Поринувши в борги, Єлизавета Петрівна втратила не лише надію, але й сон. Якось після чергової безсонної ночі вона виволокла своє стомлене тіло надвір. Сходило сонце. Через віття бузку проміння вдарило їй в очі, засліпило. У цьому сяянні вона побачила в янгольській подобі обличчя рідної доньки. Привітно посміхаючись, та промовляла: «Йди, мамо, йди». Жінка, в чому була, наосліп рушила вперед. Спам'яталася в лісі. Казково щебетали птахи, пронизливо пахли квіти. Вона стала рвати їх, тулила до грудей, плакала. Диво — на поляні натрапила на ціле сімейство білих грибів. Зняла кофту, набила їх туди, ледве тягла. На шосе поруч неї пригальмувала шикарна машина. Стрижений хлопець крикнув: «Продайте, бабко, чічки. Моя коза лише польові любить». Із салону вистрибнула дівчина, верещала з радості, пестячи квіти. Жінка незчулася, як у руці її опинилася двадцятидоларова банкнота.

Того вечора вони бенкетували з онуком. На виручені за гриби гроші купила харчів, за долари — хлопцеві черевики і майку. Завтрашнього світанку вона чекала з нетерпінням, заздалегідь приготувавши кошик і кандир. А вже за кілька годин стояла на базарі з грибами й ожиною. І так щодня. Ліс відкривав їй свої багатства й таємниці. За природними дарами, що оберталися на матеріальні блага, стала помічати живу красу, насолоджуватися пахощами, музикою потоків, які поступово вимивали з серця гіркоту втрат і страх перед незахищеністю. Зцілювали душу.

Інколи на ринку біля неї торгувала травами древня бабуся з Ділка, вчила її, лікарку, що чим лікувати. Якось бабуся заслабла і більше не з'являлася, але давні клієнти приходили, замовляли трави. Тепер Ліза прихоплювала з лісу віхтики цвіту, коріння чи якогось зілля. Накупила книг з фітотерапії.

Постійними пацієнтами стали базарні люди, що роками заробляють тут артрити, ревматизми і хронічні бронхіти. Хто відмовиться випити за копійки кухлик пахучого чаю? Кому від нежиті, кому від тиску, від голови чи печінки. А які мазі від радикуліту навчилася робити баба Ліза з лілії! Масажисти навперебій замовляють, навіть в Угорщину возять.

Комірчина тріщить від банок, пляшок, діжечок — соління, маринади, сиропи, компоти, настоянки, сушені гриби, дички, зелені прянощі, горіхи. Окремих делікатесів у Мукачеві можна скуштувати, мабуть, лише тут. Приміром, пікантний салат з їстівної папороті або мариновані равлики. Так-так, оті, що їх французи та бельгійці звозять із цілого світу. А Єлизавета Петрівна знає два такі місця в Березинському лісі. Бочками можна збирати їх після дощу. Равликів вона тримає у картонних коробках з борошном. Там вони очищаються. Потім, перед приготуванням, посипає сіллю, щоб випустили слиз. Чистить щіточкою — і в окріп. Витягує з мушлі м'ясо, викидає геть чорну печінку і готує дієтичні бульйони та пікантну печеню. Равлик поживніший, ніж кролятина. А крім смакоти, це ще й найкращі ліки від остеохондрозів, хвороб суглобів і кісток.

Ліс годує і лікує. Але сезонно. Кожна пора диктує свій бізнес. Той же фірмовий чай із трав і лісових ягід, чи то вина, настоянки, наливки.

— Вам доводилося пити настій саламандри і молодої павутини? Таке смакували лише фараони, щоб довго бути молодими й сексуальними… — націдила йому в циліндричну чарочку буруватого трунку.

Або її горілка з калганом — козацьким женьшенем. Є версія, що саме цей еліксир здобув запорожцям таку славу. Баба Ліза знає потаємні плантації лісового калган-зілля, аралії маньчжурської, елеутерококу, родіоли. Диваки викидають шалені гроші за бальзам Бітнера, про який австрійці навіть не чули, а чудодійні соки землі предків — під ногами…

Найкраща реклама для її продукції — вона сама. У свої 72 — тоненька і пругка, як струна. Немає дерева, на яке не залізе. Адже волоські горіхи по пустирищах — це окрема і значуща стаття доходів. Восени назбирує їх мішками, а зимовими вечорами чистить, фасує у мішечки і продає циганам, котрі їх переправляють в Угорщину. Спартанський уклад і тісний контакт з природою надиктували їй чітку лінію життя, від якої не відхиляється другий десяток років. Встає і лягає, як тибетський монах, із сонцем. І здорово, й економно. Їй подобається французька приказка: зароби в себе сам. З раціону назавжди виключила білий хліб, цукор, сіль, жир — «білі вороги людини». З ними відступили і старі болячки. А коли перестала вживати воду з крана, замінивши її на живу, джерельну, — тіло налилося молодою енергією. Раз-двічі за тиждень ходить до криниці під Червону Гору. Щоранку натще випиває кварту з ложкою меду і ложкою цитринового соку. І кожного вечора з'їдає декілька зубчиків часнику, вважаючи, що він чистить не лише кров, але й мозок.

В онука є друзі художники. Подивилася баба Ліза на їх непутяще життя-творчість і сказала строго: «Годі вам бавитися в невизнаних геніїв. Ніхто не прийде за шедеврами у ваші занехаяні підвали». Зібрала під пахви картини і подалася на електричку. За день обійшла три санаторії і вернулася з грошима. Генії очі витріщили. А вона рознарядку дала: у вільний від творчих мук час писати пачками мальовничі краєвиди, замок і монастир, а в погідні дні малювати в оздоровницях нудьгуючі пики курортників. І список перших клієнтів дала.

Цікава людська природа. Коли сиділа без копійки, їй здавалося обтяжливим піти копати картоплю до сільських родичів, щоб заробити мішок для себе. Зараз не пропустить жодної нагоди підзаробити, якщо зиск становить бодай гривню. І не пускає гроші на дурнички. Хоче вивчити онука на архітектора.

— Ми бідні не тому, що дурні, а тому, що дурно тратимо гроші, — запалюється Єлизавета Петрівна. — І тому, що ліниві. Ліниві не так тілом, як мозком. Гляньте на більшість безробітних: вони думають не про те, де і як заробити, а прихитряються, як би не робити. На тимчасову роботу не підуть, на віддалену від дому теж, а якщо кличуть їх десь підсобити, то менше ніж за 50 гривень вони з двору не висунуться. Для чого, коли за п'ятірку можна купити пляшку самогонки і день веселитися. Держава свідомо плодить пролетарів… У нашому дворі більше половини живе з грошових допомог, гуманітарок і дрібних крадіжок. Якщо завтра німецький чи російський капіталіст запустить знову «Мукачівприлад», на роботу підуть лічені одиниці. Люди відвикли працювати, відвикли від якісного життя. Можна жити без роботи і без грошей. Це жах! Я кажу молодому сусідові: замість пиячити візьми й пофарбуй ворота, обріж дерева, вивези сміття. Кожен за це у дворі дасть кілька гривень. За ці гроші купи фарбу, вапно, щітки і піди в інші двори. У кожному другому треба щось підмайструвати, залатати. Якщо гроші не дадуть, — нагодують. Головне — контакти, знайомства. Дивишся, через місяць-другий тебе самі шукатимуть. Але будь людиною. Немає чоловіка, який би вичистив вигрібну яму, наточив ножиці, полагодив городній інструмент, велосипед, зробив масаж удома, повів дітей у похід, організував людей на корисну справу… До того ж я ще й дворовий і базарний адвокат. Написати скаргу, лист чи заяву до влади, оформити підприємницькі документи… До мене вигідніше йти, ніж у юридичну контору. Я це зроблю за копійки або просто за так. Гірко дивитися, як люди мучаться. А захисту ніякого…

— Єлизавето Петрівно, може, ви й нам допоможете в одній справі? — витяг свого конверта. — Порадили звернутися до вас. Тут старі документи.

Окуляри без дужок тримаються на самих зморшках. Їм там зручно у виярках лиця. Від ясних очей, здається, навіть скельця потепліли. Тривале, незвичне для неї мовчання. Лише губи, зібрані, як на старому кисеті, беззвучно ворушаться. А для нього кожна секунда чекання — сердечна мука.

— Здається, це ваш автограф… — допомагає зрушити цю несподівану мовчанку.

— Народилися вони в неділю, — почала тихо і якось урочисто. — Як нині пам'ятаю той день…

— Мабуть, ви не зрозуміли. На знімку різні діти. А нас цікавить лише цей, крайній.

— Про нього й кажу. Народилися вони пополудні в неділю. Близнята. Саме на моє тридцятиріччя. Я чергувала тоді. Такий був гарний вересневий день, що оси залітали у вікно скуштувати наш лікер. Ми робили свій фірмовий бузиновий лікер. Лікарня тоді розміщалася в дерев'яних бараках, ще з першої світової війни, коли з фронтів сюди направляли ешелони поранених. А потім померлих від тифу звозили в Борок-Телеп і скидали у величезні ями з вапном. Ці місця загучали хащами бузини. Санітарочки настоювали цвіт у криничній воді з цукром. А потім додавали медичного спирту… До того жменя горіхів, яблука, пиріжки з сиром, які напекла свекруха, — от і гостина на мої іменини. Неділя спокійна, тиха — наче ангел у родильну палату залетів. Та не встигли ми пригубити лікер, як заторохтіла на дворі підвода. На ній жінка лежала на вереті поверх сіна. Непорушна, біла, як пеленка. «Готуйте операційну!» — крикнула я дівчатам, бо одразу збагнула, що тут сильна кровотеча. Чоловіки внесли її на тому ж покривалі. Один із них — Мішо, наш молочник із Кленового. Так і є, це була його дружина. Я нараз і не впізнала її змарнілий, вимучений вид. Вона в нас народжувала чи не щороку. Але вже й не згадаю її ім'я. Така була маломовна, сором'язлива жіночка, повна протилежність чоловікові. А його, звичайно, пам'ятаю… Та, може, вам усі ці подробиці нецікаві?