— Тут усе розписано: скільки книг, почім і куди, — чинно прокоментував. — У нижньому рядку — ціни за лахи. Я відроблю.

— Сам до книг заглядав?

— Узяв собі найтоншу, за вісім гривень.

— Щось сподобалось?

— Угу. Про Мукачево. Той, хто живе не в Мукачеві, лише прикидається, що живе. Або інше: Париж — найкраще місто після Мукачева. Ги-ги-ги. Це він приколюється?

— Та ні, мабуть, він знає, що пише.

— Яка сьогодні в мене робота, дядьку Сашо?

— Звідки ти знаєш, як мене звуть?

— Від готельного сторожа. Він запитав мене: чому ти приходиш до дяді Саші? Я сказав, що працюю у вас.

— Так і є. Сьогодні ти почнеш із приємного. Потрібні квіти.

— У тітки Магди на ринку найдешевші гербери. Але під вечір, коли прив'януть.

— Ніяких гербер, тим більше прив'ялих. Дешеве завжди дорого обходиться. Це собі затям. Ти нарвеш польових і лісових квітів. За містом. Букет має бути великий, пишний і пахучий. Ти знаєш, що таке букет?

— Аякже. Я ж стінгазету випускав у таборі. Ви що, забули?

— Я нічого, на жаль, не забуваю, Колю. І ти не забудь: побільше різних квітів, гілка калини, глоду, обліпихи, ще там чогось… Тітка Магда повинна пустити слину. Чим більшим буде букет, тим більше ти на ньому заробиш.

— Тоді я візьму в діда Кунді теліжку.

— Візьми, але транспортні витрати за твій рахунок.

— Само собою…

З учорашнього дня біля рецепції з'явився столик, а за ним вовкуватий охоронець у новенькому однострої. Він читав газети, а коли хтось заходив чи виходив, — підводив свої колючкуваті очі. На нього він демонстративно не звернув увагу.

— Вибачте, ви не порадите, де можна замовити торт?

Охоронець здригнувся і скоромовкою запитав:

— Тобто? Який торт?

— Смачний, гарний. Хіба я знаю?..

З рецепції озвалася жінка-адміністратор, яка його поселяла:

— Торти можна купити в цукрарнях «Едушо», «Білий какаду», «Шері», «Ваніль». Але якщо ви хочете щось особливе, креативне, то раджу кленовецьку випічку. Недалеко від міста, зате це буде щось. Тих кондитерок там усі знають. Біля церкви живуть.

— Спасибі. Мабуть, я так і зроблю.

Охоронець з кам'яним обличчям невідривно читав газету. Мабуть, він солодке не любив.

— Алло, це пані Марта?

— Йой, так красно мене ще ніхто не називав. Золотику, ваша пані ще затемна корову доїть, гусей годує і на всю файту готує фриштик. А пак береться тісто місити. Багато говорити — мало слухати. Кажіть, що маєте мені казати.

— Маю замовити у вас торт.

— Це я здогадалася. Який торт?

— А який би ви спекли для дорогої вам людини? Мені порадила вас Єлизавета Петрівна, акушерка, з якою ви працювали.

— Ліза? Най Господь її береже і її золоті руки. Не знаю, чиї ще сотворили стільки добра людям. Ліза любить «Дунайські хвилі». Мені теж цей торт смакує. Але чи вам полюбиться? Ану, зробимо так, по-панськи, як своєму. Донька вам зажене на телефон рецепт і образчик, а ви скажете, чи ляже вам до дяки.

— Добре. Я ще вас хотів запитати про свого… далекого родича. Мішо… Прізвище не пам'ятаю. Дружина його померла при пологах у вас… Близнята народилися, а вона померла. Єлизавета Петрівна розтин робила. Він, той Мішо, молоко до вас носив у лікарню…

— Та де б не знала? Скільки того села.

— Живе він?

— Чому б не жив? І позавчора дзвонив…

— Що?

— Дзвонив на Службу. Він дзвонар при церкві. І прізвище в нього Звонар, і в дзвони б'є на празники. Роки вже не ті, щоб на дзвіницю лазити, але деколи ще зможеться. А так — помалу сторожить Мішо у винниці. Ще з радгоспу, хоч ті землі вже давно викуплені…

— Сам живе?

— З невісткою. Сина десь на Уралі деревом прибило… А той дітвак, що живий лишився по Анці, прощена би була, той Миколка… чи знаєте, хто він нині?

— Не знаю, я давно тут не був.

— Архімандрит Лука. В монастирі нашому. Та хто його не знає? З цілої області везуть до нього розслаблених на молитву.

— Та що ви кажете?!

— Кажу, як є. Але ви мене, пане, так завгурили, а я служниці, перебачте, не маю…

Невдовзі затьохкав сигнал повідомлення. Ось він — ніздрюватий кусень, ув'язаний рум'яними, коричневими й білими шарами, хвилеподібний згори, облитий матовим шоколадом. А всередині відверта м'якоть плодів стікала густим соком. Зранку він не мав у роті й рісочки, і від цього дива йому засмоктало під грудьми.

«Дунайські хвилі». Тісто: 2 склянки борошна, 250 г масла, б яєць, 1 склянка цукру-пудри, 2 ст. ложки какао, 2 ч. ложки порошку до печива, 1 пачка ванільного цукру, ром, 1 кг свіжих фруктів (персики, абрикоси, ананаси, айва).

Крем: 250 г масла, 1,5 склянки молока, 1,5 склянки цукру, 2 ст. ложки борошна, 2 ст. ложки крохмалю, 1 пачка ванільного цукру, 1 цитрина.

Помадка: 125 г масла, 3 ст. ложки води, 3 ст. ложки цукру, 3 ст. ложки какао.

Розтираємо в макітрі масло з цукром-пудрою, поступово додаючи по одному жовтку, ванільний цукор, просіяне через сито разом з порошком до печива борошно, ром. Вкінці додаємо збиту з білків піну й замішуємо тісто. Ділимо його на дві частини. До однієї частини додаємо какао і 2 ст. ложки води. На вистелену промащеним папером бритванку, що має високі стінки, викладаємо ложкою білу частину тіста, рівномірно розподіляючи його по всій формі, на неї таким самим чином викладаємо тісто з какао. Посипаємо його білими сухарями — вони вберуть вологу. Зверху розкладаємо густо нарізані фрукти (в довільному порядку, рядами або хвилями). Висота фруктового шару може бути 2 см. Випікаємо в нагрітій печі не менше, ніж 45 хв. Коли корж охолоне, змащуємо його зверху кремом, а потім заливаємо помадкою.

Помадку готуємо так: вказані продукти нагріваємо, доки не розчиниться цукор, весь час помішуючи, охолоджуємо і виливаємо на корж.

Крем. Змішуємо цукор, борошно та крохмаль, розводимо суміш молоком. Після цього ставимо на малий вогонь і варимо до загустіння, при цьому інтенсивно помішуючи. Охолоджений крем поступово по ложці додаємо до розтертого в макітрі масла і добре розтираємо. Наприкінці даємо сік з однієї цитрини.

Ніколи нічого складнішого він не читав. Збентежений тим, що нічого не запам'ятав, хотів перечитати ще раз. Однак передумав і швидко написав відповідь: «Так».

Букет прибув раніше, ніж він сподівався. І який букет! Цілий сніп строкатого зілля, ягідних китиць, ще й гілка сріблястої ялини була засилена всередину, і оксамитові кийки комишів. Залишалося викинути перев'язь із старих колготів, обрізати кострубаті кореневища стебел і запакувати пахучий оберемок у багажник авто. Після цього порожнього місця там не залишилося.

Розпашілий Коля аж цвірінчав від збудження:

— На трасі біля Червоної Гори мене крутий зупинив: продай віник. Не можу, кажу, я на роботі. Він не відстає, за моєю теліжкою на мерсі їде. Продай, дурню, я тобі двадцять п'ять гривнюків дам. Але я не продав…

— То дурень і є. Треба було продати і повернутися за другим букетом.

Малий дивився сполошено, недовірливо, а далі зблиснув зубами:

— А я так і зробив, дядьку Сашо. Тільки цей букет ще кращий, ніж той, який я йому продав.

— Що зізнався — похвально. Погано, що продешевив. Зараз маєш обідню перерву. А потім поїдеш у Кленове. До речі, де ти обідаєш?

— Коли де. Я горіхів дорогою назбирав. Хочете?

— Хочу.

Він стис у кулаці два горіхи і ті розкришилися на дрібні крихти. «Цікаво, чому досі мені траплялися лише тверді горіхи?» — подумав він.

«Вольво» зашурхотіло по щебеню і зупинилося. Через скло він помітив у напіввідчиненій хвіртці сиротинця темне лице.

«Край сторожів, — подумки промовив. — Цікаво, чи тут ще роблять щось крім того, що сторожать». У вересневий полудень сумовито вплітався віддалений звук курантів з ратуші. «Край сторожів і дзвонарів…»