— Н-да...— здивовано промовив Андрій.— Перша людина після голови колгоспу!
Павло мовчки наливався люттю, не знаючи, що йому робити.
— Мовчу! Мовчу! — Андрій підняв обидві руки догори.
— Та годі вже тобі! — дружньо штовхнув його у бік Вовчик. — Дійсно, ти б хоч якийсь шнапс виставив, а то горілка...
— Гидота — цей їхній шнапс, — пробурмотів крізь зуби Павло. — Горілка краще. А питиму без закусу. їсти — справа свиняча. Вам треба закус, ви й несіть.
— Ну, то й ми без закусу, — погодився Андрій.
— Павлушо, — підлесливо зауважив Вовчик, — а я там у барі цукерки бачив, круті такі... Може, оприходуємо? Не ковбаса, звичайно, але...
— Приходуй, — байдуже відповів Павло. — Спеціально привіз, думав...
— Та годі вже тобі! — всерйоз обурився Андрій. — їй гірше. Дурні баби... Завжди думають дупою, а потім шкодують. Не переживай, перетреться все. Час лікує. Давай...
Горілка була вже розлита по склянках, і компанія випила. Двоє, роздерши по-варварському коробку, закусували німецькими цукерками. Господар занюхав рукавом. Майже одразу ж налили по новій.
— Мужики, а ви що, серйозно не підете? — несподівано запитав Павло.
— На весілля? Звичайно, ні! — заявили обоє одночасно. — А на хріна воно нам здалося? Ми тут, поруч із тобою.
— Ми ж друзі!
— Слухай, Павлушо, — запопадливо почав Вовчик. — Ти вже там, напевно, битий вовк. Може, і я з тобою? З рік попрацюю... Місце можна знайти?
— Якщо пошукати — можна, — відповів Павло, в якого вже добряче заплітався язик.
— А якщо зловлять? У них же заборонено, щоб наші працювали!
— То й що? Ну, депортують... Як мене... Візьмеш прізвище жінки, зробиш другий паспорт — і знову поїдеш. Наш брат скрізь пролізе. Он, мене за рік жодного разу не зловили. Лише наприкінці, та й то — із власної дурості...
— А як ти так?
— О... ціла наука... — здавалося, господар уже й забув про власні проблеми та життєву трагедію. — Де тільки не ховався. І в сараї в бауера, і по підвалах... Головне, щоб тебе у процесі праці не накрили. А так — візу маєш законну — ходиш, наче біла людина: де собі хочеш, нічого не боїшся.
— Так вже й нічого? — підозріливо скривився Андрій.
— Абсолютно. Я весь час навіть гроші при собі тримаю. Уяви собі: ходиш увечері по вулицях, а в кишені кілька тисяч «зелених» — і зовсім не страшно. Там у них порядок — будь здоров! Поліцай мало не на кожному розі стоїть... Тільки коли переїжджаю сюди, тоді починаю по-справжньому боятися.
— Не знаю... — пробурмотів Андрій. — Я, напевно, так би не зміг. Як на мене, краще скромно, але надійно.
— Із нашими доходами «скромно» — не те слово, — відрубав Павло. — Злидні... А щодо того, що не зміг би... Ти би бачив, які туди приїжджають маститі голови колгоспів — у норкових шапках, із гонором... І як вони різко вчаться по смітниках ховатися!
— Чуєш, друган...— Вовчика на той час вже конкретно розвезло. — А ти хоч знаєш, для чого ми прийшли? Андріано, ну, скажи йому!
— Так! — підтримав Андрій. — Знаєш? Ні, ми би й так прийшли, це зрозуміло, але...
— Одним словом, — продовжив Вовчик, — це твоя матуся просила, щоб ми тебе посторожили.
— Кого — мене?! — здивувався Павло. — Як це?
— Ну, боїться, як би ти собі чого не вдіяв...
— Вени там не порізав, чи ще чого...
— Ха! — Павло відверто розреготався. — Ви що, ідіоти? Ні, ну ви, мужики, тут зовсім до ручки доходите... Розвеселили, дякую...
— Ну чого ти! — образилися обидва. — Ми ж серйозно... Хто тебе зна... Людина у такому стані може...
— Не може! — обрубав Павло. — Собі не може. Собі й так вистачає. А ось ідею ви мені підкинули... Гм-м... Дуже цікаво...
Обидва хлопці з цікавістю та подивом вирячилися на Павла, який вже підвівся з-за столу і, зосереджено хитаючи головою, тяг із шафи сорочку.
За кілька хвилин мати Павла злякано дивилася, як вони збираються кудись іти — всі троє.
— Хлопці, куди ж ви? Я вас нікуди не пущу в такому...
— Усе гаразд, мамо.
— Усе гаразд, тьотю Надю, — підтвердили Андрій із Вовчиком. — Не бійтеся, ми за ним приглянемо.
— Усе буде о'кей!
Хмільна компанія забралася геть, залишивши у дверях розгублену та перелякану жінку.
Цього вечора хірург ургентної служби Ілля Петрович Медвідь виявився настільки змученим, що, видершись нарешті з роботи та потрапивши додому, не схотів ні вечеряти, ні вмиватися. Сталося так, що ургентне чергування розпочалося, щойно скінчився робочий день. Пересічний селянин цього вечора наче сказився. Люди падали з драбин, запихали пальці до січкарень. Ті, хто тижнями викохував гнояки на власному тілі, саме цього вечора наважувалися вирушити по медичну допомогу до районного шпиталю. Одна бабця, яку ще від рання покусав сусідський пес, на запитання, чого ж вона сиділа й чекала до вечора, відповіла воістину безпрецедентною фразою: «Шкода було сонячного світла». Ну, звісно, лікуватися можна й уночі, а заким день — потрібно господарство обходити. А коли зовсім звечоріло, ті, хто врізав більше належного, почали, кажучи по-простому, бити одне одному пики.
Тому, опинившись удома близько дванадцятої, Ілля лише зазирнув до спальні. Дружина вже спала. Обоє хлопчиків також поскручувалися на своїх диванчиках. Практично не роздягаючись, лікар накрутив будильник на сьому і влігся на дивані у вітальні. Натягуючи ковдру на голову, присунув ближче телефон. Адже гарантії, що цей потік остаточно припинився, не було жодної, а ургентувати належало до ранку.
Сон, що наснився йому, не йшов ні в яке порівняння з жахіттями пана Якимця. Снилося, що озвався телефон, передбачливо підсунутий до дивана, й нерозбірливий голос фельдшериці зі «швидкої» заторохкотів йому у вухо:
— Доктор, збирайтеся! До лікарні вас треба.
— Що там? — ледве виговорюючи слова, як і належало вві сні, запитав він.
— Живіт привезли, треба дивитися.
— Давайте машину...
Ця фраза була довшою, і вимовити її виявилося ще важче. На останніх словах Ілля навіть злякався, що зараз прокинеться. Так і сталося. Він перевернувся на інший бік і розплющив очі. Телефон мовчав, усе було спокійно. Лікар знову перевернувся та, накриваючись із головою, засопів.
Щойно заснув, наснилося ще жахливіше. Нібито до його будинку під'їхала «швидка», з неї виліз шофер, підійшов до дверей і почав гупати в них кулаком. Гупання це витримати було неможливо. Але ще важче виявилося піднятися, щоб сказати йому «пару ласкавих». Це вже означало — точно прокинутися вдруге.
Розлупивши очі та покректуючи, Ілля підняв голову. У двері дійсно гупали і дзвонили одночасно. Він скочив із дивана, наштовхуючись спросоння на стіл та крісла. Це справді був шофер «швидкої».
— Доктор, — невдоволено почав той, — я вже п'ятнадцять хвилин чекаю і вже п'ять хвилин стукаю та дзвоню!
— Га? — здавалося, Ілля лише зараз остаточно прокинувся. — А що, телефон не робить? Чому не дзвонили?
— Як це — не дзвонили? — шофер здивовано вирячився на нього. — Ми ж телефонували. Ви відповіли, мовляв, збираєтеся, щоб посилали машину.
— А... от чорти... — Ілля лише пошкріб потилицю. — Йду!
Він сів на диван і почав навіжено вдягатися. Обличчя лікаря висловлювало здивування та злість. Трубка на присунутому звечора телефоні красномовно лежала «навпаки».
Надворі стояла ніч. Гучна весільна музика гупала зовсім поруч, здавалося, просто за стіною хліва, під якою хтось порпався.
— Павлуш, а пса точно немає? — боязко запитав Вовчик.
— Немає, десь вештається.
— А як повернеться?
— Не бійся, він мене знає, — відмахнувся Павло, — це ж наші родичі.
— Ну що ти там махаєшся так довго?
— Не можу розв'язати, — крізь зуби сичав Павло, — бабуля так замотала...
— То розріж...
— Чим?! Зараз...
Нарешті двері заскрипіли.
— А точно нікого немає? — не вгавав Вовчик.
Андрій, злодійкувато озираючись, увесь час стояв мовчки.