цеху-бараку. Одні складали у форми клоччя, другі зв'язували його, треті нарізали тканину, четверті зшивали її в мішок, п'яті пакували клоччя в матрацні мішки, а ще одні зашивали їх і відносили на склад. Підпилі майстри керували виробничою артіллю і припиняли пустощі замашною мотузякою.

По роботі дітей передавали в руки вихователів, які вели їх на вечерю, а звідти на лінійку. Там викликали з рядів штрафників і лінюхів, які сачкували, і перед строєм словесно їх шпетили. Далі оголошувався розклад на завтра, а відтак жовто-зелена кудлата колона рухалася до своїх спалень. Діти неохоче брязкали тазиками з холодною водою, скидали на табурети костюми і залізали під кусючі сині ковдри з витруєним хлоркою написом «Ноги».

Хлопчачий вихователь на прозвисько Глист, з рідким прилизаним волоссям і чиряками на шкірі, мірно рипів чоботами, поки братія не затихала. Бувало, він виходив на десять-двадцять хвилин і тоді зграя шибеників зривалася з ліжок — у спальні зчинявся такий несусвітний розгардіяш, що дзвеніли кришки відер з водою. Одні стрибали на інших і душили їх, замотували в простирадла, били ремінцями, хлюпали воду під ковдри, мазюкали ваксою, гамселили подушками одні одних, закидали в труси заздалегідь заготовлених жуків і хробаків…

Ця вовтузня чинилася в темній глухій тиші, бо тим, хто пищав і рюмсав, затуляли роти рушниками… Якщо вихователь вривався у спальню й запалював світло раніше, ніж завершувалося побоїще, то каральна акція була неминучою. Ті, кого він устиг помітити, за наказом роздягалися догола і виходили в самих черевиках у коридор. Штрафники шикувалися обличчям до стіни, сплівши руки на потилиці. Глист ішов до своєї комірчини за тоненьким ошкуреним вербовим прутиком.

Світло в коридорі вимикалося, і в тьмавій підсвітці дворового ліхтаря розпочиналася екзекуція. Хлоп'як, котрого штрикав ціпочком Глист, повертався до нього і покаянним речитативом хлипав: «Я такий-то, брудна скотина і невдячна сволота, розгнівав свого любимого вихователя Семена Борисовича Глістера і зараз прошу за це пробачення. Дорогий Семене Борисовичу, даю чесне піонерське слово, що ніколи більше не завдам вам прикрощів і буду сумлінно виконувати всі ваші настанови й побажання».

Глист зі зловтішною посмішкою нахилявся і стьобав прутиком хулігана по члену. Той смикався, скімлив, а вихователь зловісно запитував:

— Будеш таке ще робити?

— Ні.

І знову прутик різко опускався на бідолашну посинілу плоть.