— Можливо, це від неандертальця.

Озвався її телефон. Вона глянула на номер і побігла в глиб саду. Розмовляла недовго і повернулася сяюча.

— Яке гарне завершення гарного дня. Телефонував мамин лікар з Братислави. Цілий консиліум збирався, щоб оглянути її. Сказали, що операція не потрібна. Мають допомогти спеціальні процедури в Ізраїлі. Всі витрати бере на себе якийсь фонд. Уявляєте? Ну, тепер вони мені не потрібні й поготів…

— У безробітніх теж своя гордість.

— Я й не працювала в дитбудинку. Я просто відробляла материне лікування. Спочатку на це пішли заощадження, потім продали австрійський рояль, трофейні картини й меблі, що залишилися від діда, його колекцію люльок. Добре, що директор знав, кому це можна спродати. А потім я прийшла до нього: дайте мені якусь роботу. Він сказав, що посади для мене немає, та й зарплата в них мізерна, але він може порекомендувати мене одній впливовій людині. Може, я підійду… Першої ж зустрічі я зрозуміла, що підійшла… Ви про це не напишете, правда?

— Ні, не напишу.

— Впливову людину звати Барак, його всі в місті знають. Тут він один з перших бізнесменів, а до того сидів. Глянув на мене — наче одяг здер. У суботу, каже, нову сауну запускаю. «Можеш там крутитися на прихваті». «Я не хочу на прихваті, — відповідаю, — в мене дві освіти». — «Добре, якщо ти така розумна, то будеш там старшою. Але коли буду я паритися, то ти сама будеш прислуговувати». «Як це розуміти», — питаю. «Так і розумій, тут двох дипломів не треба…» Грюкнула я дверима. Та не далеко втекла. Того ж вечора підстеріг він мене біля дому. Я в авто відмовилася сісти, то він сам неохоче вийшов. Сказав, що даремно я образилася. Він не просто так хоче зі мною, а постійно. Сподобалася я йому. І роботу має для мене гарну — в ювелірному магазині, на золоті. Я сказала, що люблю срібло, і пішла додому. За кілька днів покликав мене директор дитбудинку. «Ти знаєш, — каже, — як я добре ставлюся до твоєї матері. Я сказав Бараку, щоб тебе не чіпав, бо ти не така. І він погодився, навіть зголосився допомогти. Пообіцяв влаштувати матір до клініки в Братиславі, має там зв'язки… Але ж ти знаєш, ці круті нічого не роблять просто так. Мусиш нам, Яночко, допомагати. За своїм, так би мовити, фахом…» І стала я перекладачем у сиротинці. Та оскільки така посада не передбачена, назвали мене про людське око «консультантом». Роботи не багацько. Хіба коли приїдуть на всиновлення іноземці. Тоді я з ними і як перекладач, і як гід, і як консультант з усіх питань. Іноземці наших дітей всиновлюють радо, все-таки це не Індія і не Ангола, діти — європейці. Їхні бездітні пари готові на все. Роками чекають дозволу у своїх країнах, потім прибувають до Києва. Тут і зав'язується ланцюжок бебі-аукціону. Свої чиновники, юристи, свій ескорт. Дістають рознарядку, приїжджають. Тут їх уже чекають. Влаштовується огляд. Усе чинно, з комфортом — кава, коньячок. Діти прибрані, вмиті. Показують малюночки, танцюють, читають віршики. Я перекладаю. Всі зворушені, зі сльозами замилування. «Це твоя мама. Хочеш поікати з нею в Англію?» — «Хочу». Кожна дитина тут щохвилини чекає батьків. Настає час, і дітей приводять. І вони їх вибирають, помічаючи на аркушику бали. У кожної дитини своя ціна, своя вартісність. Навіть у рахітичної циганочки, яка на півдні Франції зійде за гарненьку мулатку… Хочете ближче познайомитись з дитиною — будь ласка. Поживіть, побавтеся з нею якийсь тиждень. Барак для цього навіть готельчик облаштував…

— Чи не той, куди ви мене спровадили? — запитав він.

— Ні… А може, бажаєте, щоб дитина приїхала до вас на літо в гості? Теж нема проблем. Тьоті з освітніх установ і опікунської ради щиро підуть вам назустріч. Звичайно, ви звикнете до дитини за цей час, прилипнете серцем, але не все так просто, черга на всиновлення все більша, а дітей в Україні народжується все менше. Се ля ві, мадам. Проблема, містере. Але все можна залагодити. Рішення суду без суду — кого там слухати. Фіктивні відмови батьків, довідки РАГСу. Закордонний паспорт за день… Ми, мовляв, розуміємо, як вам тяжко дається кожен день перебування в цій країні. Тому і йдемо вам назустріч. Сервіс, панове, бізнес. Робота по-вашому… Гроші — діти — гроші…

— Ви теж цю роботу виконували, — докинув він якось розгублено.

— І я, звісно. Але, по-перше, я не брала за неї ні копійки. Я відпрацьовувала лікування мами. А по-друге, я робила це радо.

— Радо?

— Може, повести вас у котрийсь гуртожиток, щоб ви зрозуміли це? Їх називають «бужнями» і «блюварнями». Або в глибину котрогось дворика, які зовні так зворушують туристів. Там, де в кімнаті, якщо це можна назвати кімнатою, живе по семеро душ. І рідко коли батьки бувають хоч годину тверезими. І приходять чужі дяді й тьоті і злягаються на очах дітей або й з ними. Добре, коли наварять їм каструлю макаронів. А так — харчі на смітниках. Скільки малих волоцюжок тиняються в щоденному сум'ятті, не знаходячи собі місця в цьому світі. Вони виростають, не знаючи такої цінності як «свій дім». Я мовчу про циганський табір, де навіть дворових нужників немає, де варять трупи тварин і сифілісом хворіють як батьки, так і діти… Або, може, вам розповісти про інтернат для круглих сиріт, де дванадцятирічні вже проходять школу дорослості. Уявляєте, що це таке?

— Трохи.

— То що, великий гріх на мені за те, що я допомагала дітям уникнути цього? Тепер вони живуть у родинах у Франції, Канаді, Швеції, Іспанії', Америці. Від них приходять світлини. Циганчук Сергій ловить рибу з батьком на власній яхті. Донька алкоголіків Аня — краща учениця в школі поблизу Шампані, її туди возить персональний водій. Братики з Верховини, чиї батьки згоріли, відвідують школу лідера, хочуть стати бізнесменами, щоб приїхати сюди з інвестиціями. Так і пишуть, щоправда, англійською… Діти забувають мову швидше, ніж за рік. Вивітрюються і спогади, хоча ще довго тривожать їх. Декотрі часто бунтують, конфліктують з новими батьками. Залишається якась невиразна ностальгія, жалість до тих, що залишилися. Вони пориваються назад. Але з ними працюють психологи, і все влягається. Після шістнадцяти-сімнадцяти років вони бояться приїздити сюди навіть на екскурсію. Хоча тоді мають уже юридичне право вибирати батьківщину. Але вони приховують, звідки вони. Ніщо їх сюди не вабить… Я раділа за кожного з них, бо це був шанс вирватися з цього болота. Подарунок долі. Гірко усвідомлювати, що в нас усе так робиться. В Україні щонайменше кожна сота дитина — безбатченко. В нашій області таких, а також сиріт при живих батьках, — більше двох тисяч. Третина з них підлягають усиновленню. Не розумію, чому держава, якщо їй не потрібні свої діти, віддала це в брудні руки! Не знаю тонкощів, але це дуже гидко. Зате вигідно. Інакше Барак цим не займався б. Готель побудував, віллу на Солоних озерах, розкішний ювелірний магазин відкрив — «Золото тигра». Втім, він не гребує нічим: і нелегалів переправляє через кордон, і жінок туди поставляє. Добре, якщо на це йдуть дорослі дурепи, але я боюся, що вони візьмуться й до дітей. Якщо вже не взялися. Це, якщо хочете, ще одна причина, чому я там залишалася… Мене не завжди кликали перекладати. З деякими клієнтами приїздив київський перекладач Влад. З центру всиновлення. Молодий, з бородою, гоноровий. Весь час обурювався, чому немає якогось там віскі, коли ми вечеряли. Хвалився, що пише детективи, а тем йому вистачає, мовляв, сама робота підкидає. «Мафія безсмертна, мила Жінет, — загадково посміхався він, потягуючи чеську бехеровку. — А нам з тобою своє робити. Бо гроші не пахнуть, вони смердять своїм господарем»… Якось у місто приїхав один політик. Виступав, давав інтерв'ю. Сауну підготували для його почту. Чую, наших дівчаток готують, щоб вони виступили на застіллі перед високими гостями і виконали «танець зірочок» у прозорих платтячках. Директор сам їх повезе і привезе… Я сказала, що якщо він це зробить, я заявлю в прокуратуру і редакцію газети. Дівчаток не повезли, але мене після цього на роботу тиждень не кликали. І ось тепер цей конфлікт… Шепнули директору, що я нишпорила в архіві і передала якісь матеріали сумнівному типові, який декілька днів тут ошивається. Це про вас. Він прибіг як на пожежу. Кричав, що за таке я не тільки роботу втрачу і матір з клініки додому відправлять, а ще й матиму купу проблем. Він перед Бараком не буде мене захищати. Я набралася нахабства запитати: «А що, Барак уже міністр соціального забезпечення? Чи, може, він той самий Барак Обама?» «Ти догралася, дівчинко!» — бризнув він слиною і втік…