Коли був за три кроки до воріт, хвіртка стала повільно зачинятися. Але він устиг устромити між двері ногу. Клин вилицюватої пики ще більше скривився.

— Мертвий час, — понуро сказав сторож. Він явно не мав бажання говорити.

— У мене справа до Яніни Сергіївни.

— Її немає. Вона вже тут не працює.

— Відколи?

— Від сьогодні.

— А де її можна знайти?

— Не знаю. Дайте мені закрити двері. У нас мертвий час. — Сторож силоміць тягнув на себе металеву раму.

— І все-таки, де її можна знайти? — перепитав настирливий відвідувач, і його металевий голос сперечався зі скрипом заліза.

— Я не довідкове бюро, — буркнув сторож і одразу ж застогнав.

Чужі пальці стискали його обручку — коли той устиг її вхопити! Давня обручка, що ніколи не знімалася і з роками в'їлася в тіло, зараз гнулася в пальцях-лещатах цього зайди. Затерпла плоть, хруснула кістка. А той повільно тягнув до себе сплющене кільце, здираючи шкіру і живе тіло.

— 5-77-52… Її телефон, — промукав сторож, благально заглядаючи в очі прийшлого бузувіра. В їх студеній сірій слюді танцювали криваві чоловічки.

Сторож тряс звільненим пальцем, жалісно поглядаючи на спотворену обручку.

— Ну от, золото нікому не приносить радості, — гидливо сказав гість і рушив до свого автомобіля.

За парканом весело лящали діти. Вони нічого не знали про мертвий час.

— Алло. Яніно Сергіївно, вас турбує все той же зануда.

— Інформацію збирати ви вмієте. Уже й телефон маєте… — голос її звучав притишено, втомлено.

— Мені його люб'язно дав ваш сторож. Душа-чоловік. Мені незручно бути вашим боржником. Здається, я обіцяв тістечко і якусь лекцію.

— Вважаєте, що я заслужила їх?

— Ви заслуговуєте більшого. Але почнімо хоча б із цього…

— Мабуть, мені і справді варто розвіятися. Тим більше, що й часу в мене зараз удосталь. Душа-сторож, гадаю, розповів вам і про це. Якщо зручно, то я буду рівно за годину в кав'ярні «Едушо». Це в пасажі, по-старому його називають Латоричним Двором.

«Дівчинко, я, старий лис, знайду й без назви», — кортіло йому сказати, але натомість він обережно натиснув червону клавішку.

На майдані мало не з-під ніг виринув Коля, жуючи щось із пакетика.

— Тебе Щуром назвали через те, що ти їси різну гидоту?

— Це чіпси.

— Гидота і є. Ти ж маєш гроші, дай матері, нехай щось приготує.

— Ага, дам. Вона проп’є.

— Тоді піди до шкільної їдальні.

— Ремонтують. Ви думаєте, чому я у вас на роботі? Дах на школі протікає. Цілий вересень уроків не буде, — радісно пояснив і побіг показувати «Едушо».

Цукрарня дихнула лоскітним ароматом смаколиків, жебоніла приглушеними голосами. Вільних столиків не було, та йому махнули з дальнього кінця під темними дерев'яними колодами. Дівчина в джинсах і м'яких коротких чобітках, як у середньовічного менестреля. Спочатку він подумав, що це підкликають не його, але кликали таки його, і це була вона. Просто в іншому образі. Платиновий водограй волосся спадав на такого ж відтінку блузку, і цей обклад гарно окреслював матову засмагу шиїта обличчя. Та ще й зрадливий рум'янець підсвітив бронзу лиця. Йому здалося, що він теж ніяковіє.

— Бачу, сьогодні в Мукачеві солодкий день, — сказав, окидаючи поглядом духмяну залу.

— Тут кожен день солодкий, — сяйнула вона своєю фірмовою посмішкою. — Чи ви не чули, що в кризу солодкого їдять більше?

— Щоб життя не здавалося гірким?

— І це також. А крім того, втрачається вартісність грошей, і людям легше дозволяти собі маленькі задоволення. Під час кризи, до речі, частіше відвідують театри, концерти, виставки, більше купують книжок.

— Про книги я чув. А ви добре орієнтуєтесь у процесах. Класичний консультант.

— Я вже не консультант. Та, зрештою, ніколи й не була ним. Але не будемо про це. Як ваш незнаний?

— Хто?

— Так називають дітей з невідомим батьківством. Дітей нічиїх і нізвідки, — вона нахилилася до нього і продовжувала пошепки: — Знаєте, скільки дітей знаходять під парканами, на пустирищах і навіть у нужниках?! Віднедавна, як держава почала виплачувати матерям допомогу, їх поменшало. Але такі діти будуть завжди. Діти випадку, діти гріха, нерозділеного кохання… Сиротинців не меншає, ще й додатково відкривають будинки сімейного типу.

— Незнані, — сказав він задумливо. — Цікаве слово.

— Ну, слова — це ваш матеріал…

— Незнані, — ще раз повторив він. — Ніхто їх не хоче знати.

— Помиляєтесь. Ними навіть дуже цікавляться. І ви в тому числі…

Вона це сказала з легким докором. Підійшла офіціантка.

— Яке ви любите тістечко? — запитала його дівчина.

— «Хвилі Дунаю», — інших назв він просто не знав.

«Хвиль» тут не виявилося, і він згодився нате, що любила вона — «Тірамісо». Такі слова можуть запам'ятати тільки жінки.

— Я скористався вашою порадою і майже все дізнався про того хлопчика.

Дівчина знову наблизила своє обличчя і чітко, розміреними складами промовила:

— Ніколи ніхто не дізнається всього про цих дітей… Та й не треба, — тріпнула волоссям. На нього війнуло запахом живиці. Так пахне бурштинова соснова смола, розм'якла на сонці.

— Принесли тістечка. До них смакував чай із ромом.

— Ром — молоко піратів, — зауважив він, щоб зіскочити з теми. — Колись я плавав юнгою на маленькій шхуні і старі матроси вчили мене пити чай з ромом. Знаєте, як це буває? У прокуреній портовій таверні збирається матросня, щоб після місячної хитавиці спокійно посидіти собі до ранку. Замовляють чай із ромом. Відпивають з кухля ковток і доливають рому. Відпивають і знову доливають. І так до ранку.

Вона всміхнулася, і він пошкодував, що немає фотоапарата, щоб зупинити цю посмішку. Йому ще й ще хотілося смішити її.

— А зараз, як обіцяли, розповідайте мені про свою творчість, — попросила вона і склала, як учениця, на столі руки.

— Так, обіцяв, — непідроблено зітхнув він і неохоче почав: — Що ви знаєте про слово?

— Про яке слово? — стрепенулася.

— Про написане слово.

— Ну, я люблю читати. Читаю, відколи себе пам'ятаю.

— Читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, а виходить інше…

— Ви не схожі на письменника, — несподівано встромила дівчина.

— Чому? — без здивування запитав він.

— Я знаю трохи одного письменника. Він зовсім інакший. Він так дивиться, що ти, навіть не читаючи книг, віриш йому. Він говорить смішні речі, а в очах жура за весь світ.

— А я безжурний…

— Ні, не це. У ваших очах теж зачаєний смуток, але ще більше в них упевненості. Суворої впевненості. Як у гладіатора. Ви бачите лише те, що хочете бачити, відсікаючи непотрібне, зайве… Ви знаєте, що з вами було, що є і що з вами буде. А якщо не хоче бути, то ви зробите так, щоб було. Ви схиляєте людей своїм поглядом, тембром голосу. Кажете про слова… Слова не мають значення для таких людей, як ви… Я спостерігала за вами тоді, коли вас культурно відшив наш директор, і боялася, що від вашого погляду спалахнуть фіранки, а телефонна слухавка в руках розкришиться на пісок…

— І ви злякалися за свого директора?

— Ні, за вас. Я здогадалася, що це вам дуже потрібно і ви можете встряти в халепу.

— Так, письменники різні бувають, — промимрив він.

— А директора мені не шкода. За нього є кому подбати. Вона знову взялася за тістечко, збираючи довгими тонкими пальцями шоколадні крихти і підносячи їх до рота. На золотавому пушку над губою зачепилася крихітка, і йому кортіло обережно зняти її і піднести до своїх губ. Здавалося, навіть відчуває на язиці смак тієї окрушини. «Синичко, дай мені крихітку з твого дзьобика», — попросив подумки, а вголос промовив:

— Яніно Сергіївно, мені дуже прикро, що так сталося. Це через мене у вас неприємності на роботі?

— Навпаки. Неприємності скінчилися. Я давно поривалася піти звідти. А зараз тим більше мене там нічого не тримає. Буду забирати маму з лікарні. За нею потрібен догляд. Її лікували в Братиславі, в інституті крові. Далі, кажуть, немає сенсу там лежати. Або операцію робити, або лікуватися вдома. А з ними я розрахувалася сповна. Тепер буду уроками заробляти. Бо ж я ніякий не консультант, я — перекладач, вчитель іноземних мов. Англійської, французької і трохи іспанської…